Пробiг крокiв п'ятнадцять i
оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кiлком, i Володько
побiг далi. За ним чути матюк, i одночасно на його голову вище вуха над
чолом паде сильний удар. Володько одразу клякнув i пальцями обох рук
торкнувся снiгу. Але зараз зiрвався знов i смертельно схвильованим голосом
викрикнув:
Iльку!
Вiн не здавав собi рахунку, що це дiйсно Iлько, але голос, що матюкав,
здавався Iльковим... Володько побiг три кроки й клякнув знов... Знов
торкнувся пальцями снiгу й знов зiрвався. Потiм ще раз клякнув над самим
проваллям дороги, причому послизнувся й полетiв сторчголiв.
На цьому скiнчилось. Ця подiя налетiла несподiвано й швидко, як
буревiй. Загуло, закрутило, кiлька неясних викрикiв, тупiт i - зникло.
П'ять-сiм хвилин -не бiльше.
- Володьку-у-у! Володьку! - це бiжить згори Олег.
- Олег! - викрикує Володько. Олег пробiг було, але круто повернув i
стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися... У головi
i шумiло й очi запливали мокрим. "Ах, чорт... Ах, чорт!.." - повторяв вiн.
Правою рукою впирався в снiг, лiвою згрiбав з чола кров, що лилася
безупинно. Болю не вiдчував, тiльки в головi шумiло... Олег був
надзвичайно схвильований.
- Що тобi? Що тобi? А я пiзнав. То був Iлько. Я спiймав за полу його
венгерки, але вiн мене навiдмаш вдарив. Ах, коли б я мав кiлка... А Антiн
одного здушив. Повалив на землю й здушив... Йон також був... Вiн вдарив
Демида... їх було з десять...
- Але ж Йон у полiцiї...
- Демид добре його бачив... Мабуть, пустили... Надiйшли Антiн, Сергiй i
Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергiй засвiтив лiхтарку.
- У-У-у! - вигукнули всi, побачивши Володька.
- Що? - казав вiн спокiйно й посмiхався. Той смiх виглядав дивно.
Криваве обличчя й бiлi зуби.
- Розбили голову? - падали запити.
- Це так, як менi у Башкiвцях,- сказав байдуже Антiн.
- Ах, шкода... У нас не було нiякого патика... А напали на одного...
Всi погналися вниз... I Йон, Вiн був. Я бачив.
- I я бачив,- сказав Демид.- Вiн мене потягнув через спину. Я
розмахнувся, але вiн втiк.
- А я пiдбив одного... Здається, Трохимового Кiндрата... I Впав на
нього, а вiн вереснув, як заєць... Так запищав.
- Куди ж тепер? - питав Сергiй.
- Тiльки не додому,- сказав Володько.- Вернемось назад. Я мушу
обмитися...
Вiн зняв кепку й обережно обмацував голову.
- Цiла ще... Нiчого! Загоїться... Той останнiй удар мене зрiзав... Це
був Iлько... Чув його лайку.
- Хто б не був, але ми їм цього не подаруємо. Як вiйна то вiйна! -
сказав рiшуче Антiн.

XII
На голову Володька, крiм тих кiлкiв, валилось все бiльше й бiльше
неприємностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку.
Болiла голова. Не зав'язував її, щоб не страшити матерi. Прикрив струпаки
волоссям i так ходив. Але з кожним днем бiль не зменшувався, а навпаки. По
селi скрiзь говорили... Про нього, про Йона, про козака. Втручалась
полiцiя. Кликали всiх i питали. У понедiлок прийшла "повiстка" на суд. У
вiвторок мав iти на похорон, але замiсть того пiшов до суду. Принiс
тридцять злотих кари. "Фатальне число". Тридцять, тридцять i тридцять...
Запас тридцять, рублiв тридцять, кара тридцять...
Читальня йшла зле. Село подiлилось на два табори. Пiсля останнiх подiй
не було вигляду на якесь примирення. Навпаки. Кiндрат не хотiв нiчого
чути. "Зiб'ю Йона на квашу й кiнець". Говори з ним. Вечором село жило
обережно. Тi й другi ходили з дрюками. Червонi (до них придали цю назву)
сходилися в хатi Йона або в когось з "товаришiв". У читальнi грали в шахи,
спiвали, читали часописи. Вечорницi частинне скасовано. Останнiми днями
село облетiла вiстка, що в хатi Симона Кисiлюка сходяться якiсь
"баптисти"... Кажуть, сходяться, Симон їм читає, вони слухають, потiм
Симон проповiдує, що настав час наближення страшного суду, на землю зiйде
Христос, що буде карати грiшникiв. Має нiби приїхати якийсь чужий
проповiдник. Навеснi буде хрещення. Вже нiби приступило п'ятдесят людей,
бо, кажуть, "вони" мають правду. Вони за те, щоб не пити горiлки. Вони,
щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього, як
себе самого... А тут всi, як вовки. Жеруться, б'ються, розбивають голови,
проливають людську кров. Нащо це людям? Краще жити за словом Божим, а коли
нема доброї церкви, коли її слуги впали в грiх i коли священики стали
єретиками, тодi сам Бог посилає людей праведних, щоб виводили з неволi
сатанинської грiшникiв. I таким правовiрником, таким Божим посланником у
селi став колишнiй столяр-п'яниця, тепер брат Симон Кисiлюк. Вiн працює
кожний день у потi лиця, як Iосиф праведний. Струже, теше... З хати
повиносив "iдолiв", бо "Бога чоловiку невозможно видiти", а люди саме
Святе письмо поганять i малюють Бога з бородою, з вусами, з носами i
рiвняють до себе, нiби вiн їх брат. Симон зрозумiв, що, як так буде далi,
страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь i все спалить, як
це було в Содомi й Гоморрi.
Переконати його нема сили. Вiн вже iнша людина. У нього руки, ноги,
голова, але вiн не такий, як всi. Вiн якесь дерево. У ньому нема нi гнiву,
нi смiху, нi захоплення, нi обурення. Вiн, мабуть, своєрiдно вмер, тiльки
один натяк його зiстався на землi. Вiн виразно бачить Бога. Вiн говорить з
ним у своїй робiтнi. Геблює, струже... З нього капає пiт, а уста його
шепчуть: "так, Боже!" Або: "даруй менi. Боже. Ти ж знаєш... Я слаба
людина. Я подумав зле... Грицько надi мною смiявся. Я в душi сердився на
нього, але це було зле. Я мусив прийти до нього й вклонитися йому до
землi. Нi?" А Бог йому живими словами вiдповiдає: "Певно. Так. Ти, коли
хочеш спастися вiд вiчних мук, мусиш якраз так робити...". "Але це, Боже,
також грiх. Я хочу себе спасти, а мої брати мають iти в гесну огненну, у
пекло". "Ти думаєш правдиво,- каже Господь Бог.- Але мусиш i братiв вести
за собою .."
Через те кожного тижня Симон збирав до себе братiв i смиренно
переказував Божi глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього
з Жолобок, з Угорська, з Чугалiв. Вiн ходив на Одерадiвку. Це невеличке
сiльце далеко вiд шляху, у долинi серед лiсу. Там люди завжди були
похмурi, а тепер Симон забрав їх усiх, i вони зовсiм вмерли, так само, як
вiн. Зникли пiснi, зникли вечорницi, зникли музики. По хатах тихо, тiльки
час вiд часу хтось завиє побожну псальму.
I взагалi село було якесь напружене... Так, нiби воно до цього часу не
жило й не думало, а спало, тепер воно зненацька прокинулось i починає
швидко думати про релiгiю, про полiтику, про науку. Думає не в порядку й
надто поспiхом... Збивається, заплутується, але вперто думає далi...
Матвiй дивився на все по-своєму. Спокiйно, поважно, розумно. Раз пiсля
того, як Володька побили, сказав йому:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294