З полiв стiкав у долини молошний туман, що
вiдпливав у напрямку лiсу й там зникав. По стернях, по свiжозораних нивках
розсипались соняшнi променi i все навкруги починало смiятися.
На хуторi Матвiя зчинився рух. Володько прокинувся також, але з
приємнiстю пригадав, що сьогоднi недiля i вiн може трохи повалятися. Спав
у клунi високо на стiжку свiжої вiвсяницi пiд самими кроквами. Сонце
продиралось у кожну щiлинку, будило, вабило надвiр, жартувало. Володько
вдоволено потягнувся. Вчора пiзно вернувся з Дерманя, йшов кiлька десяткiв
кiлометрiв пiшки, i ноги ще не встигли вiдпочити.
Матвiй з Хведотом спали також у клунi, але з другого кiнця, бiля
машини. Старий не мав звички засипляти чи валятись у постелi. Вставало
сонце - вставав i вiн. Йому болiла спина, але вiн пiдпирав її правою рукою
i, зацiпивши зуби, зводився. Тепер вiн лишив Хведота поспати, заложив
коням зеленої конюшини i почав вбиратись на утреню,
Настя подоїла корови та помогла Василинi вигнати їх на стерiнь.
Володько це чув, i йому шкода було Василини. Найменша, а мусить найранше
вставати. Навiть у недiлю. Йому не раз хотiлося змiнити її, але кожного
ранку почував себе таким ледачим, що не мiг виконати свого намiру.
Зрештою, Василинка нiкого й не просить її змiняти. Своє дiло робить
щиро, вiддано й завзято, так що Володько дивується: звiдки та її сила й
енергiя? Йому робилось заздрiсне. Чому й вiн не може бути завжди такий
бадьорий i пружний? Ще сонце не зiйшло, а вона вже встає, вмивається, на
ходу молиться, бере своє вишивання та снiданок i бiжить за худобою. Все
робить швидко, добре, просто. Нiколи не почувається втомленою, нiколи не
скаржиться, нiколи не треба її будити, хоч завжди просить звечора матiр:
- Мамо. Прошу, прошу. Розбудiть мене завтра... Але раненько! Чуєте?
- Ну, ну,каже Настя,- чого так намагаєшся...
Бо Василина не перенесла б сорому, коли б останньою вигнала свою
худобу.
А в полi сяде пiд пiвкопою, вишиває та голосно на цiле поле виспiвує.
Вишивання свого не показує нiкому. Одна мати знає про це. Хоче зробити
Володьковi несподiванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От вiн здивується.
Мiж Володьком та Василиною завжди непомiтна, таємна приязнь. Вони про
це не говорили, намагалися ховати свої почуття, але обоє це розумiли.
Василина горда своїм братом. Вiн, на її думку, вчений, розумний, гарний.
Володько знову намагався допомогти сестрi в науцi, давав їй книжки,
поради. Йому подобалось також, що вона хоче скорше бути дорослою. Щоб
виглядати такою, вона робить все, що роблять дорослi, хоч їй це часом
тяжко дається. Допомоги нiякої не бажає i вважає це для себе за образу.
- Господоньку святий! - говорить часом Настя.- Що я, людоньки мої,
намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть на небi, а
його хоч колом пiдважуй... А ця... Ще навiть я лежу, а вона вже бiжить,
рве... I в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати її хоронила.
Поки Володько надумується встати, Василина давно вже в полi. Вiн чує її
спiв i рiшає пiти звiльнити її, щоб могла пiти до церкви. Вона любить
це...
Вiн поволi встає. Здоровий ранок гарно впливає на його настрiй. Сонце
вже високо пiднялося. В повiтрi лiтає бабине лiто. З полiв чути спiв
пастухiв. З села долiтає бамкання великого дзвону. На городi видно великi
гарбузи, динi... Непорушно стоять високi, пожовклi соняшники. Зернята їх
повидзьобували птахи... Лишились порожнi, широкi, мов решета, голови.
Володько вмивається на дворi. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не
шкодує її. Мiцно натирає милом обличчя, шию i руки. Пiсля обливається
водою i витирається шорстким рушником.
Потiм входить до хати. Мати розчервонiла, пiдтикана, варить обiд.
- Ти вже прийшов? - питає заклопотано.- А ми й не чули. Напевно,
голодний лiг. Треба було збудити. Пiдеш до церкви? Володько не знає, на що
скорше вiдповiсти.
- А ви не пiдете? - каже вiн, розчiсуючись перед шматком дзеркала.
- Сьогоднi служба в Башiвцях,- вiдповiдає мати.
- Ах, правда... То йдiть до Жолобок,- каже Володько. Йому досадно, що
не зможе вслужитись Василинцi.- А де батько?
- Хiба я знаю. Десь вже поволiкся. Певно, найшов когось i просторiкує.
Хоче йти з Хведотом до церкви.
- До Башковець?
- Нi, до Жолобок.
- А конi в хлiвi?
- А де ж. Тiльки вас є, а не витягнете їх, щоб попаслися. Все готове
даєте. Навкруги паша вилягає, а вони кошеним годують... Хтось мусить хоч
до води повести.
- Я думав, пiду змiню Василину,- не видержав i похвалився добрим
намiром Володько.
- Думав, думав... Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та погнав
за неї. Воно, бiдачисько, досить за цiлий тиждень набiгається. Ах, Боже!
Коли б я мала хоч двоє таких дiвчат. А хлопцi... Тiльки й знаєте: поспати,
поїсти... А до роботи... - не договорила. Саме дувся в печi горщик, i вона
кинулась його рятувати.
Володько дивиться на матiр, в душi погоджується з нею, але все-таки
перечить:
- Ну, ну... Коли б но вам самi дiвчата... Побачили б...
- Побачила б, побачила б... Що побачила б? Он у Григорка дiвки, а
подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нiчлiг конi? I
тягнуть, i оруть... все роблять. А я ось вiд свiтанку тупаю, тупаю, а
помогти нема кому... А що там у Дерманi? Як нашi? Певно, не був "у
дiдуня". Нiколи туди не зайдеш. Скажуть - загордiв, цураєшся.
"У дiдуня" - це у матiрньої рiднi. Сам дiдуньо помер ще в революцiю,
але говорилося й далi "у дiдуня". Володько знає, що мати не любить, коли
вiн оминає її рiдню, але там нема нiкого, з ким мав би якiсь спiльнi
iнтереси. Не любить вона також, коли син ранком заспить. Та це ж
непростимий грiх! Сонце свiтить, а вiн собi спить. Нащо добрий Бог дав
день i нiч? Прийшов день, звелося сонце - зводься i ти, людино. Вставай,
випростуйся, закачуй рукави й до працi. А прийде свято Боже - не
зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвiн бамкає, а там церква, а в
церквi Бог... Пiди й подякуй йому за всi блага, що дiстаєш, людино, вiд
жизнi земної. Так треба. Такi нашi закони. Не встановляли їх, анi ми, анi
батьки нашi... Встановив їх сам Сотворитель i не нам їх касувати.
Так розважає Настя. Вона й сама любить, щоб її пестун трохи довше
повалявся в постелi, але це не смiє бути ледарство. Полежи хвилину i
вставай. Все навкруги рухається, жиє... Треба й собi жити... Як не
шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?
Володько дуже добре розумiє свою матiр. Дивиться на її висохле, пооране
зморшками обличчя, бачить добрi, заклопотанi очi, i йому хочеться сказати
щось приємне.
- Ну, мамо... Не сердьтесь.- Зненацька пiдходить до старої i нiжно її
обнiмає. Тон i пестощi сина зворушили її, але вона того не зраджує.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294