Спека
добiгає до найвищої точки. Захiд проривається, з-за обрiю догори рвуться
гнiдо-чорнi клуби, розмальовують небо на бронзу, i стає шумно. Громи
трiскають хльостко, сердито i несподiвано. Дощ люрить нараз потоками.
Мандрiвники серед чистого поля, щойно минули шпилясту, на рiвнинi одиноку,
гору Гостру. На нiй високий хрест i кiлька химерно покалiчених iнвалiдiв
вiйни у виглядi дерев. Мандрiвники всi бачать, як гатять у тi нещаснi
рештки гiрської окраси небеснi сили свiй гнiв i стрiли. На голову, за
комiр, у рот, мов iз ринви, ллється теплувата безсмачна вода, i по
короткому часi всi подiбнi на топленикiв, яких щойно врятували. Спiдницi
дiвчат липнуть до нiг i перешкоджають у ходi. Вони пищать, гнуть голови,
нiби при купаннi, коли бавлячись люди хлещуть один другому у вiчi воду.
Але Володьковi це не шкодить. Навпаки. Вiд спеки розболiлася голова,
потоки води охолодили жагу i вибухи кровi втихомирились. Жита похилилися,
трава заярiла, лiс шарнувся сюди й туди, нiби бажає вихитатись iз грунту i
вiдлетiти пiд гуркiт i свiтло неба, в невiдоме...
Додому дотягнулися пiзно вночi. Кожний суглоб, кожний шматок м'язiв,
кожна кiсточка щемить, догоряє. Втома звалює людей у провалля твердого
сну. Сплять у клунi на соломi, а над клунею б'ють громи, котить хмара за
хмарою, ллє ударно дощ. I так триває до рання. Спати в таку нiч мертвим
сном у сухому i теплi, це втiшатись великою насолодою кпин з лютi могутнiх
сил неба i землi, в певному переконаннi, що всi їх намагання безсилi
перешкодити нам...
Наступають жнива. Перед Петром приходить додому Василь. Вiн став
справжнiм вояком. У його посвiдцi звiльнення написано "козак (такого-то)
полку"... Говорить Василь по-українськи. Слова "загально", "головний" i
багато iнших, невживаних на селi, замiнили йому "вобще, главний"... Вiн
вирiс, став розумнiший. Батько спитав:
- Що ж вас розпустили? А як же "государство" буде? Без войска?.. Нiмцi
господарять?..
Василь оповiв, як їх полк подiлився, як українцi вiдiйшли i сказали:
"Не бажаємо бiльше разом iз кацапнею! Дайош нашу армiю!" До Винницi сила
москалiв стягнулось. Так ми викотили нашi "максими", як брязнули по них -
не стало москалiв. Зброю, сучi коти, зложили i в Кацапiю
вiдiйшли...
- А проти нiмцiв так i не встояли?..
- Нi. Чому. I нiмцiв не боялися, та наказ прийшов. Склали зброю i
роз'їхалися.
Матвiй крутить головою, морщить широке чоло, мацає його цiлою долонею,
нiби воно гаряче. Видно, вiн невдоволений.
Жнива минають. Поля криються гострими стернями. Яснi, дзвiнкi днi, коли
рiдке повiтря далеко переносить кожний звук. Падають з неба зорi.
IX
Цiєї осенi до школи в Дерманi виправляють Довбенки двох членiв своєї
родини. Хведот скiнчив сiльську початкову школу, але що вiн там того
навчився. Тепер чоловiк з такою наукою все одно що й без неї. Пiдросте
дитина, пiде мiж люди - скрiзь розторопнiший той, хто грамоту знає. А хто
своїй дитинi ворог. Хай iде, вчиться, росте, набирається розуму.
Двадцять дев'ятого серпня виїхали Володько з Хведотом з Тилявки. Везе
їх сам Матвiй. Обидва хлопцi мiцнi, загорiлi, з мозолистими долонями.
Володько лишається по-старому в дядька Єлисея на помешканнi, а Хведота
дають до тiтки Зiньки на Залуже. Це досить далеко вiд школи, геть аж пiд
верхiвським лiсом. Але що робити.
Батько вiд'їжджає... Володько знов у Дерманi. Знов рiднi сади, лiшники,
займиська, стежки й перелази. Любить Володько це розлоге, хороше село.
Сади знов сипнули овочем... Стоять яблунi, мов розцiлованi дiвчата. Ранок.
Сонце зводиться над монастирськими шпичастими смереками. З листя яблунь
скапують сльозини холодної роси. Десь-не-десь вдарить об вогку землю
твердий соблук[15], чи воскова довгощепа, або золота ренета. Грушi
хунтiвки, мов зеленi дзвiнки, обчiпляли галузки дерева. Сливи наливаються
синiм вином i, коли п'єш оком їх барву, мимохiть п'янiєш.
По взгiр'ях, по горбках та ярах розкидалися садиби. Здебiльша мурованi
хати - критi бляхою. Клунi на мурованих стовпах. Кам'янi хлiви. Кожна
садиба втопилася й захлинулася садом. Вiд садиби до садиби перелаз. Стежки
збiгають садами, лiшниками, поплутанi без пуття i лiку. По них ходять
босими ногами моторнi й химернi дiвчата, голоснi молодицi, стрункi та дужi
парубки.
Дерманцi не знають смутку. Життя їх пружне та метушливе. Палке кохання,
буревiйна гульня i така ж їх революцiя.
Нi одно село не знає стiльки сходок, стiльки крику, стiльки гамiру, як
Дермань. Нiмцi дещо збили пиху того села, але бундючнi матроси, що зграями
прибувають зо всiх морiв та океанiв, заповiдають буревiй. Щонедiлi коло
церкви та монастиря юрбами стоять цибатi вiйськовики. Мова їх терпка. Бiда
вам, нiмцi, буде...
По гаях, лiшниках стрiляцина. Навiть Володько з Петром частенько беруть
свої обрiзи, напихають кишенi "патронами" i тарахкають "по чом зря" у
стару черешню пайкового липнику. Всадив патрон, тарах!.. Луна геть
покотилася, а черешня рану нову дiстала, скорше зi свiта зiйде. I так
порохнява. Досить настоялася, народилася.
У Пилипiвку зчиняється метушня. Кажуть, нiмцiв пiд сто чортiв женуть.
Повстанцiв веде якийсь Петлюра. Хай. Досить нiмецького "правлєнiя". Давай
"рабоче-крестiянску" власть.
Молодшому Володьковому дядьковi Пархвеновi бракнуло олiю. Всипав у
мiшечок на макуху рiпаку, взяв баньку в руку i поклигав до Мiзоча.
Пiшов i нема. Дядина Мотря метушиться, бiгає.
- Щось менi, чуєте, так сутужно... Щось так не по менi... Хилиться до
вечора день, вечорiє, смеркає... Нема Пархвена. По смерку прибiгає хтось i
гукає:
- Їдьте скорше, бо пiд Мiзочем нiмцi Пархвена ранили.
Дядько Єлисей за конi i гайда. За годину привезли Пархвена. Лежить на
санях блiдий, мов iз крейди рiзьблений. Пiд носом кров, на чолi кров, руки
в кровi. Ноги замотанi замерзлою в кровi рядниною. Права нога його
перебита. Ледве живим довезли.
Кажуть: у Мiзочi "отряд" Рикуна напав на нiмцiв. А вони лютi, мов
роздратованi оси. Оточили Мiзоч i нiкого не випускають. Винесли над гору
вiд Мiзоча кiлька кулеметiв, сiкнули по жидiвських хижах. Тiльки вiкна
висипались, а з людей нiкого не чiпило.
Пархвен олiю набив i несе спокiйно в баньцi. Пiшов стежкою i якось
минув нiмецьку заставу. I вже коли був далеко пiд пригiрком, побачив його
нiмець.
- Гальт! - крикнув вiн. Пархвен не чує. Вiн спiшить з олiєм додому. Там
чекає на нього Мотря.
Нiмець прицiлився, бабахнув, i пропала Пархвенова нога. Впав у рiв коло
дороги. Холод, снiг. З ноги тече рiчка. Навкруги нi одної людини, тiльки
вiд Мiзоча кулi посвистують.
Щастя, що хтось його там побачив. А нi, то гегнув би й кiнець.
Одвезли Пархвена до Острога. Хто знає, чи вилiкують. У селi шириться
iспанка. Мруть люди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
добiгає до найвищої точки. Захiд проривається, з-за обрiю догори рвуться
гнiдо-чорнi клуби, розмальовують небо на бронзу, i стає шумно. Громи
трiскають хльостко, сердито i несподiвано. Дощ люрить нараз потоками.
Мандрiвники серед чистого поля, щойно минули шпилясту, на рiвнинi одиноку,
гору Гостру. На нiй високий хрест i кiлька химерно покалiчених iнвалiдiв
вiйни у виглядi дерев. Мандрiвники всi бачать, як гатять у тi нещаснi
рештки гiрської окраси небеснi сили свiй гнiв i стрiли. На голову, за
комiр, у рот, мов iз ринви, ллється теплувата безсмачна вода, i по
короткому часi всi подiбнi на топленикiв, яких щойно врятували. Спiдницi
дiвчат липнуть до нiг i перешкоджають у ходi. Вони пищать, гнуть голови,
нiби при купаннi, коли бавлячись люди хлещуть один другому у вiчi воду.
Але Володьковi це не шкодить. Навпаки. Вiд спеки розболiлася голова,
потоки води охолодили жагу i вибухи кровi втихомирились. Жита похилилися,
трава заярiла, лiс шарнувся сюди й туди, нiби бажає вихитатись iз грунту i
вiдлетiти пiд гуркiт i свiтло неба, в невiдоме...
Додому дотягнулися пiзно вночi. Кожний суглоб, кожний шматок м'язiв,
кожна кiсточка щемить, догоряє. Втома звалює людей у провалля твердого
сну. Сплять у клунi на соломi, а над клунею б'ють громи, котить хмара за
хмарою, ллє ударно дощ. I так триває до рання. Спати в таку нiч мертвим
сном у сухому i теплi, це втiшатись великою насолодою кпин з лютi могутнiх
сил неба i землi, в певному переконаннi, що всi їх намагання безсилi
перешкодити нам...
Наступають жнива. Перед Петром приходить додому Василь. Вiн став
справжнiм вояком. У його посвiдцi звiльнення написано "козак (такого-то)
полку"... Говорить Василь по-українськи. Слова "загально", "головний" i
багато iнших, невживаних на селi, замiнили йому "вобще, главний"... Вiн
вирiс, став розумнiший. Батько спитав:
- Що ж вас розпустили? А як же "государство" буде? Без войска?.. Нiмцi
господарять?..
Василь оповiв, як їх полк подiлився, як українцi вiдiйшли i сказали:
"Не бажаємо бiльше разом iз кацапнею! Дайош нашу армiю!" До Винницi сила
москалiв стягнулось. Так ми викотили нашi "максими", як брязнули по них -
не стало москалiв. Зброю, сучi коти, зложили i в Кацапiю
вiдiйшли...
- А проти нiмцiв так i не встояли?..
- Нi. Чому. I нiмцiв не боялися, та наказ прийшов. Склали зброю i
роз'їхалися.
Матвiй крутить головою, морщить широке чоло, мацає його цiлою долонею,
нiби воно гаряче. Видно, вiн невдоволений.
Жнива минають. Поля криються гострими стернями. Яснi, дзвiнкi днi, коли
рiдке повiтря далеко переносить кожний звук. Падають з неба зорi.
IX
Цiєї осенi до школи в Дерманi виправляють Довбенки двох членiв своєї
родини. Хведот скiнчив сiльську початкову школу, але що вiн там того
навчився. Тепер чоловiк з такою наукою все одно що й без неї. Пiдросте
дитина, пiде мiж люди - скрiзь розторопнiший той, хто грамоту знає. А хто
своїй дитинi ворог. Хай iде, вчиться, росте, набирається розуму.
Двадцять дев'ятого серпня виїхали Володько з Хведотом з Тилявки. Везе
їх сам Матвiй. Обидва хлопцi мiцнi, загорiлi, з мозолистими долонями.
Володько лишається по-старому в дядька Єлисея на помешканнi, а Хведота
дають до тiтки Зiньки на Залуже. Це досить далеко вiд школи, геть аж пiд
верхiвським лiсом. Але що робити.
Батько вiд'їжджає... Володько знов у Дерманi. Знов рiднi сади, лiшники,
займиська, стежки й перелази. Любить Володько це розлоге, хороше село.
Сади знов сипнули овочем... Стоять яблунi, мов розцiлованi дiвчата. Ранок.
Сонце зводиться над монастирськими шпичастими смереками. З листя яблунь
скапують сльозини холодної роси. Десь-не-десь вдарить об вогку землю
твердий соблук[15], чи воскова довгощепа, або золота ренета. Грушi
хунтiвки, мов зеленi дзвiнки, обчiпляли галузки дерева. Сливи наливаються
синiм вином i, коли п'єш оком їх барву, мимохiть п'янiєш.
По взгiр'ях, по горбках та ярах розкидалися садиби. Здебiльша мурованi
хати - критi бляхою. Клунi на мурованих стовпах. Кам'янi хлiви. Кожна
садиба втопилася й захлинулася садом. Вiд садиби до садиби перелаз. Стежки
збiгають садами, лiшниками, поплутанi без пуття i лiку. По них ходять
босими ногами моторнi й химернi дiвчата, голоснi молодицi, стрункi та дужi
парубки.
Дерманцi не знають смутку. Життя їх пружне та метушливе. Палке кохання,
буревiйна гульня i така ж їх революцiя.
Нi одно село не знає стiльки сходок, стiльки крику, стiльки гамiру, як
Дермань. Нiмцi дещо збили пиху того села, але бундючнi матроси, що зграями
прибувають зо всiх морiв та океанiв, заповiдають буревiй. Щонедiлi коло
церкви та монастиря юрбами стоять цибатi вiйськовики. Мова їх терпка. Бiда
вам, нiмцi, буде...
По гаях, лiшниках стрiляцина. Навiть Володько з Петром частенько беруть
свої обрiзи, напихають кишенi "патронами" i тарахкають "по чом зря" у
стару черешню пайкового липнику. Всадив патрон, тарах!.. Луна геть
покотилася, а черешня рану нову дiстала, скорше зi свiта зiйде. I так
порохнява. Досить настоялася, народилася.
У Пилипiвку зчиняється метушня. Кажуть, нiмцiв пiд сто чортiв женуть.
Повстанцiв веде якийсь Петлюра. Хай. Досить нiмецького "правлєнiя". Давай
"рабоче-крестiянску" власть.
Молодшому Володьковому дядьковi Пархвеновi бракнуло олiю. Всипав у
мiшечок на макуху рiпаку, взяв баньку в руку i поклигав до Мiзоча.
Пiшов i нема. Дядина Мотря метушиться, бiгає.
- Щось менi, чуєте, так сутужно... Щось так не по менi... Хилиться до
вечора день, вечорiє, смеркає... Нема Пархвена. По смерку прибiгає хтось i
гукає:
- Їдьте скорше, бо пiд Мiзочем нiмцi Пархвена ранили.
Дядько Єлисей за конi i гайда. За годину привезли Пархвена. Лежить на
санях блiдий, мов iз крейди рiзьблений. Пiд носом кров, на чолi кров, руки
в кровi. Ноги замотанi замерзлою в кровi рядниною. Права нога його
перебита. Ледве живим довезли.
Кажуть: у Мiзочi "отряд" Рикуна напав на нiмцiв. А вони лютi, мов
роздратованi оси. Оточили Мiзоч i нiкого не випускають. Винесли над гору
вiд Мiзоча кiлька кулеметiв, сiкнули по жидiвських хижах. Тiльки вiкна
висипались, а з людей нiкого не чiпило.
Пархвен олiю набив i несе спокiйно в баньцi. Пiшов стежкою i якось
минув нiмецьку заставу. I вже коли був далеко пiд пригiрком, побачив його
нiмець.
- Гальт! - крикнув вiн. Пархвен не чує. Вiн спiшить з олiєм додому. Там
чекає на нього Мотря.
Нiмець прицiлився, бабахнув, i пропала Пархвенова нога. Впав у рiв коло
дороги. Холод, снiг. З ноги тече рiчка. Навкруги нi одної людини, тiльки
вiд Мiзоча кулi посвистують.
Щастя, що хтось його там побачив. А нi, то гегнув би й кiнець.
Одвезли Пархвена до Острога. Хто знає, чи вилiкують. У селi шириться
iспанка. Мруть люди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294