Iдеться трусячком, глибокою, з гори на гору, дорожиною, згори видно
широке стависько, що над ним звиваються бiлi птахи, якi весь час то
зносяться догори, то знов падають i блискають на сонцi крилами.
Бiля обох церков - монастирської i приходської, повно люду i пiдвiд.
Здовж пiд монастирським муром постали намети зi стоянами, пiд ними
виблискують низки хрестикiв, та намиста, та образкiв, i хоча ще рано, там
вже товчуться юрбами хлопцi та дiвчата. Нелегко знайти мiсце для коней,
але Матвiєвi пощастило, стиснувся помiж пiдвiд зараз тут же пiд муром в
тiнi розложистого, величезного ясена. Одразу всi йдуть до церкви - батько
й мати "до прихода", i беруть Хведота, а Василь хтозна-куди, нiхто його не
питає, бо все одно не буде вiн сидiти на мiсцi, а перейде разiв двадцять
вiд монастиря до прихода дорогою i стежкою, де повно таких же, як i вiн,
богомольцiв.
А Володько, як звичайно, мусить сидiти на возi, тепер вiн може вже i
злiзти i дещо вiдiйти, але недалеко, i бiльше побачити. Цього року Трiйця
дерманська дуже вдалася, люду сливе, як i в Гiльчi, хоча тут i нема
цiлющої води, та сама каруселя, що i в Гiльчi, отам далi на майданi пiд
"трахтиром" крутиться i крутиться.
Пiсля церкви вiдвiдали Володька рiзнi свояки, а мiж ними залузька
Катерина, що принесла йому рожевого коника з дуже смачного, крушного
тiста. Хотiла взяти його на каруселю, але мати спротивилась: "А! Куди там
з ним! Ще полетить". А Хведот знов дiстав глиняного пiвня, що свистить, i
знов свище ним без милосердя так, що всi люди на нього оглядаються, хоча
тут повно таких, що свистять, що трублять, що грають, що барабанять, що
викрикують.
Пiсля всi поїхали на Запорiжжя до дядька Єлисея. Є то мiсце, звiдки
походить весь рiд Довбенкiв, там родились i там умирали їх дiди i прадiди.
Тяжко сказати, чому це мiсце так зветься, кажуть, нiбито давно колись тут
оселився козак з Запорiжжя, що вiд нього i пiшов цей рiд, але i самим
своїм виглядом цей куток нагадує оту Сiч Запорозьку, що про неї iнодi
Єлисей читає в своїх книгах. З трьох бокiв - полудневого, схiдного i
пiвнiчного, замкнено воно, нiби клiщами, яром глибоким i тiльки iз заходу
має сполучення з рiвниною. А яр, особливо той пiвденний, весь зарослий
деревом усiляким - дубом, ясеном, липою, березою, а дерево все стрiмке, та
росле, та густе. Схили яру вкритi овочевими садами та гаями, що їх тут
звуть "лiтниками", бо росте в них переважно лiщина вперемiшку з кущами
грабини, липи, десь-не-десь калини, крушини i диких черешень. Пiвнiчний
схил яру голий, весь покопирсаний кар'єрами та завалений стосами бiлого
камiння i зарвами жовтого пiску. У гаях та садах плоти та перелази, та
копанки внизу, та кiлька криничин з коритами, черпаками й вербами, i там
завжди гамiрно, голоси дзвенять лунко, смiхи дiвочi, брязкiт вiдер, ляскiт
прачiв... А ранками та вечорами весiнньою порою, аж поки не висиплеться
ячмiнь, безлiч соловейкiв засипає цiлу долину своїм дзвiнким переливом, i
особливо їх багато у тому Михалковому гайку, що по другому боцi яру.
Хто-хто, але Володько страх як любить це мiсце, завжди i завжди тягне
воно його, i стiльки таємничого наслухався вiн про нього. То ж це тут оте
Ляшове займисько, отi там дуби та берези товстючi за тим он бгiжем, що
через нього веде стежка вниз до Шавронських лугiв, кудою ходять запорожцi
до церкви, до школи i взагалi до села i де їх пiзнiми ночами нiби
зустрiчає той страшний вiшальник. Тут також i та шопа городжена на сiно,
де нiбито ночами чути тяжкi стогони. Тут також i те вiкно, куди втягнуло
Ровiцького, i багато iншого цiкавого та незрозумiлого хоронить у собi це
чудове мiсце.
I поки гостi гостяться у дядька Єлисея, Володько лишає все i бреде
стежкою сюди. Ще поки був здоровим, вiн нiколи не був самий, але тепер
хлопцям з ним нецiкаво та й йому нецiкаво з ними. Пiсля минулої зими якась
нова сила найшла на нього. Якiсь дивнi, незбагнутi думи з'явилися в його
головi. Вiн полюбив самотнiсть, йому закортiло пiзнати багато дечого
такого, про що до цього часу нiколи не думав.
Ось, наприклад, той сад, що розлiгся по схилi яру на сонцi, що про
нього Володько стiльки чув вiд батька, бо ж то батьковi руки його
посадили.
- А чи знаєте,- казав, бувало, батько,- що на цьому мiсцi однi дички,
та кислицi, та кущi тернини росли...
До цього часу Володько не зважав на такi слова, але тепер ось вiн
починає все то розумiти i з великою приємнiстю дивиться згори на тi
дерева, що одно за одним, нiби по шнурi, бiжать в долину ген аж до тiєї
стежки над лугом. I для чого тато все то роблять? I навiщо вони все то
кидають? I чому знов роблять?
Гарно провiв Володько цей день, хоча весь час був самий, бо навiть
Хведот десь там з дiтьми гасає, але час тiкає, сонце похилилось отуди над
Середiвськi садки, з другого боку, десь з того зеленого моря, що зветься
Балабiвськими садами, вирвались звуки бубна, що лунко й лоскотливе
розсипались яром i диви он стежками, через перелази вже мигають помiж
деревами барвистi спiдницi дiвчат, що спiшать на заклик бубна. А за ними
он i гурт парубкiв бозна-звiдки вирвався i їх регiт нiби вiдповiдає
бубновi: йдемо! Зараз будемо!
Там у садах, у клунi, на току танець буде, i все довкруги про це знає.
- Волооодьку! - чує Володько згори голос дядькового Василя.
- А чогооо! - вiдповiдає вiн знизу.
- А ходи до хааати! - котиться вниз луною.
- Я не хооочу! - вiдповiдає друга луна.
- Ходи, ходи! Щось дiстанеш!
Володько, хоч-не-хоч, а мусить йти. Гостей було багато, з'їхалася вся
рiдня i дядькова, i дядинина, зо всiх кiнцiв великого Дерманя i навiть з
чужих сiл. Дядько Омелько прибув зi свого Бiлашева, Володькова хрещена
мати Домаха з Пiвча. Усi напiдпитку, всi веселi, повний двiр гамору.
Матвiй збирається вiд'їжджати, його задержують, ще рано, а тут ще й не
вечеряли, але Матвiй на це не зважає, а найпаче Настя, що i хотiла б ще в
гостях побути, але ж "там у мене, знаєте, i худiбка, i свинi, i кури, i
все то так на Божу волю залишене"... Нi, нi. Треба їхати. Довге обiймання
та цiлування, i Матвiїв вiз викочується з дядькової брами в дорогу.
Ще день, ще два - i по святi, незабаром навинулись i буднi. Лiто
видалось гарне, але ж воно i вимогливе. "В потi лиця твого будеш ти їсти
хлiб свiй" - каже Святе письмо, i є то чиста правда. Цiла Матвiєва родина
по саму шию в роботi. Сам Матвiй знайшов для себе нову каторгу; десь там
на Валах у нього та десятина поля i частина його каменем та шанцями та
хтозна-якою повiтрою завалена, бозна-що там було, кажуть, якась фортеця чи
щось таке, i Матвiєвi вже давно кортить все то на поле родюче обернути, i
от вiн щодня туди ходить, весь день там копає, та носить, та рiвняє, а
ввечерi приходить i ледве його пiзнати, такий замучений.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294