.. лiвою
рукою витер свої рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за одним хилом перелляв
чарку в рот. Скривився - жахливо, головою похитав i здорово крякнув.
- Мiцна каналiя...- сказав.
- Ну, то ще й на другу ногу, просю...- говорить Матвiй...
- Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
- I щоб то... Вiд одної чарки? Ну, годi... Випийте. А як i заночувати.
Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й стара
вернеться... Ну, на здоров'ячко... Випийте...
Увесь цей час Григорчук чекав i не пiддавався, хоча йому, мабуть,
бiльше хотiлося закусити неприємний горiлчаний смак, нiж випити. Одначе
все-таки випив ще одну чарку, а тодi щойно закусив, похваливши,
розумiється, добре старе салисько.
Матвiй же все поривається спомини свої оповiдати. При тому пiдкраює та
пiдкраює хлiба, сала, пiдсовує огiрки.
- Так ото, знаєте, куме...- невiдомо, чому Матвiй назвав Григорчука
кумом,- отi ото чехи... Вони нас ограбували, так... Але вони нас i розуму
навчили. От ми тепер бiдкаємось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був
пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонiї з садами та хмельницями,
все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, лiс,
галява, знов лiс... Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв,
то просто диво дивне... А все сталося за чотири десятки лiт... Але ви
їжте... Вечiр уже хутко. Не церемоньтесь... А щоб то було, примiром,
мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий десятин, коли
сам "управляющий" графинi Андрейової казав, бувало: "Антон! Купуйте землю.
Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi... Їйбо"...- "Го,-
каже батько.- На чорта менi та земля. Я й своїй не дам ради". Тьху, бодай
тебе нечиста мати взяла. I то не бий... А що вiн мав "теї своєї"?
Дванадцять не сповна надiлу пiсля панщини, на якi вже було їх трьох
братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер, один
довго льокаєм у пана Сангушки "состояв", а на старiсть паню якусь
приволiк, фракiв усяких, лакованих штиблєтiв, годинникiв з ланцюжками i
вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге... Допанувався. Хутко
штиблєти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу "муль"
жере в скринi... А не бiйсь, рiзун його-ма... Не бiйсь, не прикупив
замiсть фракiв зайвої десятини... Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в
бочцi... От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже
панщина занадто їх забила... Нема в нашiй Росєї порядку. Нема й не було...
Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дiстав той
"надiл", то так i заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох
полишив. Не дурно ми, дiтвора, й голодувати мусiли. Берiть, берiть...
частуйтеся... Ще чарочку. Бог, звiсно, тройцю любить... Ну, сусiде...
Прошу, прошу...
I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча сам не
пив, мабуть, вiд одного захоплення сп'янiв. Очi блиснули, рухи довжезних
рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз пристукнув по лядi стола, аж
чарка, сало й огiрки пiдстрибували... Григорчук уже слухати не хотiв, а
рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi тримає слово.
- Так ото є... Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали,
чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу до панiв та чехiв
пiшли. Щойно з п'яти пальцiв, працi рук своїх, вiсiм десятин докупили,
хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус,
як дiстав тридцять десятин, так i внук його ще тридцять матиме, бо то
легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а прикупляють,
або йдуть мiж люди i вчаться, або якого ремесла, або на дохторiв, чи
iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шматуємо i тиснемось на
них. А що з трьох десятин прикупиш... Звiсно...
I Матвiй хльостко, злiсно спльовує...- Треба хiба так працювати, як я
працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив чого
в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота "порадочного"
не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка
була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв - мiшки носив i не чув
нiчого...
- Усе зїли отi кривавi п'ять десятин, якi ось тепер маю. Ну, але ще
чарочку, на здоров'я... Старої от щось довго нема...
Випив... Григорчук вчепився напiдпитку до Матвiя, щоб i вiн
випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що бiльше не
буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився...
- Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплюється своїм просторiкуванням. Всi,
хто знає його, знають, що з Матвiєм балачка може тiльки "сурйозна" бути.
Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. "Характер" i тут,
видно, противився...
- Батькам дурниця в руки лiзла - не брали. Тепер от, що хоч, роби.
Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не було кому, а треба
було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згадаєте моє слово, що, може,
тисячi платитимуть, та землi не буде.
- Вiйна прийде...- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб'ють з
половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав...
- А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, їй-бо...
- От у мене три хлопцi. Коли я їм тепер не прикуплю землi, то вони хоч
i радi б опiсля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його
прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко
дiлитимуть. Вашi лебедцi свою землю вже викупили. Тут уже кiнець...
Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А
як i продаватиме, то що там тої землi... Ковтнуть, як суницю...
Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот
шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько звернув на нього
увагу...
- Їсти вже, мабуть, хочеш?..
Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком
бруднiзного носа i полiз далi на пiч. Матвiй вiдложив пiвкусня хлiба,
вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч малому. Той узяв i,
сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь там собi тихенько, без
найменшого згуку, їв...
- Нє,сказав Матвiй, присiвши до столу, i то сказав якось вперто,
рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у чому довго вмовляв, а вiн
все-таки не згодився.
- Нє!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Росєя велика. Безлiч у нiй
землi... Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на одному. Та
зрештою не треба вже й Росєї... Он у нас на Волинi... Он туди на
Крем'янеччинi... Гой, гой! Там ще "iмєнiй", Господи... Оце я думав та
думав i вирiшив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя.
Перепродам... Земля такий крам, що цiна його росте не по днях, а
годинах... Бiда от, зайвого гроша нема.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294