- Треба новi, але хай пожде. Тепер нема за що... Хай iде! Не панський
син!
Але Володько якось мало тим журився, вiн майже щасливий, знайшлась
якась, ще стара Василева, торбина, до торбини клався кусень свiжого,
натертого цибулею i здьором пiдпалка, i школяр готовий.
Мати мусить провести хлопця, не пiде ж вiн самий, таке соромливе, дике,
невторопне. Вона вийняла зi скринi лiпшу, не святочну, але охайнiшу
спiдницю, зав'язала кращу хустку, i вони пiшли.
Iшли урочисто, нiби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки,
витягали свої довгi шиї i сичали гусаки. Володько все оглядався, чи не
йдуть часом i iншi школярi, але щось таких не бачив, думав, як то там у
тiй школi буде, як зустрiне його учитель i що йому скаже. Настя думала, як
би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не кажiть,
а воно нiяково отакими жебраками помiж людьми як та сирота виглядати.
Вулиця не бiжить рiвно та просто, вона собi сюди i туди вихиляється, по
боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайнi, бiленi,
пiд соломою, вiкна синькою обведенi, ворота до кожного подвiр'я. Ось дещо
бiльша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлi в землю старi грубi
колоди. У нiй, звiсно, живе дяк, бо довкола частокiл, пiд вiкнами великi
кущi бозу, а на розi листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою
хатою iз-за високих груш i церкiвця, крита зеленою бляхою, виглядає, садом
довкруги оточена, а там i попiвська, просторiша, цiкавiша садиба, обнесена
частоколом, розложилася.
Школа трохи далi, над вулицею по правому боцi. Володько побачив її i
його жаль пойняв. Цiле лiто не згадував Дерманя, забув зовсiм усе те, що
там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога,
крита соломою, на чотири вiкнi, мало що бiльша вiд звичайної селянської,
хатчина. П'ять дерев'яних, погнилих схiдцiв вiд дороги ведуть до
невеличкого, розхитаного ганочка. По боках двi здоровеннi черешнi, що
сливе закрили цiлу ту будiвлю вiд сонця.
I згадав Володько школу в Дерманi, i розвiялись його мрiї, як то вiн
буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з
вiкна другого поверху. Тут ось лише маленький ганочок, рипливий,
подряпанi, небарвленi дверi з написом над ними: "Тилявецкая
Церковно-Приходская Школа". Посерединi вузенькi сiни, направо клас, налiво
мешкання вчителя.
А ще дивнiше було Володьковi, а також i його мамi, що, не дивлячись на
раннiй час i не дивлячись на перше вересня, тут навколо так тихо.
Можливо.вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги, нi
на ганку, нi на дорозi, нi на подвiр'ї, нiде жодної душi. Шкiлка стоїть
понуро, стiни мiсцями облупанi, вiкна заляпанi вапном.
Поволi увiйшли на ганок. Дверi зачиненi. Настя попробувала за клямку -
не вiдчиняються. Що за бiда? Як же тудисi дiстатися? Де ж учитель? Почала
стукати. За хвилю за дверима вiдчулись кроки i пiлка дверей вiдчинилася. У
нiй постать, яку помiтив Володько вiд зелених штанiв починаючи. Чорна, з
двома рядами блискучих металевих з орлами гудзикiв куртка здобила ту
постать. На вiдлеженому, пiд саму шию комiрi - синi петлицi.
Чорна, м'яка борiдка, темнi очi i буйне, чорне, розбите волосся значили
завершення постатi.
- Аа! - заговорила постать по-росiйськи.- Мабуть, до школи?
- До школи, господине учителю, до школи,- загомонiла одразу Настя.- Ото
маємо такого шмаркача,- i кивнула гловою на Володька, що з червоного
зробився ще червонiшим.Усе, чуєте, коли то та школа буде та коли то вона
буде? Все ото питає та питає. А батюшка ото в церквi, казали посилати
дiтвору, а вiн сьогоднi ледь свiт зiрвався i вже бiгти, а ми й кажемо: хай
iде. Худобу якось i самi доглянемо, роботи до погибелi, але коли прийшов
час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить, тiльки
розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того... чи то за
вухо потягнути, чи на колiна, чаї "лапу" датине шкодуйте... Воно що
годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора - воно, звiсно.
Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його щелепа
дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби має трохи попсутi. Настя
ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу додає:
- А може, ми, господине учителю, спiзнилися?
- Але,перебиває її учитель,- де там. Ви, певно, з дерманцiв? - питає, а
Настi робиться нiяково, вона знає, що тут не люблять дерманцiв i ще чого
доброго не приймуть малого до школи.
- Так, господине учителю,- вiдповiдає обережно.
- Одразу видно. У нас тут, тiтко, не заведено отак з мiсця i до школи.
Батюшка казали, але наука пiчнеться геть пiзнiше, як снiг упаде. Ну, що
ж... Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зiстається, коли ще хто
прийде - пiчнемо щось учитись.
Настя помiтно розвеселилась, давала ще деякi поради, просила найбiльше
молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила не жалувати, як
треба на колiна чи щось таке, Володьковi наказала бути слухняним, шарпнула
його легенько за вухо, поправила сорочку, пригладила рукою вихрясте
волосся i вiдiйшла.
- Ну, так ступай у клас,- сказав учитель до Володька i вiдчинив туди
дверi.
Володько, весь знiяковiлий, зовсiм не дихаючи, вступає до класу.
Простора, низька, свiжо вапном бiлена свiтлиця. Купа пiд саму стелю
довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць стоїть посерединi. У передньому
кутi велетенський, вiд помосту до стелi, образ Христа з книгою, що на нiй
написано: "Прiiдiтє ко мнє все труждающiєся i обрємєнєнниє i аз упокою
ви". У другому, задньому кутi бiля печi велика чорна дошка. Помiст,
мабуть, дерев'яний, але вiн зовсiм нагадує дорогу.
Володько увiйшов, тримає у руцi пiм'ятого, з подертим верхом, кашкета i
не знає, що робити далi. Учитель пiдiйшов до купи лавиць, зняв одну,
постави її збоку, справа.
- Садiсь вот здесь. Здесь будєт первая група. Ти вже хадiл у школу? -
питає учитель, а руки свої тримає розчепiрено.
- Нi,витиснув по хвильцi Володько.
- Ну, от. Так сiлi. Может, єщьо кто прiдьот. Я патом зайду.- I учитель
вийшов.
Володько сiв. Коли затихли кроки вчителя, вiн несмiливо зiтхнув i
повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Злiва заляпане вапном вiкно,
справа малий простiр з грубкою i дошкою. Час вiд часу, десь звiдки з-за
дверей, чути окремi стукоти, окремi голоси. Забамкав десь годинник.
Володько не знає, що то бамкає, i уважно наслухує. Далi знов тиша, навiть
мух нема.
Надворi сонце i теплота. Далi за вiкнами город, на городi високi,
головатi, мов решето, соняшники, череватi, жовтi, мов напасенi корови,
лежать гарбузи, головаста, густа стоїть капуста, червонi, великi, мов
кулаки, висять баклажани.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294