- В лозинi корови,- викрикнув Володько, вдаряючи на слово "в лозинi",
але голос зраджував непевнiсть цього "в лозинi".
- Ага, в лозинi... Пiди-но, поглянь...
"В конюшинi?.." - мигнуло в головi малого...
I в ту ж мить стрельнула згадка про здохлу корову, голосiння баби,
слова батька... Ах, Боже!..
Вiн захолов. Вiн не знав, чи бiгти до корiв, чи кидатися пiд потоки.
Кричати? Плакати?
- А де тато? - скрикнув малий...
- Бiжи-но, то зобачиш...
О, горе! Що ж вiн тепер подiє? Бiгти! Швидше бiгти! Щось робити.
- Чисто корови виїли капусту,- гукає навздогiн Василь. Ну, принаймнi
капусту. Володьковi трошки вiдлягло...
Стрiмголов наспотикача бiжить вiн додому. Його куцi ноженята лопотять
по втоптанiй стежцi, перестрибують через маленьку рiчечку, в якiй ловлять
пiчкурцiв, черкотять по болотi, чвиркають брудною водою, дрiпаються
обстрiпанi штанята. Нарештi його маленька постать викочується з-за лозових
кущiв i раптом кам'янiє... Вiн бачить уже свої корови. Батько оце тiльки
вигнав їх з капусти i сам власною особою, непорушне, мов кам'яний стовп,
вкопався в межi городу. Цiла грядка бiлих оглоданих капустяних головок
нагадує зграю потурбованих гусей.
Батько стояв неповорушно. Володько всiма фiбрами душi, кожним нервом
чув i розумiв, що значить така стоянка. Вiн чує, як губиться, зникає його
мужнiсть, як пiд горло лiзуть болючi сучки якогось жалю, як починає
завмирати розбушоване серденько, як, нарештi, заливаються рiдиною його очi
i по щiчках побiгли двi прудкi гарячi сльозини. Вiн все-таки не плакав.
Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що вiн плаче. Вiн тримав себе
як справжнiй мужчина.
А батько, мов викут, мов залiзний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою
поворушив... Нi. На те вiн i батько. Лютий, могутнiй, без милосердя, як
розгнiваний Бог. Нi, не втечеш вiд нього i не вблагаєш.
Тiкати! - мигнула думка. Бiгти! Але куди? В рiчку? Хай i в рiчку.
Тiкати, бо буде зле.
Володько метнувся i зник у кущах лозини. Батько не промовив нi одного
слова. Вiн, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме мiсцi ще пару
хвилин, повернувся i пiшов на подвiр'я. Прийшов Василь i погнав худобу до
хлiва.
Володько опинився сам-один у кущах. "Тепер довго, довго не могтиму я з
татом розмовляти",- думав вiн. А сидить над рiчкою в гущавинi. Росте тут,
чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяної рослини. Сидить, обома
руками обняв голову. Ревiти, кричати! Боже! Боже! - повторює безконечно.
Хотiв молитись, але хiба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли нiхто
в свiтi не може зрозумiти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва?
Мамо!.. Де є мама? Нi, вiн сам винен. Вiн розумiє це. Але... хiба ж? -
Страшно подумати. Вiн уже бачить здоровенну батькову ручиську, що
затиснула його малюсiньке рученя, тверда, заяложена ремiнна батькова
попруга вже танцює по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцює... Йому
соромно. Вiн знищений. Вiн забитий - той Володько, що є в його очах, його
мовi, той Володько зникає. Його виб'є батькова ремiнна попруга.
Починає сутенiти. Холодна хвиля осiннього вечора ринула лугом.
Ноженята, мокрi i порепанi, починають дошкульно мерзнути. Неймовiрно
велике i криваво-червоне сонце неохоче засувається за чорну скибу ставища.
Цiле небесне склепiння гнiтить своєю мармурово-холодною величчю,
наповняючи всенький свiт, близький i далекий, суворою, недоторкальною
мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди i земля. Навiть струм холодної води
бринить жорстоко. Кiлька листочкiв на похиленiй вербi безнадiйно
трiнотять, але холодне дихання вiтру здмухнуло їх, i вони летять у ще
холоднiшi хвилi рiчки.
Минуло ще з пiвгодини. Холод i голод, щораз бiльше докучливi, зачинають
рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. "Треба йти, може, вони вже
забули". Устає i йде. Та коли зрiвнявся з городом i при згасаючому свiтлi
дня помiтив нагi огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову
зробилося нудно й жахливо. Двi сили боролись. Але все одно нiчого не
поможе. Треба йти.
Йому ж i самому шкода тiєї капусти, та що подiєш? Ще? Ну, що тепер?
Не живий i не мертвий переступив хатнiй порiг. Хай дiється, що хоче.
Перша накинулася мати. Мати є завше мати. Вона знає, що чекає Володька,
тому наробила тарараму. Працюють у неї лишень язик та уста. Яких тiльки не
дiстав Володько прiзвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга.
Цим мати намагалась зменшити батькiв гнiв та вiдтягнути й одвернути кару,
що грозила її дитинi. Знала вона також, що через те й сама може дiстати
кiлька "черезплечникiв" та пострибати босою навколо хати, але хiба це може
стримати матiр?..
Батько насуплений i грiзний сидить коло столу, лупить "бараболi в
мундирах", вмочає їх у сiль i мiцно розжовує з хлiбом. Володька вiн майже
не помiчає. Аж коли малий роздягнувся, i збирався шмигнути не до столу (не
до iдла було), а мерщiй на пiч, у найзатишнiший куток, устав раптом i
батько, здiймаючи свою попругу...
- То ти, трясця твоїй матерi, так пасеш худобу! - почав вiн, навмисне
розтягаючи з притиском слова.
Володько не дослухав усього. Вiн, мов в'юн, метнувся i миттю зник пiд
пiччю. Спершу шмигнув пiд пiл, а звiдти потайки, попiд тапчаном, на
чотирьох ногах, буцаючись у перестрасi об усяку всячину, перемандрував пiд
пiч.
Володькова звиннiсть не дуже подобалася батьковi. Вiн зробив два кроки
в напряму печi, розкарачив ножиська перед самим виходом Володькової
цитаделi i безцеремонне: - Вилазь, стерво! - гримнув...
В очах Володькових лише два здоровеннi бруднi батьковi чоботи та кiнець
згорненої удвоє попруги. Той кiнець так страшно, так неймовiрно страшно,
погойдується перед очима хлопця. Залiзна, вичовгана, блискуча пряжка.
- Ой, тату, тату! - вже репетував Володько.
- Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! - Чоботиська батька перед пiдпiччю
незграбно затупали. Голос його з-поза зацiплених зубiв виривається.
Шипучий якийсь.
- Ви-лазь менi! Вилазь, кажу, бо засiчу!.. - при цьому вже не втримався
батько. Нахилившись, шмагнув попругою пiд пiч. Володько рiзко скрикнув i
вiдскочив до другого виходу, у безпечний кут. Вже не видно йому
батькiвських чобiт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала з другого
кiнця, i Володько, тремтючи, буцаючись головою об мур, пересувався з
одного мiсця на друге. Це ще гiрше дрочило батька. Бачучи, що нiчого з
того путнього не вийде, вiн покликав Василя.
- Василю! А дiстань-но ти менi його. Ну ж! Раз-два!.. Тягни його
сюди!..
I попруга батька досить дошкульно торкнулася Василевих штанiв, що
збiльшило його рухливiсть.
- Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мiй!.. - лементував малий злочинець,
але руку його, як вiн її не ховав, пiймав уже Василь i тягнув на хату.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294