хай все гине, коли так!
Знайшли шматок вiльнiшого мiсця у кутi ринку, сiли i смакують грушки.
Володько слухає, як сiпає в ногах бiль, i дума про чобiтки не вилазить з
голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля
продає гнилi оселедцi, смердячу тараню, коломазь та сiре мило. Запах такої
крамницi надзвичайний.
Ось вони доїдають грушки... Матвiй, видно, готується вставати та
вiдходити. Вiн же ще мусить накупити "дещо до хати". Володько рiшається на
останнє. Будь-що-будь, а сказати вiн мусить.
-- Тату! - обережно, з прищуленими вiд нiяковостi очима; каже Володько.
- Ми там проходили коло крамниць... Бачили ви, якi там добрi юхтовi
чобiтки висять?
- Ну, так що?.. Хiба тут мало тих юхтових чобiток?
- Я... Менi... Ви знаєте, тату... Я так попiдбивав собi ноги... Ах, так
болять отут коло пальцiв. Дивiться...- i вiн навiть одну ногу пiдняв i
показав батьковi. Пiдошви попухли, деякi пальцi попiдбиванi. Найменший
пiдрiзався й щемить, як халєра...
- Так, знаєте, мерзнуть ноги, як виженеш "на росу". Пiдняв голову i
дивиться благальними очима на батька. Очi того насупленi. Зирнув на ноги
сина i каже:
- Ну, а як же ж хотiв? Ти ж не панич i батько твiй не пан...
- Нiii... Я знаю... Але коли б я мав якi-небудь паршивенькi
шкорбунцi...
- О-ооо! Ще чого заманулось...
- Думаєте, я так багато хочу? Нi. Менi якi-небудь чоботи... От i все.
- Хм... Думаєш, то не багато. Чоботи, думаєш, за се, за те купиш... А
думаєш, коли... То що? Отак одразу в росу їх... Довго той чобiт видержав
би тодi...
- Нi. Я буду їх шанувати. Куди не треба, не взую.
- Ну, то й купляти ще не потрiбно. Менi грошi он на викуп купчi, на
сплату банку потрiбнi... Ти ж знаєш...
- Тату!..
- Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублiв тобi на чоботи
мiняти. Ходiм!.. Вже пiзно...
I батько встав. Володько не хоче пiднiматися... Пробує перечити...
- У вас же є дрiбнi...
- Дрiбнi... Дрiбнi. То i треба їх ще тих дрiбних дома. Он мушу дещо
купити i по дрiбних.
- Але, тату,- канючив Володько.- Мене так болять ноги... Так болять. А
за що ж я цiле лiто отi корови пас? - осмiлився вiн навiть такий гострий
кинути докiр.
Батько скривив уста в подобу усмiшки. Це дещо пiдбадьорило хлопця.
- А я? - сказав батько.- А я за що цiле лiто орав, сiяв, косив, до
клунi возив? За що - га? Ходiмо! Нiчого тут гадурати!
Ой-єй! Видно, що з Володькової витiвки нiчого не вийде. Встав.
- Ет, тату! - вирвалось у нього.- Менi навiть додому не хочеться йти, я
ж хочу однi тiльки чобiтки. Якi-небудь, поганi, самi найдешевшi... Ось
вiйна йде...
- Ет!.. Дурню ти! Вiйна. Все тобi з вiйною лiзе. Тобi одно в голову, а
менi тисяча...
Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Вiн обережно ступає по камiнцях,
ойкає, коли попадає на гострiший... Думи його прикрi, докiрливi. Так
завжди. Бiгай, бiгай, дерися... Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли
купити що... Ну... Хоч до чужих йди...
Батько йде спереду, рiвно тримає голову, плечi дещо сутулуватi. Вiн
думає. На чолi виграють зморшки. "Втрата, то втрата... Самого коштували тi
корови бiльше... Але малому чоботи таки потрiбнi. Все одно, не тепер, то в
четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним
заходом"...
Але вони вже досить далеко вiд дешевих крамниць вiдiйшли. Вертатися? В
iнших, що на Широкiй вулицi, крамницях дорожнеча... Там хiба сама офiцерня
купувати може.
- Одлупити б тебе треба! - чомусь виривається у батька. Вiн майже
сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну рiч.- Ну, то ходiм
вже... Може, що виберем...
Володько зрадiв. Вiн зовсiм не ображений отим "вiдлупити", хоча i не
почуває за собою нiякої провини. Коли верталися на ринок, навiть ноги
перестали болiти.
Виявляється, що за зовсiм дрантивенькi чобiтлята з поганої пiдробки
юхту, пришитки до старих порепаних халяв "знайомий" жидисько хоче п'ять
рублiв.
Матвiй одразу хотiв плюнути, жбурнути тi шкарбуни жидовi межиочi i
пiти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя
видавати.
Але Володьковi навiть "таке дрантя" Бозна-чим видавалося. Коли б вiн
мав i такi. Ого, чого б вiн бiльше хотiв. Поки батько жорстоко воював "з
клятим пархачем", Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя
так само швидко мiнявся, як мiнявся хiд торгу.
Нарештi крах. Батько таки плюнув i вийшов. Де ж таки... Вже з пiвтора
рубля майже до двох дртягнув, а "стопроклятий парх" затявся на трьох i анi
копiйки вниз...
Обiйшли ще кiлька крамниць, перебрали з десяток пар чобiт. Кожний раз
Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобiт, i кожний з них
видавався йому "зовсiм добрим".
Вiн не перебирає, як батько. "Якi-небудь" - вiн же це сказав виразно.
При кожному торзi Володько почуває, нiби стоїть перед судом i його
засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третiй жид, який: "Я ж
вас ще позаторiк знав... Дядько Матвiй? Нi? Боже! То ж ми коли вже
знайомi?.. А для вас... Для вас у мене пiвцiни... Оцi добрi з варшавського
юхту... Знаєте їм цiну? Задурно... Хай я до шабасу не доживу... Усього
чотири рублi... Їй-богу, це задурно. Помiряй... Малий! Помiряй до ноги...
Ну? Нiби на мiру".
Цей самий щебетун не захопив Матвiя. Вiн бере чобiт, мiцно звиває його
в руках, пробує, чи не трiскає шкiра, чи не вiдлiтають одразу пiдошви...
Бо i таке бувало... Вiзьмеш те дрантя в руку, а воно розлiтається.
Знов торгування. Цей затявся на трьох i десяти копiйках. Хай його дiти
суботи не дiждуть, якщо вiн бiльше, нiж десять копiйок на цих добрих
чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж вiн знайомим людям
якесь смiття продавати.
А Матвiй сказав твердо:
- Два рублi й з половиною! Хоч - беру, не хоч - можеш сам у них ходити!
I вийшов. Володько тяжко зiтхнув.
- Де ж таки,- звернувся батько до сина.- За таку непотрiб такi грошi. Я
сам за оцю (i пiдняв праву ногу) три роки тому три рублi заплатив. Але це
чобiт. А то... Тьху, бий тебе всi громи!..
Йдуть геть i не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвiя за полу.
- Хазяїн! Хазяїн!.. Вернiтьсяi.. Ну, платiть грошi... Це суха,
кривов'яза жидiвочка з крамницi.
- Бодай би тебе кольки скололи... Чому ж ти не сказала цього одразу?
Чого морочиш?
Матвiй вернувся й довго вилiчував грошi.
- Це тiльки для вас... Знайте, що це тiльки знайомим.,.- умовляв жид.
Матвiй дав грошi, взяв чоботи i передав їх Володьковi. Цей схопив їх на
оберемок i тримав обережно, нiби вони з найтоншого шкла. А що в його
очах... Скiльки в них справжньої втiхи. Там цiла безодня радостi, яка геть
до тла знищила усякi: бiль, острах, безнадiйнiсть. У думцi дякував
батьковi, Боговi i цiлому свiтовi, а нiс свої скарби так, нiби це щось
рiдке, що може розхлюпатись. Тепер тiльки важке питання: чи варто їх
взувати "на росу", чи далi мерзнути?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294