Виходить у поле.
Вiтер сильнiшає, напирає ззаду i помагає йти. День, хоч весняний, але
непривiтний, холоднуватий, сiрий. Уста зовсiм порепалися. У ротi й у носi
висихає. Ноги вiдпочили, i тепер майже не чути втоми.
Як завжди, так i тепер, Володько виразно помiчає змiну країни i людей.
Там, за лiсами, коло Дерманя, йому значно бiльше подобається. Якiсь
яскравiшi, виразнiшi люди. Цiле життя якимсь дзвiнкiшим видається. Тут
сiрiше. Села тут i не бiднi, але вигляд їх надто простацький. Люди
здебiльша байдужi. Тут i революцiя не так помiчається. Нема тих великих
сходок, нема промовцiв. Землi i тут домагаються, але не так пристрасно. Де
причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дерманi школи, монастир. А
тут... Тi маленькi пiд солом'яною стрiхою хатини, що звуться школами, хiба
то школи? А он Жолобки, Угорське i багато iнших подiбних, скiльки стоять
на землi, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сiрi, лишайнi,
розчухранi, мало не дикi.
На вечiр Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик i
вибiг назустрiч. Зворушливi обiйми, пестощi. Он рiдний хуторець. Садочок
розростається, а навкруги поле. Вiтер свобiдно шугає, б'ється об мури
хлiва i хатини, на клунi мiсцями позривало снiпки i майже зовсiм зiрвало
стропа.
Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привiтався,
поцiлував матiр у руку. Стара заметушилася. Вона зовсiм не сподiвалася, що
той прибуде.
- Яка низенька хатина. А плита. Зовсiм низька. Мало не по колiна,- каже
Володько.
- Бо ти вигнався,- радiсно зазначує мати,- Було таке кордупленя, а то
дивись...
Володько аж тепер помiчає, як багато вiн за зиму вирiс. Тепер вiн мало
не парубок. Справжнiй "скубент". I делiкатностi набрався. Все тобi так
зручно в нього виходить. Навiть мова злагiднiла. Не така уривна,
кострубата.
Зовсiм смерком приходить з поля батько. З ним Катерина. Хведот ще
ходить до школи, а пiсля школи пасе товар.
Батько побачив Володька i першим йопэ словом було:
- Ну, так уже прийшов? Розпустили?
Володько привiтався з батьком так само, як i з матiр'ю. Поцiлував
брудну батькову руку. Вiн боявся одного, що застане батька дуже слабим.
Але тепер нiчого такого особливого не помiтно. Батько ходить щодня в поле,
працює.
При вечерi коротка розмова. Володько показує свiдоцтво. Батько взяв
папiр у руку, подивився i зараз повернув. Не сказав нiчого. Володько
вдивляється тiльки у вираз батькового обличчя. На цей раз усi прикмети
вказують, що батько вдоволений. Далi вiдпочинок, гасне лампочка. Володько
аж тепер чує свої ноги. Але нiчого.
Другого ранку Володько вже в полi. Знов вiтер, рiлля, жайворонки. Знов
простiр i рiдна, чорна земля, а Володько син її, справжнiй син
найсильнiшої з матерiв.
VIII
Шалiє весна. Цвiтуть i одцвiтають сади. Земля жене iз себе силу велику.
Ростуть i хвилюють жита. Небо наганяє потопу сонця i дощу.
Володько господарить з батьком. У його розпорядженнi конi. Чудеснi
"казьоннi" тварини з таврами на стегнау. Кара блискуча кобила i гнiдий
кiнь-киргиз, їздить ними до лiсу, возить гнiй, водить на пашу, до води...
Особливо подобається Володьковi "кiргiз". На ньому чудесно iдеться верхи.
Всiвся, гикнув i понiсся стрiлою.
Село швидко мiняється. Вернулися з вiйни Стратон, Кузьма, Iван. Не
вернулися тiльки Хомiв Мирон, Тарасiв Василь i Ониськiв Нестор. Це з
дерманцiв. Iз сiльських не вернулось багато. Матвiєвого Василя також нема,
але вiн ще служить у якомусь українському полку. Недiлями знов збираються
селяни в Матвiя i ведуть розмови.
Одного разу поиходить вiстка, що в Києвi змiнилася влада. Настав якийсь
гетьман. Що то таке - нiхто не вiдає.
"Плохо дєло". По мiстах якiсь гайдамаки завелись. Одягаються в таке
тобi рябе. Червонi штани, синя блюза. Просто, як циган який. А по селах,
кажуть, карательнi "отряди" пiшли. Скрiзь, де тiльки пан був i де люди не
вглядiли панського майна, тепер бiда. Приходять, чуєте, збирають людей,
лежать по черзi на стiлець, скидають штани i сиплять по двадцять п'ять
кожному. Це тобi не жарт.
Матвiй з приводу того так висловився:
- Воно дурне правлєнiя. Що там за гетьман i хто вiн - не знаємо. Але
коли б вiн мудрий був, не допустив би, щоб його люди i пiд нього таки
копали яму. Як не кажiть, а проти народу не можна йти. Не можна народовi
волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити. Треба, щоби
було справедливо. Розiбрали маєтки. Бо вiйна прийшла. Революцiя. Нащо до
революцiї гнали. Думаєте, що революцiю робили революцiонери. Нi. Офiцерня,
паничики. Оцi самi, що тепер по селах їздять i народ нагаями порють, поки
їх не вишпурнуть пiд сто чортiв. Ех, я казав i кажу. Люди не бачать
правди, а вона є. Є правда. Всiм є досить мiсця на землi, тiльки треба
вмiти розумно i чесно жити. Скинули царя - добре. Бо цар не був у себе
паном. Не був хазяїн. Вiдiбрали помещикам землю - також добре. Бо хiба їм,
отим паничикам, вона потрiбна. Яке государство буде терпiти, щоби такi
обшари землi марнувалися. А по-моєму, коли помєщик добрий господар, хай
господарить. Нi,забрати йому землю i вiддати чесним господарям. Бо землi
таки мало. Це признає кожний. Але коли би добре та до ладу її роздiлили -
всiм хватило б. А найважнiше: земля належить тому, хто її любить i на нiй
добре працює. Государство буде тодi багате, як усi будуть працювати...-
хто б вiн не був. Чи то пан, чи мужик, без роздiлу... I треба дивитися не
на того, хто має, а на того, хто не має. Прийди i запитай його: а чому-то
ти не маєш? Вiн тобi скаже: так i так. Я ось маю дуже мало землi, багато
дiтей. До старости, до громади: люди добрi? Є це працьовита людина? Є це
чесний хазяїн? Так, скажуть люди. Є це чесний i справедливий чоловiк, не
злодiй i не п'яниця. Йому треба без викупу дати землi. Хай має собi i
дiтям. Норму на все. А коли це злодiй, гультiпака, пролiтарiят усього
свiту, геть iз ним. Государство вiд такого все одно нiчого нiколи не
дiстане.
Те саме i з панами. I мiж тими є такi самi. Однi ведуть хазяйство,
працюють, iншi по заграницях грошики протринькують, з лярвами гуляють,
людей зневажають, Бога поганять. Вiдняти землю таким i баста! Без викупу!
Хай iде собi i що хоче робить! Хоче, за працю береться, хоче, здихає,
хоче. Божим духом живе.
А ще треба народовi просвiток дати. Це дуже важне. Темний народ
по-темному робить. Колись, розказують, цар i пани не хотiли народу вчити.
Кажуть, думали, темним народом легше правити. Передумались. Не по тiй
лiнiї думали. I звiрина тресована потрiбнiша, нiж дика. А ми ж, як-не-як,
люди. Ми також не худоба i розум маємо. Своїм розумом, без помочi
доходимо: так, а не так потрiбно. I коли би вчили нас, не було б
революцiї, не було б отих грабункiв, отих злодюг i справа, i злiва.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Вiтер сильнiшає, напирає ззаду i помагає йти. День, хоч весняний, але
непривiтний, холоднуватий, сiрий. Уста зовсiм порепалися. У ротi й у носi
висихає. Ноги вiдпочили, i тепер майже не чути втоми.
Як завжди, так i тепер, Володько виразно помiчає змiну країни i людей.
Там, за лiсами, коло Дерманя, йому значно бiльше подобається. Якiсь
яскравiшi, виразнiшi люди. Цiле життя якимсь дзвiнкiшим видається. Тут
сiрiше. Села тут i не бiднi, але вигляд їх надто простацький. Люди
здебiльша байдужi. Тут i революцiя не так помiчається. Нема тих великих
сходок, нема промовцiв. Землi i тут домагаються, але не так пристрасно. Де
причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дерманi школи, монастир. А
тут... Тi маленькi пiд солом'яною стрiхою хатини, що звуться школами, хiба
то школи? А он Жолобки, Угорське i багато iнших подiбних, скiльки стоять
на землi, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сiрi, лишайнi,
розчухранi, мало не дикi.
На вечiр Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик i
вибiг назустрiч. Зворушливi обiйми, пестощi. Он рiдний хуторець. Садочок
розростається, а навкруги поле. Вiтер свобiдно шугає, б'ється об мури
хлiва i хатини, на клунi мiсцями позривало снiпки i майже зовсiм зiрвало
стропа.
Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привiтався,
поцiлував матiр у руку. Стара заметушилася. Вона зовсiм не сподiвалася, що
той прибуде.
- Яка низенька хатина. А плита. Зовсiм низька. Мало не по колiна,- каже
Володько.
- Бо ти вигнався,- радiсно зазначує мати,- Було таке кордупленя, а то
дивись...
Володько аж тепер помiчає, як багато вiн за зиму вирiс. Тепер вiн мало
не парубок. Справжнiй "скубент". I делiкатностi набрався. Все тобi так
зручно в нього виходить. Навiть мова злагiднiла. Не така уривна,
кострубата.
Зовсiм смерком приходить з поля батько. З ним Катерина. Хведот ще
ходить до школи, а пiсля школи пасе товар.
Батько побачив Володька i першим йопэ словом було:
- Ну, так уже прийшов? Розпустили?
Володько привiтався з батьком так само, як i з матiр'ю. Поцiлував
брудну батькову руку. Вiн боявся одного, що застане батька дуже слабим.
Але тепер нiчого такого особливого не помiтно. Батько ходить щодня в поле,
працює.
При вечерi коротка розмова. Володько показує свiдоцтво. Батько взяв
папiр у руку, подивився i зараз повернув. Не сказав нiчого. Володько
вдивляється тiльки у вираз батькового обличчя. На цей раз усi прикмети
вказують, що батько вдоволений. Далi вiдпочинок, гасне лампочка. Володько
аж тепер чує свої ноги. Але нiчого.
Другого ранку Володько вже в полi. Знов вiтер, рiлля, жайворонки. Знов
простiр i рiдна, чорна земля, а Володько син її, справжнiй син
найсильнiшої з матерiв.
VIII
Шалiє весна. Цвiтуть i одцвiтають сади. Земля жене iз себе силу велику.
Ростуть i хвилюють жита. Небо наганяє потопу сонця i дощу.
Володько господарить з батьком. У його розпорядженнi конi. Чудеснi
"казьоннi" тварини з таврами на стегнау. Кара блискуча кобила i гнiдий
кiнь-киргиз, їздить ними до лiсу, возить гнiй, водить на пашу, до води...
Особливо подобається Володьковi "кiргiз". На ньому чудесно iдеться верхи.
Всiвся, гикнув i понiсся стрiлою.
Село швидко мiняється. Вернулися з вiйни Стратон, Кузьма, Iван. Не
вернулися тiльки Хомiв Мирон, Тарасiв Василь i Ониськiв Нестор. Це з
дерманцiв. Iз сiльських не вернулось багато. Матвiєвого Василя також нема,
але вiн ще служить у якомусь українському полку. Недiлями знов збираються
селяни в Матвiя i ведуть розмови.
Одного разу поиходить вiстка, що в Києвi змiнилася влада. Настав якийсь
гетьман. Що то таке - нiхто не вiдає.
"Плохо дєло". По мiстах якiсь гайдамаки завелись. Одягаються в таке
тобi рябе. Червонi штани, синя блюза. Просто, як циган який. А по селах,
кажуть, карательнi "отряди" пiшли. Скрiзь, де тiльки пан був i де люди не
вглядiли панського майна, тепер бiда. Приходять, чуєте, збирають людей,
лежать по черзi на стiлець, скидають штани i сиплять по двадцять п'ять
кожному. Це тобi не жарт.
Матвiй з приводу того так висловився:
- Воно дурне правлєнiя. Що там за гетьман i хто вiн - не знаємо. Але
коли б вiн мудрий був, не допустив би, щоб його люди i пiд нього таки
копали яму. Як не кажiть, а проти народу не можна йти. Не можна народовi
волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити. Треба, щоби
було справедливо. Розiбрали маєтки. Бо вiйна прийшла. Революцiя. Нащо до
революцiї гнали. Думаєте, що революцiю робили революцiонери. Нi. Офiцерня,
паничики. Оцi самi, що тепер по селах їздять i народ нагаями порють, поки
їх не вишпурнуть пiд сто чортiв. Ех, я казав i кажу. Люди не бачать
правди, а вона є. Є правда. Всiм є досить мiсця на землi, тiльки треба
вмiти розумно i чесно жити. Скинули царя - добре. Бо цар не був у себе
паном. Не був хазяїн. Вiдiбрали помещикам землю - також добре. Бо хiба їм,
отим паничикам, вона потрiбна. Яке государство буде терпiти, щоби такi
обшари землi марнувалися. А по-моєму, коли помєщик добрий господар, хай
господарить. Нi,забрати йому землю i вiддати чесним господарям. Бо землi
таки мало. Це признає кожний. Але коли би добре та до ладу її роздiлили -
всiм хватило б. А найважнiше: земля належить тому, хто її любить i на нiй
добре працює. Государство буде тодi багате, як усi будуть працювати...-
хто б вiн не був. Чи то пан, чи мужик, без роздiлу... I треба дивитися не
на того, хто має, а на того, хто не має. Прийди i запитай його: а чому-то
ти не маєш? Вiн тобi скаже: так i так. Я ось маю дуже мало землi, багато
дiтей. До старости, до громади: люди добрi? Є це працьовита людина? Є це
чесний хазяїн? Так, скажуть люди. Є це чесний i справедливий чоловiк, не
злодiй i не п'яниця. Йому треба без викупу дати землi. Хай має собi i
дiтям. Норму на все. А коли це злодiй, гультiпака, пролiтарiят усього
свiту, геть iз ним. Государство вiд такого все одно нiчого нiколи не
дiстане.
Те саме i з панами. I мiж тими є такi самi. Однi ведуть хазяйство,
працюють, iншi по заграницях грошики протринькують, з лярвами гуляють,
людей зневажають, Бога поганять. Вiдняти землю таким i баста! Без викупу!
Хай iде собi i що хоче робить! Хоче, за працю береться, хоче, здихає,
хоче. Божим духом живе.
А ще треба народовi просвiток дати. Це дуже важне. Темний народ
по-темному робить. Колись, розказують, цар i пани не хотiли народу вчити.
Кажуть, думали, темним народом легше правити. Передумались. Не по тiй
лiнiї думали. I звiрина тресована потрiбнiша, нiж дика. А ми ж, як-не-як,
люди. Ми також не худоба i розум маємо. Своїм розумом, без помочi
доходимо: так, а не так потрiбно. I коли би вчили нас, не було б
революцiї, не було б отих грабункiв, отих злодюг i справа, i злiва.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294