Нiч темна, мов вугiль, але та темнота
сьогоднi приємна й чарiвна. Такi ночi не трапляються часто. Такi свої,
довiрливi... Тримаєш руки тiєї iстоти з двома довгими русявими косами,
синiми очима, з тонким гнучким станом i, хоч її не бачиш, але чуєш кожним
нервом, вiддихом. Чарiвна темнота пливе навколо тебе, а ти тримаєш чиїсь
руки й думаєш якраз так, як часом марив в тi найкращi, найяскравiшi днi
молодостi. Так. Це "вона". Вона i є. Близька, доступна, пружна, мов
тятива, й п'янка, мов добре вино. Таку тiльки бачиш у снах; у мрiях, а тут
вона на явi... Тут вона в твоїх руках - та величезна дорогоцiннiсть, що
тiльки молодостi дається зовсiм даром.
А Ганка оповiдає далi. Оповiдає про себе, про своїх приятельок, про
досвiтки, що там роблять, що говорять. Вона бажає розповiсти йому всi днi
й години свого цiлого дiвоцтва, щоб вiн знав її i бiльше не боявся. Час
все йде поволi, нiч вiдходить все далi й далi. У клунi грала музика, то
знову вмовкала. Люди входили, виходили, танцювали, бавилися...
I от Ганка,здається, сказала все. Володько знає, хто до кого
залицяється, хто за ким плаче, хто смiється...
- Ах, як гарно було там! - завершує свою думку Ганка. Пiд "там" вона
розумiє сцену, декорацiї, спiви.- Так би й я хотiла жити. Я плакала разом
з Оленою.
Володько посмiхається. Вiн розумiє її та її плач. Це не плач, а
радiсть. Але треба все-таки розходитись.
- Ну,- каже нарештi Володько, потягнувши Ганку за руки,- пiдемо. Там
нас чекають.
Вона погоджується, але ставить умову:
- Прийдете до нас? Направду? Дурите! Не вiрю! Ну, побачимо.
Розiйшлися. Володько спiшить на сцену. Тут уже розходяться, прощаються
з Володьком. Женя жартiвливо йому погрожує. Габель забирає свою Розочку,
хоч це не до вподоби Романовi.
Володько почав розплачуватись. Заплатив Якововi. Той не спав цiлу нiч,
все навкруги обiйстя бiгав та вiдганяв напасникiв. Дiстав за своє. Пiсля
пiдiйшли музики й просять "на двi пляшки" для кожного. Подивився на них
сердито, але розплатився.
- Йдiть! Пийте!
- Пiдем,сказав "бiдний чоловiк" Симон.- Може, й ви з нами?
- Йдiть самi. Я не п'ю. Потребуємо ось на "Просвiту"...
- То знаєте... "Просвiта" "Просвiтою", але наш брат мусить зайти до
Габеля. Такий, бачте, закон.
- Дурний закон. Розстрiляти його варто.
- Но... Не ми його встановляли, не ми й будем розстрiлювати... -
завершив Симон.
Пiсля пiдiйшов до Володька Антiн i говорить потиху:
- Там он чекають хлопцi. Знаєш... Вони стiльки для тебе попрацювали.
Дай їм. На другий раз ще пiдуть. Хоч "по пляшцi" дай.
Володько не стримався:
- Для мене? Працювали? Хiба то для мене. На, дай їм! Хай п'ють... Чорт
з ними. Але працювали вони не для мене.
- Ну... - затупцяв Антiн.- Хто там буде розбирати, для кого... Що
виробили, то виробили. На чарку стане...
"Говори з кобилою отченаш,- думав Володько.- А це ж найповажнiший
парубок..."
Володько нарештi розплатився зо всiма, а решту сховав на "Просвiту".
П'ятдесят тисяч зiсталось, i то добре. Розпрощався з Олегом i Сергiєм i
пiшов сам додому. На вечiрцi були Василина й Хведот, але тi вже, мабуть,
давно сплять дома. Нiч уже минає. Ось на сходi починає яснiти... Володько
ледве ступає. Втома, враження, плани на будуче навантажили його тягарами,
а вiн несе все, мов добрий бендюжник. Ноги ступають по землi, а вона,
здається, гнеться вiд його тягару. Але вiн йде, все йде, все ступає туди
на схiд, назустрiч сонцю... Перебирав у думцi всi вражiння, посмiхався не
раз, зупинявся i, здавалось, з кимсь говорив. Може, з'явилася перед ним
синьоока Гануся, може, весела Женя, можливо, згадав тi слова, що чув
сьогоднi...
Але все те разом - добре. Тепер, здається, зрушилось, тiльки треба
впертостi й бажання. Коли дiйшов до свого хутора, зупинився й ще раз
глянув на село. Добранiч. Пiдем вiдпочивати. На перший раз досить. Завтра
встанемо й будем рухатись далi...

III
Анi Матвiй, анi Настя не були на виставi. Досить того, що й так цiла
родина там. Не можуть отак батько й мати геть з дiтьми забратися,
зоставити господарство на волю Божу i пiти на фiглi-мiглi дивитись. На
Володька Матвiй махнув рукою... Все одно не буде з нього господаря...
Даремна рiч. Цiле життя сам на нивi своїй дерся, i на старiсть, видно,
приходиться самому товктися. Нема менi змiни, хiба в домовинi, думав
старий. Росли дiти, думав про них, з-пiд землi рвав - думав, господарi
будуть. А тут... Той пiшов i не вернувся. Той все марить Бозна-що, все
думає, все невдоволений. Йому бач вже тiсно стало на своїй скибi, йому бач
заманулося в свiт. Хоче, мовляв, все бачити йвсе знати... Не буде з нього
толку для господарства,- закiнчує старий свою думку.
I коли Володько вернувся над ранок з вистави, коли лiг i заснув
кам'яним сном, Матвiй тiльки пiдiйшов до його постелi, подивився, побачив
його втомлене, виснажене обличчя й не сказав нi одного слова. Треба йти в
поле й заорати конюшинисько, але не будив його. Сказав Хведотовi:
- Слухай! Покорми конi, поки худобу виженеш...
- А Володько чому не встає,- вiдгризнувся Хведот. Вiн мусить тепер за
Василину худобу на цiлий день пасти та ще й дома працювати.
- Володько,похмуро муркнув старий.- Володько вже не наш...
Пiсля Матвiй виволiк плуга, пiдмазав колiщата телiжки, прикрутив
мiцнiше плиту й причепив шлеї. Конюшинисько треба орати глибоко. Мусить
все бути на мiсцi.
Випив кварту свiжого з житнiм хлiбом молока й пiшов. Настя все бiгала,
потиху гуторила, скаржилася на Володька, але Матвiй не промовив нi одного
слова. Забрав конi, плуга й пiшов у поле.
День видався нi добрий, нi поганий. По небу пливуть великi, мов гори,
хмарини. Помiж ними прорветься десь шмат синього неба, часом i сонце на
хвилину блисне, щоб кинуть на землю кiлька тих байдужих променiв.
Вiтер вiє з-над угорської долини. Лiс приспiшено скидає свою оздобу.
Жовтi, нiби восковi, листочки вiдриваються вiд своїх галузок i летять
Бозна-куди. В поле, на долину... Летять, летять, трiпочуться в повiтрi,
опадають, то знову пiдносяться, нiби бавляться чи змагаються з своєю
долею. Деякi залiтають дуже далеко, геть аж до Матвiєвого конюшиниська.
А Матвiй зайняв загiн вiд Ет-тоєвої межi й пiшов. Плита глибоко
зарилася в тверде, проросле мiцним корiнням конюшинисько. Конi напружилися
й потягнули. Груба скиба вивертається, аж корiння трiщить, i кладеться як
попало на другий бiк. Матвiй цупко тримає чепiги, поцмокує на конi, час
вiд часу пiдгонить їх посвистом батога й ступає за плугом.
Треба на зиму обернути це поле. За два лiта, коли його не оралось,
завелося у ньому досить рiзної черви. Треба вивернуть, щоб мороз покiнчив
з тим усiм. На весну можна ярицю посiяти або овес. На конюшиниську поросте
все.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294