.. Ось тiльки завiса вiдхилиться.
- Дзвiнок, дзвiнок! - тихо наказує Володько.- Антоне, Iльку, Демиде! На
мiсця! Хор! Займайте всi мiсця! Пам'ятайте, що перше спiвати! Я вам дам
знак рукою! Махну отак - "Гиля-гиля". Отак - "Ой, що ж то за шум".
Розумiєте? Ну так. Другий дзвiнок! Подивiться, чи вже всi всiлися! Але
тихо!
Андрiй Андрiйович розмiщає першу яву.
- Олю! Розо! На мiсця! Ви, Розо, трiшки схиленi, голова оперта на руку.
Ви уважно слухаєте вашу дочку. Оля сидить, руки в пеленi, уважно дивиться
на свою матiр, оповiдає свiй сон, свої скорботи, хоче, щоб мати зрозумiла
її. Ну! Добре! Готово! Можна третiй дзвiнок...
- Дзвiнок! - тихо говорить Володько.- Всi за лаштунки! Суфлер! Увага!
Робиться велика тиша. Зала швидко вмовкає, тiльки за стiнами шкряботять
i туляться хлопчики. Завiса поволi, майже непомiтно розходиться двома
половинами на боки. На залi гасне свiтло, на сценi збiльшується. Перед
глядачами картина: хатина з одним вiкном i дверима. Вiд неї вправо, на
кiлках, за плотом соняшники й рожi, на плотi в'ються гарбузи, на кiлках,
не дивлячись на вечiр, глечики. Влiво садок i рiг повiтки. Вечiр. Свiтить
мiсяць. Тихо - нi одна гiлка не ворушиться. Здалека долiтає парубоцька
пiсня.
На призьбi перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а
дочка їй оповiдає: "I от сниться менi, мамо, нiби бiжу я... коло такого-от
вiтряка"... Серед глибокої тишi її м'який, нiжний голос бринить, мов
срiбна струна. Трiпотливi, повнi остраху звуки вириваються з тiєї живої
картини, несуться над головами слухачiв, долiтають до найдальших закуткiв
i десь там зникають. Куди залiтають вони й де зникають? Там десь, у тих
палаючих цiкавiстю очах, у тих розкритих, висохлих вiд напруження устах, у
тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарiвне
слово. Ось дiвчина, що не може всидiти на мiсцi. Вона бачить все, але їй
здається, що це мало, й вона поволi, непомiтно спиняється навшпиньки... її
очi бiгають по сценi, ловлять кожну дрiбничку, слух напружений. Обличчя
весь час мiняється. Жаль, скорбота, радiсть, смiх - все, що бачить перед
собою, все чистою, невинною душею приймає i страждає чи радується. Цiла
зала - всi уважно дивляться, всi слухають цю дивовижу, це життя, цю живу
красу. Бачать i розумiють серцем, цiлим єством. Бiдна дiвчина просить
матiр вплинути на батька, щоб пустив її вечором погуляти. Там так гарно.
Там стiльки молодих, веселих iстот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях,
у тих садах, пiд мiсяцем, серед чудового спiву розцвiтає барвистим,
пахучим цвiтом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, тi, що тiльки що
вступили у справжнє життя, тi, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто
й широко.
Дiвчата слухають ту казку й розумiють її. I коли б творилась вона перед
очима не годину, а цiлу нiч, вони прослухали б її з такою самою увагою вiд
початку до кiнця, бо ж як не слухати... Хто з них коли бачив щось кращого
в життi? Хто показав їм щось, що дiється на широкому свiтi? Хто кинув їх
жагучiй цiкавостi хоч один шматочок поживи? Нiхто, нiколи. Росли, жили,
плодились, вмирали.
А там бореться старiсть з молодiстю, минулiсть з сучаснiстю. Там цвiте
велика любов, що захоплює все молоде, все живе. Всемогутня, чудова любов!
Проходить велика година. Для цих людей пройшла вона по землi майже
непомiтно, мов тiнь, але скiльки яскравого, гострого, незабутнього лишила
по собi... Сцена доходить до кiнця. Серед великої тишi на залi хтось
сильно, дико висвиснув. Це Оксана. Ось на сцену виходить похилий, старий,
з калаталом, сторож. Оксана пiзнала в ньому свого Карпа й не вдержалась...
Голос сам вирвався, серед тишi промчав стрiлою й завмер.
Завiса швидко закривала кiнець.
Але, щоб продовжити програму, Володько вивчив Женю кiлькох танцiв. Ось
знову розiйшлася завiса й на сценi дiвчина в розкiшному вбраннi. Вишивки
горять, мов живий мак. Намисто, стрiчки, квiти. Коло дiвчини моторний
парубок. Вдарила музика, i пiшов буревiйний, смiливий, широкий танець.
Парубок не жалує своїх нiг. Пiшов навприсядки, аж iскри сипляться, а
дiвчина, мов метелиця, мов гонивiтер, тiльки спiдниця та стрiчки
розвiваються, тiльки чобiтки миготять.
Глядачi не можуть всидiти на мiсцi. Очi у всiх загорiлися, руки й ноги
затремтiли, кожна жилка напружилась, мов струна. Так би хотiлося й собi
зiрватись та закрутитись у тому шаленому танцi. А музика все тне, все жене
вперед... Танцюристи ось-ось зiрвуться й вiдлетять вiд землi.
А коли скiнчився танець, все, що було в залi, вибухло буревiєм радостi
й захоплення. Заплескали, загукали, замахали руками. Вийшли на сцену всi
гравцi, а на них посипались квiти. За сцену тиснуться всi, хто може, щоб
привiтати Володька й iнших. Андрiй Андрiйович вдоволений своїми артистами.
Всi веселi, пiднесенi, захопленi. Сотнi очей сяють нестримною радiстю.
- Гарно! Чудово! Молодцi! Показали себе! - тиснуть Володьковi руку.
Навiть комендант полiцiї i той стратив свою насупленiсть i прийшов на
сцену.
- Добже, добже! - сказав вiн.
Габель принiс своїй племiнницi цiлий оберемок жоржин, повнякiв, айстр.
Володько дiстав китицю вiд Галi, Женi та Сашi. Оля вiд Андрiя Андрiйовича,
навiть Лiнкерт потиснув руку Романом й буркнув:
- Шкода, що й ви не вдарили гопака...
Володько вiдходить набiк i присiдає. Вiн втомлений танцем. З чола
сочиться рясно пiт i тече по обличчю, але з огляду на грим обтертися не
можна. Вiн до глибини душi зворушений i вдоволений. Намагався,
напружувався, не шкодував своїх сил, але кажуть, що було добре.
Одначе нема часу вiдпочивати. У залi знову рейвах. Виносять лавки,
очищають мiсце для танцiв. Люди виходять надвiр, але нiхто не йде додому.
Вечiр темний. Десь-не-десь мигне на небi зiрка, щоб за хвилину знову
сховатися. Музика готується, дiвчата чепуряться й оглядаються на своїх...
Володько встав i почав робити порядки. На сценi за лаштунками повно
людей, хоч вони зовсiм не мають що тут робити. Гравцi змивають барви,
переодягаються. Ось на залi вдарила музика й Володько пiшов вiдкрити
танок. Он стоїть Женя. Стрiчки, корсет, вишивки... Веселi, синi очi...
Взяв її й закрутився в буйному колi вальса. Яка вона легка, тонка й
звинна. Вона не ходить, а лiтає. Земля сама тiкає з-пiд нiг, а цiлий свiт,
мов каруселя, крутиться. За ними пiшли й iншi. Спочатку Олег, Оля, Роман,
Галя, а далi численнi Гольденберги, за ними вiдважнiшi парубки. По часi
вже не було мiсця, й Володько з Женею виступили та вiдiйшли за сцену.
- Панно Женю! Вам так це личить! - шепнув Володько майже на вухо Женi,
вказуючи на її вбрання.
- Та невже? - жартом вiдповiла Женя. Мовляв, сама знаю. Вона все жартує
з Володька, не бере його поважно. Вона нiкого не бере поважно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294