- суворо,Пустiть! - Дядьки дали йому дорогу.
Вийшов... Заложив руки за спину, похилився до переду... - То це ти? - А
очi жмуряться, i губи кривляться.- Я! - сказав я й вiдступив,- Бандите! -
хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову,Як з'являєшся? -
Вирвав вiд мене шахи й вдарив ними в землю.
Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима...
мовчали... посмiхалися... поважнiли... знов посмiхалися. Вони видавались
менi iдiотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'янi й iдiоти. Я рванувся
наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста
мої швидко висихають i очi горять. Вуйт мене арештував. Два нашi десятники
посадили мене на лавi бiля мисника. Вуйт ходив по хатi, кричав, тупав,
йому дослiвно бризкала слина. Я сидiв на лавi й з-пiд лоба дивився. Груди
мої швидко пiднiмалися. Я задихався вiд лютi й образи.
Потiм вуйт роздумав.
- Пустiть його! Тут для нього повiстка. На! Маєш заплатити тридцять
злотих...
Дав менi "наказ платничий" з суду за золото. Для цього вiн мене
викликав, але забувся. Мене пустили. Iдiоти, що дивились на мене, зiтхнули
вiльнiше. Вони були переляканi й здивованi. Я вийшов до кухнi й випадково
поглянув на стiл. Там стояла тарiлка ковбаси й трохи далi лежала свiжа
пошта. По звичцi сягнув по неї. О! Далi писати тяжко... Там був журнал, до
якого перед мiсяцями я вислав листа. Розгорнув... Володимир Довбенко. Це
написано друкованими лiтерами в двох мiсцях товстим, чорним шрифтом.
Журнал менi не належить. Вiн належить нашому молодому священиковi, але я
забрав його й стрiмголов побiг. Менi хотiлося скорше зникнути... Трохи
далi вiд вуйта, вiд iдiотiв. Десь заховатися й... Признаюсь. На очах моїх
тремтiли справжнi сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже
не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.
Потiм я перегортав журнал. Стара, зi свiтової вiйни картина. Нiмцi
вперше пускають трiйливi гази. А пiд нею стаття. На другiй сторiнцi
заставка й пiд нею моє iм'я. Кому б це показати? Батьковi, чи матерi, чи
братовi, чи сестрi? Їм всiм не скаже це нiчого. Це стверджую: я сам! А
все-таки дуже тут самотнiй. У руках моїх моя новела й наказ заплатити
тридцять злотих... До всього новий протокол i за ним нова кара... Треба
знайти слова, щоб сказати це батьковi. А все-таки... Я щасливий... О Боже,
як дякую тобi, що я борюсь. Я побiг через сад до копанки стежкою,
перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив
галузку яблунi й кiлька разiв поцiлував. Вуйта забув зовсiм.
Цiлу ту нiч я не мiг заснути.
День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок i дуже поганi подiї.
Вуйт зiбрав "сход". Йому прийшла в голову фантазiя закрити наш кооператив
i читальню. Для того змушував людей пiдписувати "приговор", що вони не
бажають мати в селi такої установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не
залежить вiд пiдписiв, а вiд суду. Був сердитий, але пiдписи все-таки
збирав. З тiєї хмари не буде дощу.
Я був пiд враженням своєї новели. Показав у читальнi Ронi. Вiн менi
гратулював. Потiм сказав, що хоче мати авторський примiрник. Пригадав, що
и я не дiстав такого примiрника. Але завтра йду до Крем'янця й куплю.
...I одинадцятого. Прийшов тiльки що з Крем'янця... Швидко занотовую
подiї. Позичив у Сергiя два злоти й купив журнали. Два примiрники. Ронi и
собi. Хотiв ще Лазяковi, але вiн вже має. Вiн менi гратулював. Решта людей
в книгарнi, у "Просвiтi", хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це
уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате цiла моя увага скупчена на
Лазюковi, Це людина. Решта... Ет, все одно...
Мусив сказати батьковi за тридцять злотих i новий протокол. Мовчав, але
це для мене було ще гiрше, нiж коли б вiн говорив. Новелу показав також,
але... Що може пiсля того вона значити?
Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тiтки на мiщанах. Я показав їй свою
новелу. Розiбрала моє iм'я i прiзвище й не вiрила, що то я написав. Зараз
бiжу до Наталки. Мушу їй також показати. Цiкаво, що скаже...".
"I5 травня. Знов подiя. Помер о. Клавдiй. З цього приводу батько
перервав роботу бiля хати. Ми всi були на похоронi. Сонце, зелень, вiнки.
Похорон правили кiлька священикiв. Я спостерiгав батька. Вiн вже давно не
був такий особливий. Вiн любив о. Клавдiя. Занотовую кiлька своїх
похоронних думок.
Признаюся, iнодi я переставав вiрити в безсмертя душi й позагробове
життя. Але перед обличчям небуття не хотiлося допустити, що розумне,
досконале єство Людина вмирає й на цьому кiнець. Це було б мало. Бог не
мусив би тодi стiльки вкладати в людину.
Увiйти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а
земля. В її надрах перероджуються не тiльки нашi тiла, а й нашi душi. Тож
земля вирощує овочi, що кормлять тiло. Тож земля родить у нас найкращi
думки... I нарештi, вона забирає нас до себе, коли ми нiкому не потрiбнi.
Вона турботливо огортає нас своїми суворими обiймами й поволi оберне нас у
свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свiй вигляд i запах,
обернемось у щось живе - у квiтку, у стеблину трави, у колосок жита, у
яблуко на деревi. Воiстину все чудово створено. Воїстину Великий Бог!
Воїстину є душа, безсмертна й розумна...
З похорону вертався з паном Глiбом. Оповiв менi, що шкiльний
iнспекторат заслав йому додатково декларацiї за державну мову. Але ж минув
термiн, сказав я. Нiчого, вiдповiв пан Глiб. Я вже вислав декларацiї
назад. З пiдписами? Так. А "вуйт", а ствердження? Нiчого того не треба.
Навiть не треба мати шкiльних дiтей. Тiльки двадцять декларацiй...
А я все ще пiд враженням своєї новели. Пан Глiб читав, але не
захопився. Я розумiю...".
"23. V. Субота. У Василя на Ронiвському були "зводини". Зводили хату.
Мiй батько дуже радiв. Вiн уперше за останнi роки випив кiлька чарок
горiлки. "Хай буде, що буде... Знаю, що одлежу, але раз так..." - i випив.
Дядько Єлисей спiвав. Вiн запитав малого хлопця, що придивлявся на
зводинах: "А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?" Хлопчина здивовано
подивився... Потiм йому зробилось нiяково. "Не бiйсь, не бiйсь... Рости
здоров! Можливо, i ти ще будеш генералом..." Дивак той дядько... Я його
люблю.
Зi зводин пiшов просто до Наталки... Вона згадувала за Iлька. Казала,
що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з
батьком, переспав у клунi й знов кудись подався...".
"29 травня (тiльки уривки). Вчора було Вшестя. Я запрiг конi й ми
їздили до Жолобок на празник. Я, Сергiй, Антiн, Кiндрат, Демид i Роман.
Спiвали...
Вечором тренiнг... Готуємось до першого матчу..."
"ЗО. V. (також уривки). ...Учора не встиг записати... Знову нещастя.
Кооператив обкрадено вдруге... На вулицi вiйськова й сiльська варта.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Вийшов... Заложив руки за спину, похилився до переду... - То це ти? - А
очi жмуряться, i губи кривляться.- Я! - сказав я й вiдступив,- Бандите! -
хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову,Як з'являєшся? -
Вирвав вiд мене шахи й вдарив ними в землю.
Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима...
мовчали... посмiхалися... поважнiли... знов посмiхалися. Вони видавались
менi iдiотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'янi й iдiоти. Я рванувся
наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста
мої швидко висихають i очi горять. Вуйт мене арештував. Два нашi десятники
посадили мене на лавi бiля мисника. Вуйт ходив по хатi, кричав, тупав,
йому дослiвно бризкала слина. Я сидiв на лавi й з-пiд лоба дивився. Груди
мої швидко пiднiмалися. Я задихався вiд лютi й образи.
Потiм вуйт роздумав.
- Пустiть його! Тут для нього повiстка. На! Маєш заплатити тридцять
злотих...
Дав менi "наказ платничий" з суду за золото. Для цього вiн мене
викликав, але забувся. Мене пустили. Iдiоти, що дивились на мене, зiтхнули
вiльнiше. Вони були переляканi й здивованi. Я вийшов до кухнi й випадково
поглянув на стiл. Там стояла тарiлка ковбаси й трохи далi лежала свiжа
пошта. По звичцi сягнув по неї. О! Далi писати тяжко... Там був журнал, до
якого перед мiсяцями я вислав листа. Розгорнув... Володимир Довбенко. Це
написано друкованими лiтерами в двох мiсцях товстим, чорним шрифтом.
Журнал менi не належить. Вiн належить нашому молодому священиковi, але я
забрав його й стрiмголов побiг. Менi хотiлося скорше зникнути... Трохи
далi вiд вуйта, вiд iдiотiв. Десь заховатися й... Признаюсь. На очах моїх
тремтiли справжнi сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже
не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.
Потiм я перегортав журнал. Стара, зi свiтової вiйни картина. Нiмцi
вперше пускають трiйливi гази. А пiд нею стаття. На другiй сторiнцi
заставка й пiд нею моє iм'я. Кому б це показати? Батьковi, чи матерi, чи
братовi, чи сестрi? Їм всiм не скаже це нiчого. Це стверджую: я сам! А
все-таки дуже тут самотнiй. У руках моїх моя новела й наказ заплатити
тридцять злотих... До всього новий протокол i за ним нова кара... Треба
знайти слова, щоб сказати це батьковi. А все-таки... Я щасливий... О Боже,
як дякую тобi, що я борюсь. Я побiг через сад до копанки стежкою,
перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив
галузку яблунi й кiлька разiв поцiлував. Вуйта забув зовсiм.
Цiлу ту нiч я не мiг заснути.
День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок i дуже поганi подiї.
Вуйт зiбрав "сход". Йому прийшла в голову фантазiя закрити наш кооператив
i читальню. Для того змушував людей пiдписувати "приговор", що вони не
бажають мати в селi такої установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не
залежить вiд пiдписiв, а вiд суду. Був сердитий, але пiдписи все-таки
збирав. З тiєї хмари не буде дощу.
Я був пiд враженням своєї новели. Показав у читальнi Ронi. Вiн менi
гратулював. Потiм сказав, що хоче мати авторський примiрник. Пригадав, що
и я не дiстав такого примiрника. Але завтра йду до Крем'янця й куплю.
...I одинадцятого. Прийшов тiльки що з Крем'янця... Швидко занотовую
подiї. Позичив у Сергiя два злоти й купив журнали. Два примiрники. Ронi и
собi. Хотiв ще Лазяковi, але вiн вже має. Вiн менi гратулював. Решта людей
в книгарнi, у "Просвiтi", хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це
уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате цiла моя увага скупчена на
Лазюковi, Це людина. Решта... Ет, все одно...
Мусив сказати батьковi за тридцять злотих i новий протокол. Мовчав, але
це для мене було ще гiрше, нiж коли б вiн говорив. Новелу показав також,
але... Що може пiсля того вона значити?
Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тiтки на мiщанах. Я показав їй свою
новелу. Розiбрала моє iм'я i прiзвище й не вiрила, що то я написав. Зараз
бiжу до Наталки. Мушу їй також показати. Цiкаво, що скаже...".
"I5 травня. Знов подiя. Помер о. Клавдiй. З цього приводу батько
перервав роботу бiля хати. Ми всi були на похоронi. Сонце, зелень, вiнки.
Похорон правили кiлька священикiв. Я спостерiгав батька. Вiн вже давно не
був такий особливий. Вiн любив о. Клавдiя. Занотовую кiлька своїх
похоронних думок.
Признаюся, iнодi я переставав вiрити в безсмертя душi й позагробове
життя. Але перед обличчям небуття не хотiлося допустити, що розумне,
досконале єство Людина вмирає й на цьому кiнець. Це було б мало. Бог не
мусив би тодi стiльки вкладати в людину.
Увiйти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а
земля. В її надрах перероджуються не тiльки нашi тiла, а й нашi душi. Тож
земля вирощує овочi, що кормлять тiло. Тож земля родить у нас найкращi
думки... I нарештi, вона забирає нас до себе, коли ми нiкому не потрiбнi.
Вона турботливо огортає нас своїми суворими обiймами й поволi оберне нас у
свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свiй вигляд i запах,
обернемось у щось живе - у квiтку, у стеблину трави, у колосок жита, у
яблуко на деревi. Воiстину все чудово створено. Воїстину Великий Бог!
Воїстину є душа, безсмертна й розумна...
З похорону вертався з паном Глiбом. Оповiв менi, що шкiльний
iнспекторат заслав йому додатково декларацiї за державну мову. Але ж минув
термiн, сказав я. Нiчого, вiдповiв пан Глiб. Я вже вислав декларацiї
назад. З пiдписами? Так. А "вуйт", а ствердження? Нiчого того не треба.
Навiть не треба мати шкiльних дiтей. Тiльки двадцять декларацiй...
А я все ще пiд враженням своєї новели. Пан Глiб читав, але не
захопився. Я розумiю...".
"23. V. Субота. У Василя на Ронiвському були "зводини". Зводили хату.
Мiй батько дуже радiв. Вiн уперше за останнi роки випив кiлька чарок
горiлки. "Хай буде, що буде... Знаю, що одлежу, але раз так..." - i випив.
Дядько Єлисей спiвав. Вiн запитав малого хлопця, що придивлявся на
зводинах: "А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?" Хлопчина здивовано
подивився... Потiм йому зробилось нiяково. "Не бiйсь, не бiйсь... Рости
здоров! Можливо, i ти ще будеш генералом..." Дивак той дядько... Я його
люблю.
Зi зводин пiшов просто до Наталки... Вона згадувала за Iлька. Казала,
що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з
батьком, переспав у клунi й знов кудись подався...".
"29 травня (тiльки уривки). Вчора було Вшестя. Я запрiг конi й ми
їздили до Жолобок на празник. Я, Сергiй, Антiн, Кiндрат, Демид i Роман.
Спiвали...
Вечором тренiнг... Готуємось до першого матчу..."
"ЗО. V. (також уривки). ...Учора не встиг записати... Знову нещастя.
Кооператив обкрадено вдруге... На вулицi вiйськова й сiльська варта.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294