Така наука залiзним прутом випекла в душах
цiлого поколiння спомин i параграф закону, який передадуть з поколiння в
поколiння, як обов'язок i осторогу. Деякi говорили:
- Так нам i треба. Не вмiли шануватися в свiй час - рiк минув i заплата
виявилась.
Єлисей з приводу цього говорив:
- Но... Злушпачили не одного... Але коли б не цих два днi, наше село
стратило б десять рокiв. Сумна це правда, але правда.
У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все новi i
новi датки. З'явилися отари жебракiв. Повернулися на свої мiсця бiженцi
вiйни, знайшли на мiсцi своїх хат руїни або ями. Прийшла зима, а з нею
голод. Цiлi ватаги торбоносiв подалися на схiднi села по хлiб. I от iдуть
з хати до хати з торбами молодицi, дiвчата. На них подертi свитки, самi
взутi в постоли.
- Дайте, людоньки добрi, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас вiд
голодної смертi. Дома дiтки нашi мруть. Нi хати, нi хлiба. Смерть одна...
I так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг.
Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотiлося вбити в свою
голову все, що створив людський розум, пiзнати всi глибини, всi висоти.
Кожний день - нова сторiнка велетенської книги життя i Володько не тiльки
перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всiх її
мiсць i переживав цiлим своїм єством повноту її многогранного змiсту.
Зовсiм не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом
iз сонцем вставав, iшов за звичкою у садок оглядати, як цвiтуть дерева.
Коли пiднiмається сонце, вони кришталевiють i блищать. Хлопець не знає, що
йому робити. Спiвати, танцювати.
Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають
-також.
Одного дня по Великоднi Володько пiшов вiдвiдати свого приятеля
Володька Галабурду. Соняшний пахучий день. Черешнi вiдцвiли, вишнi
осипаються, яблунi та грушi в повному розгарi. По горах i долах, скрiзь -
там i там бiло, прозоро, пахучо.
Хата Галабурди в садку. Вiкна вiдчиненi, i вiти яблунi-виноградки
сягають серпанкових занавiсок.
Володько входить до хати. Дома - нiкого, крiм сестри Галабурди,
Наталки. Сидить перед вiкном спиною до дверей i шиє на машинi. На шиї у
неї висить центиметр. Сонце ллється просто на її каштановi кучерi i кожний
волосок свiтить, горить i вiдливає бурштином.
Володько за своєю звичкою нiяковiє. Несмiло привiтався, запитав, де
Володимир, i що ж далi? Стоїть i невiдомо: тiкати, стояти далi? Очi його в
таких випадках надто синiють, а щоки пашать жаром.
Наталка оглянулась i чогось зрадiла.
- Ааа! Моє поважання! - проговорила вона так весело свiй новий привiт.
Крутнулась на свому округлому стiльцi i зiрвалася на ноги.
- Уу, як давно, страшенно давно вас бачила. Сiдайте! Трохи приємно
помовчимо. А наш шибеник нажерся i хто i зна, куди подався. Кажуть, ходить
у луг ворон дерти. Такий парубiй, i ворони. Як вам це вмiщається в
головi?..
При цьому Наталка заклала свої нагi руки за потилицю i мiцно
натягнулася, її пружнi молодi груди виразно округлились.
Володько часто бачив Наталку, знав її звички, але нiколи не завважував
анi її грудей, анi темних вогких очей. Це вiдкриття ще бiльше занепокоїло
його. А тут ще сонце, яблуневий цвiт.
- Ух, як втомилася! Така весна, а я, мов каторжна. Шию й шию!..
Дивiться, Володьку. Дивiться, скiльки в мене працi. I все мушу перешити. А
це ще вiд свят. Мене вже там лаа-ають... Ех!.. Але ну його!.. Не розiрвуся
я! Нi? Там весна така... Що в те вiкно влiзе весни. А вийдiть лиш отуди на
гору пiд цвинтар i гляньте вниз. Страх - стiльки того цвiту! Мама казала
Володьковi: висип палiсадник. Де там. Повiявся i лекцiй не вчиться...
Але сiдайте ж! Боже мiй! I чого ви, Володьку, такий соромливий. Ну, як
дiвчина. Такий парубок. Ви вже напевно якусь симпатiю маєте. Що, нi!
Но-но-но! Ха-ха-ха! Як рак. Боже! Тож ви спалахнете! Знаєте... Нi. Вам
таких речей, Боже борони, казати. Читали ви Винниченка?
- Читав,кивнув вiн головою.
- Ви? Винниченка? Ви Iван Царевич i читали такого автора? От вам i моє
поважання.
Наталка прижмурила свої чорнi очi так дивно, що Володько спустив свої
додолу.
- А сонця, цвiту скiльки! Боже, скiльки цвiту i вже, напевно, починають
спiвати соловейки. Нi? Напевно!
Вона пiдстрибнула до вiкна, вiдщипнула срiбно-рожеву квiточку яблунi i
протягнула Володьковi.
- Нате, Iван Царевич. Прошу. Це вiд мене. Найбiльше люблю цi i ще
конвалiї. Такi порцеляновi, холоднi, але... - i вона цмокнула.
- Ну... я вже б пiшов... - несмiло заявляє Володько.
- Я вже б пi-шов... - кривиться з нього Наталка.- Це чудесно. Посидiв,
намовчався, начервонiвся i все думає, як би драла дати. Ну, йдiть, йдiть,
вельмишановний Iване Царевичу. До побачення...
Володько встає. Знадвору подихає вiтер. Гiлка цвiтучої яблунi
ворушиться, й її тiнь на лутцi вiкна тремтить. Серпанок занавiсок
надувається, мов вiтрильник. Десь вискiпався метелик. Його платиновi
крильця мигають i торкаються цвiту. Думка хлопця посилено працює. Йому
надзвичайно приємно й одночасно хочеться кудись сховатися, втiкти.
Вiдчуває, як його iстота двоїться, стає в суперечнiсть сама собi. Вiн
напружено вслухується в саму суть цього виняткового для нього менту i
намагається знайти йому якусь назву. Якiсь натяки, знаки, пiвслова. Цвiт,
серпанок, метелик, голос Наталки - все одно, що прудкий вiтер з рiзучим
снiгом в обличчя, вiд чого воно горить огнем. I от знов злилося все. Серце
тремтить. Не розумiє нiчого зокрема. В очах барвисте, на душi тепло, в
грудях боляче.
Дiвчина використовує його захоплення. Вона не думає, не розумiє, лиш
чує i регочеться. Вiн прокидається, очi наливаються теплою синьотою.
- У вас чудовi очi! - викрикує вона.- Нiколи не думала, що у вас такi
чудовi очi!
Це вже занадто. Все має свої межi. Володько зривається, кидає "до
побачення" i бiжить геть.
Наталка лишається сама. З неба ллється сонце. Ллється на цвiтучi сади,
квiтники, на золоченi хрести церков. Повно весни i хвилювань. Пiд ногами
м'яко. Стежка в'ється лугом, на котрому зеленiє трава i барвисте горить
безлiч квiтiв. Над вiльхами вертко шугають щебетливi ластiвки.
Вiд цього дня Володько сам не свiй. Свiт його обмежився до дуже малих
розмiрiв, але цiле пережите недавнє минуле не хвилювало його бiльше, нiж
ця незначна подiя.
Наталку виминав. Вчитися вже не має сили. Пiсля лекцiй не йде одразу
додому. Вiн iде в семiнарський сад, обходить гору цвинтаря, минає гай i
зупиняється над Галабурдовим садком. В його пiннiй глибинi втопився
будинок хати i лиш череп'яна сiра стрiха тримається поверхнi. Над усiм,
виблискуючи срiблистими крилами, лiтає зграя голубiв.
Тут якраз i камiнь з землi виступив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294