Виходили на край села, пiд черешнi Iлькового батька... Тут починалась
дорога, що веде на шлях. Зустрiли Iлька. Вертався десь вiд дiвчини з
вечорниць.
- Куди, хлопцi? - запитав.
- Хоч, приставай i ти! Кидай мрежи своя, в якi ловиш дiвчат, i ходи за
нами! Святим будеш! - сказав Кiндрат.- Йдем до Крем'янця, на весiлля.
- Нi, справдi! Куди? - допитував Iлько.
- Правду кажу! До Крем'янця. Взад кругом i з нами,- жартував далi
Кiндрат.
- Як хоч, ходи,- сказав Володько,- Шкодувати не будеш.
- Де наше не пропало! Пiду! - сказав Iлько, трiпнув кулаком i
засмiявся.
Товариство збiльшилось. З заходу повiвав вiтер. Небо досить чисте.
Дорога майже висохла. Хтось затягнув пiсню й хлопцi рушили.
Йшли швидко, розмашно. Нi один не хотiв зменшити ходи, кожний тримався
шику. Вийшли на шлях. Почали зустрiчати людей. Деякi їхали на возах. Iлько
не знав, куди йде, але не питав, бо не хотiв виявити цiкавостi.
За двi з половиною години пiдiйшли пiд мiсто. Доходили до мiщанських
садкiв й тут зустрiли людей.
- Куди, хлопцi? - спитав один дядько.
- До мiста! - майже разом вiдповiли.
- А маєте документи? Он там далi стоять жандарми й без документiв
арештують. З пiвсотнi вже забрали.
- Стоп! - сказав Володько.- А дiйсно! Маєте, хлопцi, документи?
Виявилося, що не всi мають.
- Не бiда! - сказав Володько.- Хiба до мiста веде одна дорога?
- По всiх дорогах стоять,- сказав дядько. Пусте й це. Знайдем стежку.
Ходiм, братва! Вперед! Все вперед!
Парубки зiйшли набiк i межами пiшли просто на мiщанськi сади. Виминали
дороги, хати. Перейшли кiлька садiв, гаїв, заплутались у городах,
заблудилися. Нарештi натрапили на двох молодих хлопцiв.
- Куди йдете, панове? - питає один з хлопцiв.
- Ми нiякi панове, а чеснi люди,- сказав Кiндрат.- А йдемо собi до
мiста. От i все.
- Не потребуєте нас боятися. Ми можемо випровадити вас на дорогу. Може,
на вiче йдете?
- Так,сказав Володько.- Йдемо на вiче. Поможiть нам вийти на якусь
дорогу.
- А ви хто будете? - спитав знову Кiндрат.
- Ми з української гiмназiї. Всi нашi учнi розiйшлися проводити людей
на вiче. По дорогах скрiзь стоїть полiцiя.
- А що це вони хочуть? - питає далi Кiндрат.
- Хiба не знаєте? Напевно, знаєте, чого хочуть. Вiче дозволене й
законом i чим хочете, тiльки пан староста задумав перевiрити людям
документи. Знає, що не кожний з документами за порiг виходить...
- А ви не знаєте такого Олега Левинського? - запитав Володько.
- Чому нi. З нашого класу. Вiн також десь тут. Сьогоднi цiла гiмназiя в
роботi.
- А хто вам казав це робити? - запитав ще раз Волоцько.
- Нiхто. Самi. Ми ще вчора знали, що сьогоднi буде... Так завжди буває,
коли нашi щось задумують робити.
Йшли й вийшли на вулицю. Гiмназисти провели парубкiв до самого мiсця,
де має вiдбутися вiче. Дiйшли до кiна "Пересвiт". Тут було вже скрiзь
повно народу з села. Старшi, а переважно парубки, трохи дiвчат. До початку
вiча ще доброї пiвгодини, а цiла вулиця забита народом. Володькове
товариство вмiшалося й собi мiж народ. Всi говорили про вибори. Помiж
людьми ходили молодi хлопцi й роздавали плакати, нумерки, брошурки,
часописи. Всi брали, ховали в кишенi, щоб почитати дома.
Володько хотiв знайти Олега, але це йому не вдавалося. Пiшов до нього
на квартиру, та не застав дома. Шукав його скрiзь мiж людьми, але дарма.
Занадто багато було скрiзь людей...
У двi години вiдчинили кiно й люди почали входити. За пiвгодини в залi
не лишилось нi одного вiльного мiсця. Люди тиснулись у дверi, щоб якось
дiстатись до середини, товпились, натискали на переднiх.
- Не тиснiться! Люди! Нема бiльше мiсця! - гукали спереду.
Володьковi та його товариству вдалося зайняти добре мiсце. У великому
натовпi всi, навiть Кiндрат, споважнiли. Iлько аж тепер довiдався, куди
вiн попав, i то зовсiм несподiвано. Сьогоднi хлопцi йдуть до Башковець на
весiлля, будуть, напевно, чекати i його, а вiн, як крiзь землю провалився.
I цiкаво. Матиме що оповiдати пiсля.
А людей все прибувало. Цiле подвiр'я перед кiном було заняте народом.
- Бачте, що нашого люду насунуло,- казав Володько своїм хлопцям.-
Бачте, як люди цiкавляться життям. Тiльки нашi села, як копицi гною.
Лежать собi й спокiйно гниють...
Нiхто Володьковi не перечив. Навiть Кiндрат. Дома вiн знайшов би i
слова й аргументи, але тут, серед цiєї людської маси, серед цiєї
велетенської сили, вiн не знайшов своїх слiв. Думав: а може, воно щось i
потрiбне, коли за ним стiльки народу зiйшлося, I грошей тут не дають i не
поять горiлкою, а дивись, скiльки народу зiйшлося. Мов хмари люду найшло.
А народ хвилюється, гуторить. Всi очiкують, аж вiдкриють вiче. За добру
пiвгодину до залi увiйшло кiлькох людей. їм зробили дорогу й мiж людьми
почали шептати:
- Це кандидати! Нашi! Отой невисокий, товстенький, в окулярах,-
кандидат вiд Крем'янеччини. Бачите? Той другий також. А той товстий з
великим носом - це з Дубенщини. Сьогоднi будуть всi промовляти...
- А он i полiцiя. Ого. Сам комендант. Ага! Засiв на трибунi разом з
послами. Пан який!
Задзвенiв дзвiнок. Всi вмовкли так, нiби вимерли. На сцену вийшов той
самий кандидат з Крем'янеччини в окулярах i почав говорити:
- Вельмишановнi збори! Дорогi товаришi й товаришки! Iменем виборчого
комiтету нашого повiту вiдкриваю сьогоднiшнє вiче!
Бурхливi оплески й крики "слава" перервали промовця. Кiндрат, Никон i
Iлько знiяковiли, але, отямившись, i собi почали плескати. Промовець
говорив далi.
Завданням сьогоднiшнього вiча є познайомити наших виборцiв зо всiм тим,
що розумiється пiд словом "вибори", чому-то вибирають i куди вибирають.
Також завданням нашого вiча є познайомити наших виборцiв з iншими
виборчими листами, що ведуть мiж нашим народом агiтацiю й пропаганду з
намiром перетягнути наш народ на свiй бiк...
Промовець говорив про довгий час царського режиму на наших землях,
коли-то наш народ був зовсiм вiдсунутий вiд всякої полiтики, коли нашому
народовi дозволялося тiльки пити горiлку та молитися за царя, що ту
горiлку робив. Через те ми не призвичаєнi думати полiтичне, ми не
розбираємося в партiях, ми не цiкавимося нiякими законодатними установами,
ми не знаємо, що є над нами якiсь уряди, якi беруть податки, беруть у
вiйсько, коли треба, женуть на вiйну, але що то за держава, який то уряд,
хто в ньому сидить, для кого й нащо платимо податки, за кого й пощо йдемо
на вiйну й кладемо там своє життя, це все ми напевно не всi знаємо. А все
це, шановне громадянство, треба знати. Бо iнакше ми не можемо вважати себе
громадянами держави, а скорше громадянами якогось звiриного царства, отак,
як, скажемо, десь у лiсi живуть звiрi. Ми мусимо знати, хто ми, де живемо,
на якiй землi, чи самi собою управляємо, чи нами хтось управляє.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294