Воно... I ще, i ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди
переходив його зi спрагою на устах, а цього; разу особливо. I не пiшов
одразу на другий його кiнець до свого дому, а завернув у суточки до
Сергiя.
Чи застане бодай дома? Є! Застане!
- Дай Боже! - голос його, нiби пiсля тяжкого перепою; сiв тяжко на лаву
бiля столу, вiдкинув на бiк шапку.
- I де ти в дiдька пропадав? - питав Сергiй.
- Давай бодай води! Але свiжої! Проклята пилюга! - вiдповiв на це
Володько.
Сергiй подав йому велику, мiдяну, з гарматної гiльзи, кварту, Володько
перейняв її по серединi палькатою рукою i перехилив над устами. Пив
жадiбно. Краплi води спадали на запорошену пазуху, пiд пiдборiддям моргало
адамове яблуко.
Випив воду до дна, вiдiрвав вiд уст кварту, хвилину потримав її в руцi,
глянув по хатi, тупнув ногою i поставив кварту на стiл. Поставив твердо,
iз серцем.
- Де пропадав, питаєш? Не повiриш. Гонився за хмарою. I не догнав, I
буде кара... А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цiлу ту їх ойчизну. Дай ще
води!
Сергiй подав... Дивився здивовано на Володька, не зовсiм його
розумiв...
- Як то? - запитав вiн, а його тонкi уста з молодим пушком на верхнiй
губi болiсно всмiхалися.
- То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як
ми днями стояли у чергах? Отам бiля староства... У Крем'янцi. Тепер вони
на смiття. Вимагають iнших. А чи коли хто нам казав, що їх треба мiняти? -
казав Володько. Слова виривались так, що мусiв кричати... I при цьому
викричав Сергiєвi цiлу свою макабричну пригоду. I так дихав, нiби боровся
з биком.- Ну, а що тут? - хотiв змiнити мову.
- Нiчого,буркнув Сергiй... I одразу додав: - То ж на Зеленi свята у
Наталки весiлля.
Володько вiдчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову...
Вийняв з кишенi зiм'яту i нечисту, як помисли злодiя, хустину, витер чоло,
уста... Тодi встав...
- Треба йти,- сказав напружено, нiби боявся звалитися... - П'ять днiв
не був дома. Може, проведеш?
Сергiй безсловесно насунув свою заяложену кашкетку i обидва вийшли.
Йшли мовчазно. По якомусь часi, вже на вулицi, Володько порушив мовчанку:
- Знаєш? Йду! Рiшився! Будь-що-будь! - I пiсля короткої перерви додав:
- Але ти не думай, що я тiкаю. Нi. Так не думай. Просто пiду... Менi тут
тiсно... А ще по хвилинi мовчанки продовжував:
- Потребую свiту... Простору... Знання. Менi треба вчитись... Шукати
якогось права... Якоїсь правди. Мiсця! Йшов я оце i думав... Дуже невесело
думав.
Сергiй, можливо, ще нiколи не бачив Володька з таким настроєм...
Розумiв його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не
брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Вiн був проти такого
рiшення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз вiдчував, що
перечити тут було б зайво. Не мав аргументiв... Намагався перевести
розмову на iнше... Нагадав, що i Ганка пiшла зi села, кудись "на мiщани",
до тiтки чи щось таке... А потiм перейшли на Йона. Збирає бiля себе
хлопцiв i щось затiває - невiдомо поки що.
- Хай збирає i хай затiває,- зi серцем казав Володько.
- Хочуть нiби перебрати читальню,- вiв своє Сергiй.
-Хай.
- Йон проти церкви.
- Бо знайшов вiру, а церква безвiрна. Кар'єристи, iнтригани... Вiзьми
той наш Крем'янець. Самi брати Борецькi чого вартi... А та єпископська
панi Радченко... А весь той славетний причт церковний. А Йон... Душа,
жадоба, суцiльна людина i вiн шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна вiра
вигоряє, її заповняє iнша. Вiдчуваю, що i ми тут роздвоєнi... Навiть я
сам. Я ще лиш шукаю себе... I свого мiсця. Вiдчуваю, що я половина чогось,
а мiцнi люди є цiлiсть. Ось, як мiй батько.
Це був несподiваний, пiд тиском настрою, провокацiйний вибух, Володько
сам не сподiвався такого, а тому швидко отямився i замовк. Вiн глибоко в
собi вiдчув, що вiдруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш... Треба
вiднайти також мiру своїх почуттiв... А головне - характер. Самi балаганнi
протести - солом'яний спалах. Характер, послiдовнiсть, логiка... Ах, це
так все гарно сказати. Треба все це наперед перевiрити. Все!
Далi йшли мовчки, дарма що виповненi думками. Йшли здовж села, починало
вечорiти, у вiкнах хат появились блiдi свiтла, зустрiчались люди, мiнялись
"добрим вечором". Володько все був пiд тиском протестацiйного настрою i не
мiг стримати свого язика.
- I взагалi,- казав вiн.- Всi тi нашi порядки. Де нашi iдеали? Чим
цiкавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в свiтi менше зацiкавлених
проблемами людей, нiж i iнтелiгенцiя... Нiчого не знають, нiчого не хочуть
знати, живуть днем заїждженi провiнцiї... Зрештою, чи менi це казати?
Питання, що я сам зробив... Ось лише серджусь на в i все... I себе не
люблю, i iншим дорiкаю... Але iнколи, Сергiю, так виразно здається, що я
мiг би багато зробити чогось доброго... Чогось... Чогось... Зрештою, це
невловима тема, але було б образливо для людського роду, з'явитись i на
цiй планетi, з'їсти сорок вагонiв хлiба i вiдiйти з чим i йшов". До дiдька
ясного - треба ж залишити по собi як слiп, i ця думка не дає менi
спокою... А може, це лиш зарозумiння...
У таких випадках Сергiй як звичайно мовчить, але слухає дуже уважно.
Цiла його, на вигляд спокiйна, iстота майже помiтно насторожується, вiн
також щось би хотiв сказати, але, мабуть, слова його не конче слухнянi на
таке. Чи не краще тодi помовчати i вже самою мовчанкою стверджувати
погодження.
Коли дiйшли до колоди, що лежить в долинi мiж селом i дерманськими
хуторами, ставав кольоровий, сизо-синiй, теплий, як кожух, вечiр. Володько
втомлений, голодний, розбурханий, а тому чи не краще розпрощатися з
товаришем i розiйтися. Завтра свято, i вони напевно знов стрiнуться...
А другого дня, у четвер було Вшестя, у Жолобках храмове свято, вже
зрання вiдiйшли туди цiлi юрби дiвчат i хлопцiв у святочних одягах...
Кликали i Володька, але вiн вiдмовився... Далебi, чи не краще йому побути
дома, походити по садку, на полях... Батько ось вже другий день з
дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва люблять бути разом,
мають багато спiльної мови... Ходили разом оглядати Ронiвське поле,
обговорювали цiну. Матвiй в таких випадках;
ще раз переживав свою молодiсть, а Василь набирався досвiду свого
улюбленого дядька... Разом пройшлися здовж i впоперек Матвiєвим полем.
Василь весь вдоволення, отакий би i йому шматочок землi, а тодi розгорнись
душа. Цiлими; годинами на полях та на полях, пiд сонцем i вiтром,
мiркували, купували, будували, їх постатi видно було здалека i, здавалось,
вони не йдуть, а пливуть у високому збiжжi...
Володьковi не хотiлось казати батьковi про свої пригоди, не хотiлося
нiвечити його доброго, святочного настрою... О, i забрали там документ,
велика бiда, дiстанем iнший.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294