Снились йому кручi, вири, раки, лебедi i багато всячини. Нi, не мiг
спокiйно спати. Щось його хвилювало, iнколи щось говорив, когось доганяв.
Глибокi i уривнi зiтхання виривалися з його груденят. Ляк, бажання i
багато хвилюючого проймало сплячого Володька... Мати, лягаючи, глянула на
дiтей.
- Отi смаркачi,- сказала вона, обох перехрестила i теплою "дрантиною"
прикрила їх чорнi, порепанi з порознепiреними пальченятами "ножиська".
Увiйшов батько, мовчки щось там з'їв, переказав "Отченаш", мовчки
роздягнувся, лiг на тверде своє логовисько i дуже хутко заснув кам'яним
сном.
Другого дня - недiля. Погода лагiдна, м'яка. Рано батько вибрався до
церкви. Мати з Володьком пiдуть уже на "вечiрню" до монастиря, бо хто
зварить обiд? А церква не близько, верстов п'ять, у сусiдньому селi
Дерманi.
Василь ночував у млинi, не виспався, прийшов десь над ранком i ще спав,
а опiсля мав вигнати худобу...
Батько дав коням обрiк, напоїв, заклав їм за драбину сухого, молодого
очерету, пiдстелив, а опiсля до церкви одягався. Мився вiн уважно. Твердi,
мозолястi долонi обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не вiдмиєш
же мозолiв. Опiсля гуньку нову одягнув, щiльно пiдперезав її своєю
попругою, взяв нового кашкета, який "от служить уже п'ятий рiк", що вiн
при кожнiй нагодi всiм пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув по
ньому разiв пару твердою щiткою, якою Василь глянцував не раз також свої
"халяви-бутилки", й урочисто вiдiйшов до церкви.
Мати варить обiд. Володьковi зовсiм нiчого робити, i вiн ламає голову,
що б тут йому розпочати. Вiн якось виманив на двiр Хведота, i перше, що
вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився тим
Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбирає йому охоти, i
вiн невгамовно бiгає навколо по манежу за дишлем. На це якось нарвалась
мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так воно завше.
Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана - не дiстав. А тутка от
неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину
на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким нiколи бiльше не буде
гратися", покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху. Для нього
це мiсце схоронища i таємничих думок. Тут стiльки всього цiкавого.
Особливо приваблює його велика матерня скриня. От би заглянути туди. Там,
мабуть, всякої всячини. Тому-то мама й ве пускають до неї нiкого. Он яка
здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш.
Почуваючи себе невинно ображеним, вiн починає мрiяти, i то так, щоб усе
те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрiє, в що потiм
зовсiм вiрить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати вiзьмуть
та й усе звернуть на нього i за це його крiпко намоченим путом виб'ють
"через плечi". Вiд цього Володько починає кашляти, харкати кров'ю, хирiти,
"так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому
дуже, ним турбуються, годують його... "Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив.
То само зробилося..." Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все
бито, i вiн волiє краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i Петро. Хай i вiн
умре. А тому вiн гордо вiдвертає лице i не приймає того, що дають йому
мати, "навiть булки з солодким молоком, i навiть цукоркiв, i нового
купленого кашкета зо звiздою".
А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав. Як дуже хочеться
йому побачити на свому життi царевого сина, що, кажуть, є однолiтком з
Володьком. I навiть, здається, як мiркують мати, родився в той сам день.
Володько усмiхається. Йому нiяково про це згадувати, бо позаторiк
одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав, що то
сам цар. Це смiшно, розумiється. Але тодi "вiн iще був малий". Тепер уже
його таким царем не обдуриш. Однак все-таки не пошкодило б зустрiнути
царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають
москалi маневри робити. Розумiється, де москалi, там i цар. А при царевi
мусить бути i син його.
Мiркує просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок будинок,
кидає кашкет, щоб опiсля цiляти в нього "палюгою" - шкандибає, значить...
Аж тут раптом над ним хтось:
- Добрий день, Володьку!
Оглядається - царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два
рядки. Такий чисто, як на календарi намальований. Щоки червонi, очi
веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не те що у
Володька.
- Дай, Боже, здоровля! - вiдповiдає Володько.
- Ти є Володько, Матвiїв? Правда?
- Еге!
- Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я от тебе до себе у
палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi?
- Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi їздили.
- А хочеш ти зо мною?
- Ще б нi! -! Володько, розумiється, все геть-чисто розкаже. I як його
завше переслiдують, i як його сьогоднi мама вибили за те лише, що вiн
"нiчого не робив, тiльки Хведот крутив кирата".
Той розумiє його. Дає йому багато, багато грошей, купує йому новi
штани, кашкета з околушками та звiздою, чобiтки тi довгожданi, вимрiянi
роками чобiтки та ще й з лакерованими халявами, як у Харитонового Iлька,
або iще кращi.
I тодi Володько прийде додому. Виложить на стiл цiлу купу грошей i
скаже: "Ось, хоча мене всi не любили, били i сварили, але вiзьмiть собi
оце все". Скаже це, а сам: "будьте здоровi" - i пiде собi назавше з дому.
Ах, як тодi "вони" шкодуватимуть усi, що його не знали, що вiн усе хотiв
лише добре робити, а його за те завше лиш били та били... Розважає, що то
вiн кому купить. Батьковi добрi чоботи - витяжки на три карбованцi. Мамi
м'якi, теплi на зиму виступцi, щоб ноги їм не приходилось на печi грiти...
Але в той час чує рiзкий, розбитий голос:
- А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку! А йди-но, чмано
замурзана, обiдати!
Мати. Знов мати. Всi мрiї, нiби тiнь, злиняли i розвiялись. Крути не
верти, а треба злазити з горища, перед грiзнi очi батька, бо мати... Де
там. "Вони не втримаються, щоб усього не розказати татовi".
Обтер вогкi очi кулачком, i хоча кликали якусь чману, одначе вiн знає,
що протестувати тут дарма. Устав i полiз по драбинi униз.
Одначе мати нiчого про Володьковi вибрики не згадувала. Балачка велася
навколо нових чуток, що кодують мiж людьми. Кажуть, нiбито "нiмецький цар
хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати нiмецькому хлiба".
Дивно воно.
Володька це непокоїть: "Як то так? Один цар воює другого. Такi багатi.
Всього мають досить. Буцiмто й направду нiмецький цар не має хлiба. Щось
це не дуже так". Зрештою, "хай прийде вiн до кого-небудь та купить собi
хлiба". Навiть хоч би й "до нашого тата". Наш тато мають усього п'ять
десятин i ще мусять їх корчувати, а й то у них є хлiб.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294