Ї Володько, здається, також з нею розмовляє... Он пливе
гурток iржавого вербового листя. Володько проводить його поглядом i,
здається, питає: куди ви пливете? Тi мовчать, пливуть далi, Володько
проводить їх так далеко, доки сягає його зiр i вже щось iнше бачить. Он
якась ломачка -пливе,кусник свiжої трiски... I ломачка, i трiска, мов
кораблi, пропливли перед зором здовж i зникли. Усе пливе i все зникає.
Плюнув до води, i та маленька цятка його слини також попливла i також
зникла. А коли б вiн отак кинув свою шапку? Чи попливла б? Ммм! Шапку!
Дали б йому тато шапку. Не дурний вiн таке робити.
Але ж куди насправдi все то пливе? Та вода? Та цiла рiчка? Володько
стоїть, руки заложенi за спину, очi впертi в прозору, жовтаву воду, на
обличчi задума. I враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. пiти за
водою? Отак усе лугом та лугом... I куди б зайшов? Це ось довкола "наша
Лебедщина", а там далi, за тими кущами вiльшини, як лiтом сходить сонце,
невеличке село Лебедi. А що там далi? Тато кажуть: рiчка тече до моря. Iти
отак просто-просто i там... море. Аж страшно. Таке велике, велике, нi
кiнця, нi краю, сама вода i вода... I глибоке, глибоке! Володьковi очi все
ширшають i ширшають, на щоках з'явились рум'янцi. Щось дуже сильне тягне
його туди. Так хотiлося б, так дуже хотiлося б... Бачити. Чути. Знати.
Але ж нi. Там ще не море. Там лише став великий, та стависько, та
очерети. Тож Володько добре пам'ятає, як-то одного разу старий Лук'янчук з
Лебедiв розговорився було та почав казати: "Ото коли я ще малим був, як
оцей ваш,- i показав на Володька... (Хiба я такий малий?) - Батько мiй
покiйник не то, щоб рибачили... Нi. Але, бувало, з покiйним Юзьком
Ставицьким вiзьмуть сака i пiдуть отак пiд вечiр здовж рiчкою. Далеко щоб
там йшли - боронь Боже! Ось дiйдуть лише до Климової сiножатi,- там вир,
батько сака держить, а Юзько бовтом рибу наганяє, i поки отак люльку
викуриш, у саку, аби - Боже поможи,- витягнув".
- На ставу,каже,- нашому колись лебедi кублились, а тому i село так
звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-пiд туману випливають. Ех! - I в
тому "ех" Володько щось таке вичував, що аж здригався.
- Минулося,казав старий.- I куди воно все то дiлося? Ну, скажемо, риби,
чи рака, чи лебедя не стало. Звiсно. Люду-сарани намножилось. Виловили,
вистрiляли... Але ж де дiлася рiчка? Очерети? Стависько? Верболози? Тож,
бувало, як оком глянеш - гонiв на тридцять здовж пуща сама, та стави, як
скло, та очерети, як лiс... А птахiв-бугаїв, а качок... А все то реве,
рокоче, свище...
Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов
у цигана, чоло, а Володько не пропускав нi одної рисочки його лиця, нi
одного слова, нi одного вiдтiнку його розважливого i спокiйного голосу.
Володько робить кiлька крокiв далi. Там три верби, нiби три горбатi
верблюди, з обох берегiв одна до одної нахилилися i то так, що, здається,
вони обнятись хочуть. Дерманськi та лебедськi пастушки за це мiсце не раз
лютi бої зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб своїм черевом зовсiм
через воду лягла, перетяла течiю, створила вир. Вода, щоб текти далi,
мусить кришечку здуситись, вiдбитись убiк, управо, закрутитись там i,
вилiзши з закруту, тiкати, нiби з переляку, далi.
А скiльки там листя та смiття всiлякого, та пiни, що нагадує велику
стару мухомору. Володько закачує штанята, бо як його втриматись, щоб не
полiзти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кидає огонь i, забувши, що
має гнiватись, пiдходить i собi до верби, а на обличчi сама беззастережна
зацiкавленiсть. Володько ж втiлена повага... Зiйшов на обчовганий стовбур
верби ("i як вiн, халєла, не боїться"), присiв навшпиньки i дивиться
мовчки у вируючу воду. Дивиться довго i вперто, i мовчить, i мовчить, i
надутий такий. I як то воно так? I чому то тепер немає "того риби та
рака"? - думає вiн поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося. Напевно ще
щось є. Он там щось мигнуло. То в'юни та линьки... вони такi меткi та
слизькi, що їх нiяк у руцi не втримаєш. Виховзне i плиг у воду. А там ще i
рак он зовсiм лiньки, нiби дiд Рачинець, що має вiсiмдесят рокiв, повзе...
Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на дiда Рачинця з Дерманя,
що, бувало, у них ночував та на цiлу хату смородив своєю люлькою з довгим,
брудним чубуком. Але це не довго триває. Його цiкавить, чому це дiйсно
немає тих лебедiв, i де ж вони дiлися? I чого змiлiла рiчка? I де тi
очерети та стависька, та верболози з бугаями, i що це за бугаї такi?
Володько вичуває, що нот йому в колiнах терпнуть, але вставати нiяк не має
сили. Усе тягне i тягне та вода... Хочеться надивитися, бо хто знає, чи не
втече вона одного разу зовсiм у безвiсть.
- Хведоте,не вiдриваючи зору вiд води, нагло каже Володько.
Хведот здригається, не чекав такого, шморгнув голосно носом i
перелякано вiдповiдає:
-Сцо?
- Знаєш ти що?
- Не знаю, нi...
- А забожись, що не будеш бiльше плакати, то скажу.
- А ти не сказис мамi, як бозитимусь?
- От дурний. Щоб я ще й мамi казав... Божись!
- Їй-бо, не буду.
- Що ти не будеш?
- Не буду плакати.
Володько глянув на Хведота з виразом - "чи можна ще твоїй божбi няти
вiри", бо вигляд того рiшуче мало викликає довiр'я. На щоках позасихали
патьоки слiз, носеня брудно-червоне, очi переляканi. Та все-таки Володько
звiвся, надто кортiло йому сповнити свiй задум, i промовив:
- Знаєш що, Хведоте? Давай пiдемо отак... Знаєш? Отак туди... До
Лебедiв. Як тече рiчка. Добре? - i вказав рукою напрямок.
- Добре,згодився одразу Хведот, шморгнув веселiше носом i
пiдбадьорився. Вiн ще не забув, що "другим разом не вiзьму тебе огонь
класти".
- Ми,пояснює Володько,- побачимо, куди тече та рiчка. У Лебедях став
великий-великий, а на ставу лебедi плавають. Гммм! Ти ще не знаєш, що це
таке.
- Не знаю,щиросердечно признається Хведот...
- Такi, як гуси. Знаєш?
- Мгу,шморгнув той носом.
- Ну, то ходiм.
З мiсця рушають i йдуть. Володько веде Хведота за руку. Йдуть просто
здовж рiчки, i що їм до того, що сонце ось зовсiм ховається, що потягнуло
дошкульним вiтром з полiв вiд Михалкового хутора, що темiнь покрила лiс по
тамтому боцi долини. Перед ними виразна мета, i досягти її вони
будь-що-будь мусять.
I воно було б ще несугiрше, коли б рiчка не робила отих осоружних
закрутiв, бо саме на тих закутках буває найцiкавiше зупинитися, поглянути
у воду, помiркувати, що i як. Тут також завжди кущi вiльшини чи верболозу
ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звiдти випурхне i
цiкаво глянути, чи не має вiн там, бува, свого гнiзда. А вода на закрутах
бурлить, та вирує, та на всi боки лiниво повертається i все то так дуже
цiкаво.
Але час також бiжить i треба йти далi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294