Зi
схiдного боку, по дорозi "до Лисiв", монастирське господарство -
довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути рев худоби та
белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгує на праву ногу (два з
половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику з кулак
люльку, до якої, напевно, пiвкорця махорки влiзе. Це все цiкавить
Володька, все-то його захоплює. Йому навiть приємно чути тупiт нiг по
бруку, виложеному з дерев'яних сторчiв у брамi монастирської дзвiницi, що
так якось дивно i таємничо вiдбивається луною високо попiд склепiнням над
головами, нiби там угорi також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою,
Володько навмисне мiцнiше пристукує закаблуками, а потiм уважно
прислухується до своїх крокiв.
Головна церква, яку тут звуть "холодною", стоїть посерединi
монастирського подвiр'я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з горiхiв
i каштанiв, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою,
парканом ("штахетом") i обсаджена рядом, у виглядi пiдкови, величезних,
могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд схiдною стiною церкви
ряд могил з чавунними або кам'яними хрестами, деякi з тяжкими, темної
барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, таємничо, влiтку густий
морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим.
На парканi, хоча це зовсiм не вигiдно i зовсiм заборонено, люблять
сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються словами,
нескромно жартують, залицяються. Ченцi, особливо вечорами, їх часте
зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця чимсь брудним, i
тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою... Але з
того бува стiльки реготу, що пожертвувати однiєю сукнею далебi
оплатиться...
Ось виходить низка ченцiв у клобуках. Стають серед церкви пiдковою
навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього направо й лiво
довгi крила з темних постатей.
Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей.
Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою
звiдкись починає виринати:
"Свiте тихий... Святия слави - безсмертнаго. Отця небесного..."
Володько закриває очi, знаходить теплу, шорстку матiрну руку, тiсно
затискає її у своїх рученятах i завмирає.
Чернечий хор вiдспiвує. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться, як
i прийшли, i коли Володько отямлюється, їх уже нема. Зате хор семiнаристiв
починає переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi. Володьковi страшенно
подобалися їх гарнi однострої. Коли вiн виросте i як тато не заборонять,
вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на клиросi i носитиме
такий чудесний однострiй. На широких гранiтових пiд вiконницях повно
кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то також положить туди свiй
кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет.
I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi? Як бути
байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять довгi одяги? Чи
мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву,
дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече їх рiчка, через котру вони мусять
переходити i боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка i
вузька?
Мати губиться у такiй безоднi питань.
- Спитай батька,- казала вона.- Батько знає. "Ага,- думав Володько.-
Спитай, коли тато завжди такi... такi насупленi й їх спина болить...".
Володько вiрив, що батько дiйсно багато знає, але тому вiн i не хоче
говорити, що знає.
I так, борсаючись у туманi, зближались мати i син до свого хутора.
Здалеку було видно свiтло їх лiхтаря й неяснi постатi в глибокiй пiтьмi та
було чути уривний гомiн засапаного й перевтомленого цiлоденною бiганиною
Володька.
Коли доходили до свого подвiр'я, вже з дороги почули спiв Матвiя i
Василя. Ледве-ледве манячать двоє слабо освiчених вiконець їх хати. Свiтло
лiхтаря освiтило заросле шпоришем подвiр'я. Мати загримала у дверi.
Спочатку за спiвом нiчого не було чути.
"Чу-у-у-у-дна дєл-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади... Со-творi-iїiл єсi...
Сотворiiїiл єсi,.." - виривалось з хати...
- От рознесло його,- каже мати.- Коли б злодiяка який всю худобу
виволiк - не чув би... Вiдчини!.. - i загримала дужче.
Спiв урвався раптом. Клямцнули однi дверi, а пiсля вiдсунулась залiзна
засова других - i в їх обрамленню стала невиразна бiла постать батька...
- А темнота! Господи! - сказав вiн.- Ну входьте, входьте.- I всi
ввiйшли до хати.
Мати, не роздягаючись, сiла вiдразу на лаву.
- Ох, то-то зморилася,- каже i тяжко сапає. А Володько, роздягаючись,
заквилiв:
- Мааамо! Їсти! Їсти! Їсти дайте.
А на печi як стiй вигулькує i Хведотiв голосочок:
- Я також хоцу... Мамо! - Вiн вiд самого обiду майже нiчого не їв, а
терпеливо чекав приходу матерi.
- Дiтоньки! Чекайте. Не розiрвуся ж я. Дайте висапнути... Ox, ox, ox!..
- i вона встала.
Теплого нiчого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пiшла
у сiни i внесла глечик кислого молока та, замiшавши попереду його, вилила
у велику череп'яну миску. Озброївшись дерев'яними ложками, розсiлась
родина навколо миски, i щелепи запрацювали. Батько їв поволi, з тактом i
розважно, тримаючи в лiвiй руцi також поважний кусисько чорного хлiба.
Мати не могла йому дорiвняти, бо не мала вже кiлька кутнiх зубiв. Мусiла
жувати переднiми. Василь та Володько швидко працювали ложками, запихаючи
роти нерозжованим хлiбом. Найгiрше пописувався Хведот. Цей i собi
намагався дорiвняти iншим у темпi, набираючи повну ложку, при чому
безладно розливав усе на стiл.
- Забери те порося,- не витримав врештi батько.- Налий йому у який
черепочок i постав пiд столом.
Хведот вiдчуває всю гостроту образи, так само, як i голод, але
величезна калюжа на столi з молока глузливо кпить собi з його людської
гiдностi. Йому не залишається нiчого iншого, як мовчки стерпiти все,
стримуючи зовсiм непроханi та амбiтнi сльози.
Мати так i зробила. Налила Хведотовi в окрему мисочку, тiльки поставила
не пiд столом, а на столi. Але тепер йому вже так не смакує. Запал i
захоплення їдженням зникли. Вiн чується вiдiрваним вiд решти родини й
ображеним. Тому-то й химерити почав. На кiнець дiстає за все вiд батька
одного ляпаса i завчасу йде спати.
Але хiба ж пiсля цього всього заснеш? По вечерi батько й мати розпочали
балачку. Мати оповiдала, що ходять по селi чутки, нiбито продаватимуть
Застав'я. Багато людей вже кинулося навiть за грiшми. "Боже, Боже! Що там
того Застав'я для сили люду,сказала вона. - По клаптику розхапають".
Батька ця чутка також за живе дернула. Вiн мовчить, тiльки час вiд часу
пошкрябає у головi. А пiсля розказав про сьогоднiшню свою розмову з
Григорчуком, з чого мати i зрадiла, i засмутилася.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294