Вони рухаються, ходять, але
без думки... Думки нема тiєї, як то кажуть, живої, болючої, як оголена
рана. I свiдомства мало. Не кажемо, якоїсь великої свiдомостi, а навiть
свiдомостi того, що вони до людей належать. Так, так... Горе це... Це
якась вийнятково безталанна, загнана i збита, мов макуха, юрба, яка не
вмiє вiдбити напору ворожого... Цiле село i всi, всi геть села навколо,
забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата i все у крик, все в лемент,
так нiби їх життя саме найважнiше... А де ж господарства?
Так думав огiрчений Матвiй. Не мав кому цього сказати. Сам собi думав,
ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п'ястуками... Часто дума
вголос виривалася... Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей i
падало у порожнiй, безлюдний простiр. Разом зi словом рвалося серце -
насильно рвалося, нiби хто виривав його, як рiпу. Якi болi! Якi
невисказанi болi! Лиш мужик знає їх, той, хто твердим хлiбом кормився, хто
не чув нi холоду, нi спеки, хто не знав про iснування нервiв i бацил.
Матвiй iде полем i, здається, це ступає месник, кара. Зупинiться i
погляньте в його обличчя. Нiхто не бачив такого грiзного, зрiзаного
зморшками чола. Кожна та зморшка кричить болем. Гляньте, очi його з
червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, вiн навiть без
кашкета i вiтер, рвучкий осiннiй, що дме з-над угорської долини, патлає
його рiдке волосся, нiби вiхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на
всi боки, нiби якiсь особливi крила особливого неземного птаха.
Вiн не йде, а летить. Не дивiться, що його великi широконосi чоботи
лишають широкi слiди на свiжозоранiй рiллi. Вiн все-таки летить он пiд
тими хмарами, якi рвуться з його злисiлої голови i застеляють все
навкруги: землю, лiси i небо.
Так кожний день лiтає Матвiй по своїх полях. I що виразнiшали гарматнi
перегроми, то лет його збiльшується, набирає особливого значення...
А все-таки одного дня Матвiй увiйшов до хлiва, де стоять корови. Шiсть
їх. Усi ланiцогами до жолоба поприв'язуванi. Он Лиса, Манька, Ряба,
Рогата. Он та, шо цього лiта на ярмарцi купив,- без назви. Далi шустра,
рухлива корiвка - Сивенька. Стоять усi по зросту - вiд лiва до права. Лиса
найбiльша, найтяжча, далi Манька...
Матвiй одв'язав двi i вивiв на двiр. Кликнув Володька. Цей має
пiдганяти корови. Це тi - Манька i Лиса. Володько пас їх двоє лiт i знає
їх, як i себе. Поважнi корови, незворотнi, тому i в шкоду менше ходили.
Добрi були, слухнянi... Шкода їх йому... i не шкода... Якось... Чомусь не
шкода. Так, нiби це його не обходить...
Настя вибiгла з хати, глянула... Здавалось, вона хотiла обняти тi
тварини i горнути до себе. Замiсть того попробувала за дiйки, чи не повнi,
щоб за дорогу не набрякли. Володьковi всунула в руку вузлик хлiба з
маслом. Повели. Повели на продаж до Бiлої Криницi. Володько йде за
коровами босий. У нього зовсiм нема чобiт. Батько веде за повiд корови i
не промовить нi одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так
i пiшли. Через село, долиною до Башковець, через "казьонний" лiс. Володько
вже знає цю дорогу. Торiк на "мобiлiзацiю" ж їздив. За цiлу дорогу тiльки
парою слiв перекинулись.
У волостi величезна черга. Прийди, рiзун його матерi, зi своїм i ще
чекай, проси, поки то "вони" зводять забрати твоє добро. Пiсля корови
важили i видавали "квiтанцiї". З тими квитанцiями треба йти в друге мiсце,
щоб дiстати грошi. За обидвi корови дiстав Матвiй сто одинадцять рублiв i
ще якiсь там копiйки. Видали цiлу "катеринку", а решту рублями.
Матвiй зав'язав тiсно грошi у кiнець шматини, в якiй був замотаний
хлiб. Коли продали корови i Володько лишився тiльки з прутиком, яким
пiдганяв, а Матвiй навiть не дiстав назад свого повода (добре, що ще не
взяв ланцюга), обидва посiдали на морозi i їдять хлiб з вареним салом,
їдять мовчки. Матвiй щось мiркує, а Володько передумує усе, що бачив.
Пiсля на Матвiя якась злiсть найшла, чи що... Досить, що напало на нього
неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пiшов до крамницi i
по часi винiс звiдти цiлу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така
булка напевно досить коштує.
Власними руками розтрощив булку на двi половини. Одна собi, друга
синовi.
- На! Хоч з'їмо. Що з'їмо, що вип'ємо - то тiльки й є наше. Клятi часи
настали...
А пiсля пиячили порядно по черзi. Цiлi три копiйки луснули, як i не
було. Володько з приємнiстю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та
й ноги клятi попiдбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рiшив Матвiй
чомусь через мiсто Крем'янець вертатися.
Хай хоч побачать, як там тепер виглядає, що поробляє "жидва".
Треба рушати. Сонце не стоїть на мiсцi. Воно вже давно зiйшло над
крем'янецькi гори, туди, де станцiя знаходиться.
Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру
"гарнiзонову" церкву, повз вiйськовий цвинтар. Сюди й туди без кiнця i
перерви їдуть обози.
Дiйшли до станцiї. Володько в душi вдячний батьковi, що пiшли сюдою.
Хай це яких шiсть верстов бiльше. Пусте. Вiн же ще нiколи не бачив анi
залiзної дороги, анi поїзда, нi паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщинi,
коли збирався поза Мартинiв запуст на пригiрок, бачив дим з поїзда. А то
далеко, верстов дванадцять було. А, може, то i не з паровоза був дим.
Може, то просто собi якийсь дим та й годi. Але для Володька то був
особливий дим, i вiн дуже радо ловив його своїм далекозорим оком.
Тепер ось вони обидва з батьком зовсiм близько коло станцiї. Марширує
двi роти зi "штиками на смiрно". Спереду офiцери з голими шаблями. Справа
пруги рейок врiзалися у землю й обросли бур'яном. По них старi вагони з
написами: Ю. 3. Ж. Д.
Ще далi "добрi" вагони. На них грузять корови, конi, людей. Кортiло
Володьковi пiдiйти до тої метушнi ближче i все докладно оглянути, але мало
було часу.
Йшли ввесь час по гострому дрiбному камiнню, тому вiдчував прикрий бiль
нiг. За тiснотою навiть не мiг iти тудою, де хотiв.
У мiстi, що здушене невеликими, але гарними, горами,- тiсно, рухливо,
гамiрно, їздять авта. Кожне з них напхане вiйськовими. Особливо кидаються
у вiчi юрби "золотопагонникiв". Здавалось, вони зiйшлись сюди з цiлого
фронту.
Але крамницi скрiзь вiдчиненi i скрiзь iде гарячкова торгiвля. У
Володька виникає таємний задум, який в короткiм часi розростається в
непереможне бажання. Повстав вiн i розрiсся до неймовiрних розмiрiв, коли
проштовхувалися з батьком через ринок i проходили повз крамницi з дешевим
взуттям.
I як його не згадати про чобiтки, коли ноги так порепанi, так пiдбитi.
Хай би хто спробував не згадати.
На ринку Матвiй купив цiлий хунт грушок. Знов нечуване i зухвале
марнотратство. Видно, Матвiй поспiшив:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
без думки... Думки нема тiєї, як то кажуть, живої, болючої, як оголена
рана. I свiдомства мало. Не кажемо, якоїсь великої свiдомостi, а навiть
свiдомостi того, що вони до людей належать. Так, так... Горе це... Це
якась вийнятково безталанна, загнана i збита, мов макуха, юрба, яка не
вмiє вiдбити напору ворожого... Цiле село i всi, всi геть села навколо,
забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата i все у крик, все в лемент,
так нiби їх життя саме найважнiше... А де ж господарства?
Так думав огiрчений Матвiй. Не мав кому цього сказати. Сам собi думав,
ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п'ястуками... Часто дума
вголос виривалася... Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей i
падало у порожнiй, безлюдний простiр. Разом зi словом рвалося серце -
насильно рвалося, нiби хто виривав його, як рiпу. Якi болi! Якi
невисказанi болi! Лиш мужик знає їх, той, хто твердим хлiбом кормився, хто
не чув нi холоду, нi спеки, хто не знав про iснування нервiв i бацил.
Матвiй iде полем i, здається, це ступає месник, кара. Зупинiться i
погляньте в його обличчя. Нiхто не бачив такого грiзного, зрiзаного
зморшками чола. Кожна та зморшка кричить болем. Гляньте, очi його з
червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, вiн навiть без
кашкета i вiтер, рвучкий осiннiй, що дме з-над угорської долини, патлає
його рiдке волосся, нiби вiхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на
всi боки, нiби якiсь особливi крила особливого неземного птаха.
Вiн не йде, а летить. Не дивiться, що його великi широконосi чоботи
лишають широкi слiди на свiжозоранiй рiллi. Вiн все-таки летить он пiд
тими хмарами, якi рвуться з його злисiлої голови i застеляють все
навкруги: землю, лiси i небо.
Так кожний день лiтає Матвiй по своїх полях. I що виразнiшали гарматнi
перегроми, то лет його збiльшується, набирає особливого значення...
А все-таки одного дня Матвiй увiйшов до хлiва, де стоять корови. Шiсть
їх. Усi ланiцогами до жолоба поприв'язуванi. Он Лиса, Манька, Ряба,
Рогата. Он та, шо цього лiта на ярмарцi купив,- без назви. Далi шустра,
рухлива корiвка - Сивенька. Стоять усi по зросту - вiд лiва до права. Лиса
найбiльша, найтяжча, далi Манька...
Матвiй одв'язав двi i вивiв на двiр. Кликнув Володька. Цей має
пiдганяти корови. Це тi - Манька i Лиса. Володько пас їх двоє лiт i знає
їх, як i себе. Поважнi корови, незворотнi, тому i в шкоду менше ходили.
Добрi були, слухнянi... Шкода їх йому... i не шкода... Якось... Чомусь не
шкода. Так, нiби це його не обходить...
Настя вибiгла з хати, глянула... Здавалось, вона хотiла обняти тi
тварини i горнути до себе. Замiсть того попробувала за дiйки, чи не повнi,
щоб за дорогу не набрякли. Володьковi всунула в руку вузлик хлiба з
маслом. Повели. Повели на продаж до Бiлої Криницi. Володько йде за
коровами босий. У нього зовсiм нема чобiт. Батько веде за повiд корови i
не промовить нi одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так
i пiшли. Через село, долиною до Башковець, через "казьонний" лiс. Володько
вже знає цю дорогу. Торiк на "мобiлiзацiю" ж їздив. За цiлу дорогу тiльки
парою слiв перекинулись.
У волостi величезна черга. Прийди, рiзун його матерi, зi своїм i ще
чекай, проси, поки то "вони" зводять забрати твоє добро. Пiсля корови
важили i видавали "квiтанцiї". З тими квитанцiями треба йти в друге мiсце,
щоб дiстати грошi. За обидвi корови дiстав Матвiй сто одинадцять рублiв i
ще якiсь там копiйки. Видали цiлу "катеринку", а решту рублями.
Матвiй зав'язав тiсно грошi у кiнець шматини, в якiй був замотаний
хлiб. Коли продали корови i Володько лишився тiльки з прутиком, яким
пiдганяв, а Матвiй навiть не дiстав назад свого повода (добре, що ще не
взяв ланцюга), обидва посiдали на морозi i їдять хлiб з вареним салом,
їдять мовчки. Матвiй щось мiркує, а Володько передумує усе, що бачив.
Пiсля на Матвiя якась злiсть найшла, чи що... Досить, що напало на нього
неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пiшов до крамницi i
по часi винiс звiдти цiлу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така
булка напевно досить коштує.
Власними руками розтрощив булку на двi половини. Одна собi, друга
синовi.
- На! Хоч з'їмо. Що з'їмо, що вип'ємо - то тiльки й є наше. Клятi часи
настали...
А пiсля пиячили порядно по черзi. Цiлi три копiйки луснули, як i не
було. Володько з приємнiстю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та
й ноги клятi попiдбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рiшив Матвiй
чомусь через мiсто Крем'янець вертатися.
Хай хоч побачать, як там тепер виглядає, що поробляє "жидва".
Треба рушати. Сонце не стоїть на мiсцi. Воно вже давно зiйшло над
крем'янецькi гори, туди, де станцiя знаходиться.
Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру
"гарнiзонову" церкву, повз вiйськовий цвинтар. Сюди й туди без кiнця i
перерви їдуть обози.
Дiйшли до станцiї. Володько в душi вдячний батьковi, що пiшли сюдою.
Хай це яких шiсть верстов бiльше. Пусте. Вiн же ще нiколи не бачив анi
залiзної дороги, анi поїзда, нi паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщинi,
коли збирався поза Мартинiв запуст на пригiрок, бачив дим з поїзда. А то
далеко, верстов дванадцять було. А, може, то i не з паровоза був дим.
Може, то просто собi якийсь дим та й годi. Але для Володька то був
особливий дим, i вiн дуже радо ловив його своїм далекозорим оком.
Тепер ось вони обидва з батьком зовсiм близько коло станцiї. Марширує
двi роти зi "штиками на смiрно". Спереду офiцери з голими шаблями. Справа
пруги рейок врiзалися у землю й обросли бур'яном. По них старi вагони з
написами: Ю. 3. Ж. Д.
Ще далi "добрi" вагони. На них грузять корови, конi, людей. Кортiло
Володьковi пiдiйти до тої метушнi ближче i все докладно оглянути, але мало
було часу.
Йшли ввесь час по гострому дрiбному камiнню, тому вiдчував прикрий бiль
нiг. За тiснотою навiть не мiг iти тудою, де хотiв.
У мiстi, що здушене невеликими, але гарними, горами,- тiсно, рухливо,
гамiрно, їздять авта. Кожне з них напхане вiйськовими. Особливо кидаються
у вiчi юрби "золотопагонникiв". Здавалось, вони зiйшлись сюди з цiлого
фронту.
Але крамницi скрiзь вiдчиненi i скрiзь iде гарячкова торгiвля. У
Володька виникає таємний задум, який в короткiм часi розростається в
непереможне бажання. Повстав вiн i розрiсся до неймовiрних розмiрiв, коли
проштовхувалися з батьком через ринок i проходили повз крамницi з дешевим
взуттям.
I як його не згадати про чобiтки, коли ноги так порепанi, так пiдбитi.
Хай би хто спробував не згадати.
На ринку Матвiй купив цiлий хунт грушок. Знов нечуване i зухвале
марнотратство. Видно, Матвiй поспiшив:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294