Майже темно,
тiльки де-не-де манячить лiхтар.
Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не смiється, вiн
щось думає. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще
бiгають сильнi, енергiйнi, суворi люди, що, здається, тримають свою долю у
мiцно затисненiм кулацi. Вiн хоче щось говорити, але не знає, звiдки
почати.
Розговорилися аж на помешканнi Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк
закурив, пропонував Володьковi, але той вiдмовився.
- Так, так! Дорогий мiй! - почав Лазюк, нiби продовжуючи свою думку.-
Вiд нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер
опинились, чи залишимось i надалi оцiм порожнiм на планетi мiсцем, що його
сьогоднi репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всi ми
думаєм. Не раз i не два стукалася менi до голови думка: звiдки й як
почати? З села? З мiста? Вiд "хлопа"? Вiд iнтелiгента? З "Просвiти" чи з
бомби? I прийшов до одного висновку: звiдки б його не починати, нам усiм
бракує одного - знання.
Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути своє всiма
засобами! Треба братися тiльки за те, до чого прагне душа! Треба пiзнати
великий, Божий свiт! Треба пiзнати себе, нас, кожного дядька! Нас є
досить. Ми є також не дурнi, не слiпi й не глухi. Нашi голови створенi
також не тiльки для того, щоб добре за них нас вiшати, а також для того,
щоб думати й розумiти. Ми мусимо йти у свiт i мусимо бути тут! Ми мусимо
наповнити собою всi краї, всi народи. На кожному кроцi мусимо, мов крапля
камiнь, довбати вперто й послiдовно людську байдужiсть - тут у нас i там у
свiтi. I всi нашi починання мусять бути великi розмiром, глибокi думкою,
вiдповiднi до величi народу нашого. Сорок п'ять мiлiонiв! Сорок п'ять
мiлiонiв голiв! Сорок п'ять мiлiонiв сердець! Вдумайтесь, чоловiче, у те
число. Уявiть собi його. Сядьте, напишiть собi його на паперi й розложiть
в уявi на сорок п'ять мiлiонiв людських одиниць. Зважте їх фiзичну силу,
зрозумiйте масу, їх думки, вiдчуйте биття їх сердець. Боже мiй! Таж ви,
коли ви маєте хоч зерно"уяви, ви мусите жахнутись вiд величi народу, до
якого належите! Обiймiть уявою мiсце, що той народ займає на землi. Боже
мiй! Та ж це велич!
Володько вже не раз слухав мову цiєї людини. Тi слова, тi звуки... Вiн
знає їх напам'ять. Одначе вiн слухає далi... Слухає, бо треба це чути... У
вухах мусить завжди звучати та болюча музика... "Розшарпаний народ"... Як
часто вiн вживає цi вирази. Але що зробити? Куди вiд них втекти?
Границi... Навкруги границi...
Сидiли один проти одного, а в обох однi думки. Часом Лазюк вставав,
часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву
дорогу.
Заснули пiзно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно,
соняшно, тихо. В деяких мiсцях вiтер позносив з пiль снiг, в iнших знову
лежали хвилястi замети. Нерiвна дорога тiкала з-перед очей i десь далеко
на обрiю зникала.
Володько мав час передумати все, що чув i що бачив за цi два днi.
Перебiгав у думцi слова й враження, мiркував над ними й розкладав кожне в
належне йому мiсце.
А он вже, славу Богу, те вiчне його село. Вертається до нього завжди
однаково, завжди тiєю самою дорогою, як до неухильної дiйсностi, як до
того, чого нема сили обiйти.
VI
Молотили у Матвiя своїми силами. Не було за що наймати чужих людей.
Часом тiльки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней.
Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цiлий день ходити
навкруги у великих, старих чоботях... А до того, як падає дощ чи снiг.
Руки мерзнуть, ноги мерзнуть... Нi, нi... Це не так легко.
Матвiй завжди робив ту саму роботу - пускав у барабан. Це вже вiн так
добре знає. З барабану сiче у вiчi курява. На бородi висять бруднi
торочки. У ротi й носi болото. За цiлий день заросте курявою, що тiльки
очi виглядають.
Настя розв'язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тодi Настя
вигортає з-пiд соломотрясiв зерно з половою, а снопи подає Катерина.
Хведот або вiдкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тодi
солому вiдкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому.
Потопчеться пiсля.
Молотять довго, цiлий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди
поганяти конi, бо ходить до школи. Поганяє тiльки по школi, а це ще бiльше
затягає роботу.
По молотiннi у клунi по всiх кутах гори невiяної пашнi. Та найбiльша
купа - овес. З другого боку ячмiнь. Пшениця зовсiм окремо, щоб не мiшалася
з житом. По дилях, по балках, пiд стрiхою - повно куряви. Горобцi
почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнiзда їх вiдкритi, а
це не так приємно. Мишi розгромленi зовсiм. Кубла їх, що були мiж снопами,
щезли безслiдно. Родини знищенi. Безлiч з них пропали назавжди. Матвiїв
кiт нищив їх вiд ранку до вечора. Крiм того, бив їх кожний, хто тiльки мав
бажання. Тiльки небагатьом пощастило втекти у запасовi нори пiд мерною.
Переляканi, вони сидять там i не показуються...
Потiм довго вiють намолочене. Хведот крутить вiялку, а Володько насипає
в кiвш. Ранiше це робив сам Матвiй. Тепер вiн вiдгортає чисте зерно,
насипає його дерев'яною лопатою в мiшок i вiдносить до комори... У коморi
чотири засiки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмiнь. Просо, гречка
засипаються до дiжок, а конюшина стоїть у густих мiшках.
У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти туди, подивитися на
повнi засiки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати її повну
жменю й поволi пускати через пальцi. Нiби кусники золота, падають ядернi
зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хлiб насущний,
пожива людей, зiбрана з широких ланiв мозолистою рукою...
На дворi снiгу досить. На полях також. Санна дорога не може бути
кращою. Вже помолочено" повiяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з
Хведотом перевозять цеглу. З неї буде хата. Хотiлося дочекатися тiєї
доброї хати. Вже час. Стiльки рокiв минуло, а хата все та сама, "на
тимчасом" збудована.
Але Володько наполовину вiрить у нову хату. У нього думки iншi. Чужi,
нетутешнi... Хто знає, де на великiй землi схилить вiн свою голову. Хто
знає, де буде його хата... Вiн сам того не знає. Щовечора по роботi
миється, зачiсується та йде в село. Кожний день iде туди. Те село - то вже
його хата. Вiн вже не тут, а там. Сьогоднi у Никона, у малiй читальнi.
Завтра у Сергiя. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди вiдносить свої
сили, своє тепло, свою молодiсть. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе
тi хати - всi хати, всi тi люди, що в них. Любить їх. Любить серцем,
кров'ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнiвається -
гнiвається з сльозами болю в очах... Чому ви, i ми, i я... Чому ми такi?
Сам себе питає, сто разiв, двiстi разiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
тiльки де-не-де манячить лiхтар.
Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не смiється, вiн
щось думає. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще
бiгають сильнi, енергiйнi, суворi люди, що, здається, тримають свою долю у
мiцно затисненiм кулацi. Вiн хоче щось говорити, але не знає, звiдки
почати.
Розговорилися аж на помешканнi Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк
закурив, пропонував Володьковi, але той вiдмовився.
- Так, так! Дорогий мiй! - почав Лазюк, нiби продовжуючи свою думку.-
Вiд нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер
опинились, чи залишимось i надалi оцiм порожнiм на планетi мiсцем, що його
сьогоднi репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всi ми
думаєм. Не раз i не два стукалася менi до голови думка: звiдки й як
почати? З села? З мiста? Вiд "хлопа"? Вiд iнтелiгента? З "Просвiти" чи з
бомби? I прийшов до одного висновку: звiдки б його не починати, нам усiм
бракує одного - знання.
Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути своє всiма
засобами! Треба братися тiльки за те, до чого прагне душа! Треба пiзнати
великий, Божий свiт! Треба пiзнати себе, нас, кожного дядька! Нас є
досить. Ми є також не дурнi, не слiпi й не глухi. Нашi голови створенi
також не тiльки для того, щоб добре за них нас вiшати, а також для того,
щоб думати й розумiти. Ми мусимо йти у свiт i мусимо бути тут! Ми мусимо
наповнити собою всi краї, всi народи. На кожному кроцi мусимо, мов крапля
камiнь, довбати вперто й послiдовно людську байдужiсть - тут у нас i там у
свiтi. I всi нашi починання мусять бути великi розмiром, глибокi думкою,
вiдповiднi до величi народу нашого. Сорок п'ять мiлiонiв! Сорок п'ять
мiлiонiв голiв! Сорок п'ять мiлiонiв сердець! Вдумайтесь, чоловiче, у те
число. Уявiть собi його. Сядьте, напишiть собi його на паперi й розложiть
в уявi на сорок п'ять мiлiонiв людських одиниць. Зважте їх фiзичну силу,
зрозумiйте масу, їх думки, вiдчуйте биття їх сердець. Боже мiй! Таж ви,
коли ви маєте хоч зерно"уяви, ви мусите жахнутись вiд величi народу, до
якого належите! Обiймiть уявою мiсце, що той народ займає на землi. Боже
мiй! Та ж це велич!
Володько вже не раз слухав мову цiєї людини. Тi слова, тi звуки... Вiн
знає їх напам'ять. Одначе вiн слухає далi... Слухає, бо треба це чути... У
вухах мусить завжди звучати та болюча музика... "Розшарпаний народ"... Як
часто вiн вживає цi вирази. Але що зробити? Куди вiд них втекти?
Границi... Навкруги границi...
Сидiли один проти одного, а в обох однi думки. Часом Лазюк вставав,
часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву
дорогу.
Заснули пiзно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно,
соняшно, тихо. В деяких мiсцях вiтер позносив з пiль снiг, в iнших знову
лежали хвилястi замети. Нерiвна дорога тiкала з-перед очей i десь далеко
на обрiю зникала.
Володько мав час передумати все, що чув i що бачив за цi два днi.
Перебiгав у думцi слова й враження, мiркував над ними й розкладав кожне в
належне йому мiсце.
А он вже, славу Богу, те вiчне його село. Вертається до нього завжди
однаково, завжди тiєю самою дорогою, як до неухильної дiйсностi, як до
того, чого нема сили обiйти.
VI
Молотили у Матвiя своїми силами. Не було за що наймати чужих людей.
Часом тiльки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней.
Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цiлий день ходити
навкруги у великих, старих чоботях... А до того, як падає дощ чи снiг.
Руки мерзнуть, ноги мерзнуть... Нi, нi... Це не так легко.
Матвiй завжди робив ту саму роботу - пускав у барабан. Це вже вiн так
добре знає. З барабану сiче у вiчi курява. На бородi висять бруднi
торочки. У ротi й носi болото. За цiлий день заросте курявою, що тiльки
очi виглядають.
Настя розв'язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тодi Настя
вигортає з-пiд соломотрясiв зерно з половою, а снопи подає Катерина.
Хведот або вiдкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тодi
солому вiдкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому.
Потопчеться пiсля.
Молотять довго, цiлий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди
поганяти конi, бо ходить до школи. Поганяє тiльки по школi, а це ще бiльше
затягає роботу.
По молотiннi у клунi по всiх кутах гори невiяної пашнi. Та найбiльша
купа - овес. З другого боку ячмiнь. Пшениця зовсiм окремо, щоб не мiшалася
з житом. По дилях, по балках, пiд стрiхою - повно куряви. Горобцi
почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнiзда їх вiдкритi, а
це не так приємно. Мишi розгромленi зовсiм. Кубла їх, що були мiж снопами,
щезли безслiдно. Родини знищенi. Безлiч з них пропали назавжди. Матвiїв
кiт нищив їх вiд ранку до вечора. Крiм того, бив їх кожний, хто тiльки мав
бажання. Тiльки небагатьом пощастило втекти у запасовi нори пiд мерною.
Переляканi, вони сидять там i не показуються...
Потiм довго вiють намолочене. Хведот крутить вiялку, а Володько насипає
в кiвш. Ранiше це робив сам Матвiй. Тепер вiн вiдгортає чисте зерно,
насипає його дерев'яною лопатою в мiшок i вiдносить до комори... У коморi
чотири засiки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмiнь. Просо, гречка
засипаються до дiжок, а конюшина стоїть у густих мiшках.
У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти туди, подивитися на
повнi засiки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати її повну
жменю й поволi пускати через пальцi. Нiби кусники золота, падають ядернi
зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хлiб насущний,
пожива людей, зiбрана з широких ланiв мозолистою рукою...
На дворi снiгу досить. На полях також. Санна дорога не може бути
кращою. Вже помолочено" повiяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з
Хведотом перевозять цеглу. З неї буде хата. Хотiлося дочекатися тiєї
доброї хати. Вже час. Стiльки рокiв минуло, а хата все та сама, "на
тимчасом" збудована.
Але Володько наполовину вiрить у нову хату. У нього думки iншi. Чужi,
нетутешнi... Хто знає, де на великiй землi схилить вiн свою голову. Хто
знає, де буде його хата... Вiн сам того не знає. Щовечора по роботi
миється, зачiсується та йде в село. Кожний день iде туди. Те село - то вже
його хата. Вiн вже не тут, а там. Сьогоднi у Никона, у малiй читальнi.
Завтра у Сергiя. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди вiдносить свої
сили, своє тепло, свою молодiсть. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе
тi хати - всi хати, всi тi люди, що в них. Любить їх. Любить серцем,
кров'ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнiвається -
гнiвається з сльозами болю в очах... Чому ви, i ми, i я... Чому ми такi?
Сам себе питає, сто разiв, двiстi разiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294