- У вас тут,- каже,- холодно. Ти б натопила, Насте... - Спробував
живчик малого i каже:Ну... Менi здається, що з хлопцем не жарт. Ось тут
оце зiлля, завари, Насте, i хай п'є, але, по-моєму, мого знання тут не
хватить. Тут треба лiкаря, Матвiю.
Матвiєвi вiд цього уста скривились.
- Менi,каже вiн,- треба було б узяти запруту та спитати "її", чому то
так є. На лiд пускала хлопця!
- Людоньки, людоньки,- залебедiла Настя.-Дiтиська досихають на печi.
- То тепер нехай догниває на постелi! - перебив її Матвiй.
Настя в плач:
- Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то до цього
не дiйшло б...
- Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобi це сто разiв казав!
- Втихомирся, Матвiю! - вмiшався Юхим.- Криком справи не направиш.
- Але ж, сто болiв в її ма', злiсть бере, кажеш, говориш, наказуєш i
нiби горохом об стiну. Казав: гляди не пускай їх надвiр...
- Але знаєш, Матвiю, дiти не можуть i в хатi завжди сидiти. I їм свiже
повiтря потрiбне.
- Так! Повiтря! А от де то тих грошей наберешся, щоб на лiкаря та
все...
- Але ж. Боже мiй! Сваркою та плачами не поможемо,- каже Юхим.
- Тошненько менi та нудненько менi,- тошнiє Настя.- Снилось менi,
людоньки, таке всяке... Сниться, що зо старим iдемо бiля млина греблею, а
за нами i воно бiгло. I враз, як зiрветься хуга, як пiднiметься в ставу
вода, i забрало нам нашого малого... А вода брудна, брудна. Господи,
Господи, що то буде...
Матвiй дещо охолов: i йому прикрий сон приснився. Приверзлося йому,
мовляв, стоять вони, i тикнув пальцем на жiнку, над глибокою криницею, а
цей ось малий на їх очах упав у криницю. I бачимо, каже, його i помогти не
можемо.
- А, то верзеться iнколи,- каже Юхим.- А ви його липовим квiтом
напувайте з медом. Як не маєте - Катерина принесе...
Настя перебиває:
- Чому не маємо - маємо. Спасибi за пораду. А може, його маслосвятiє
справити та почаївськими мощами обкурити?
- Ну, то вже хiба опiсля, а тим часом не везiть його нiкуди i не
обкурюйте. Йому тепла треба.
Настя заметушилась, воно би й слiд прийняти гостя, чимсь почастувати,
але тут воно дiйсно нiчого нема. Настя сиру кусник солоного поставила та
кiлька шматкiв хлiба.
- Вибачайте за таке прийняття... Такi ми тепер господарi, що нiяково
признатись.
- О, а менi ще чого треба? Що ви, що ви... Хiба я не знаю вас, а ви
мене. Менi ось треба квапитись додому, дивiться, яке надворi починає...
I Юхим дiйсно хутко вiдiйшов, не дивлячись, що Матвiй затримував
посидiти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лiкаря, ще раз розказав,
чим i як поїти, i пiшов.
У понедiлок, iдучи ледь свiтанок до каменю, Матвiй мiркував про того
лiкаря. Воно то легко сказати - лiкар, але ось останнi копiйки, навiть тi
заробленi бiля каменю, вiднiс Григорчуковi, а ще борги сплачуй, проценти
плати, податки плати, "штраховку" плати... До того i час вельми тяжкий до
мiста з хворим їхати. Хуга зiрвалась i холод великий. Матвiй рiшає
зачекати з лiкарем, а може, Бог поможе.
Одначе, як вернувся ввечерi додому, на душi в нього стало вiдраднiше.
Володько мiг уже розмовляти, хвилинку навiть пiдвiвся, щоб посидiти i щось
трохи лемензнув. Не мiг тiльки звестися на ноги, йому їх вiдняло, зовсiм
їх не вiдчував, лише порою щось у них вище колiн, на заднiх стегнах, дуже
болiло, сiпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик,
коли ж хтось був у хатi, цiпив зуби i мовчав. Матвiй, бачучи таке,
повеселiшав i рiшив таки "почекати з лiкарем".
Минали днi за днями.
Володько лежав, ноги його попухли, не мiг ними порухнути. I коли вже
надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:
- Дитино, дитино! Наробило ти менi бiдоньки - наробило. Ночi мої, сон
мiй, спокiй мiй! А чи я тобi не казала, а чи я тобi не наказувала? Сиди в
хатi - мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Нi. Не
послухав, i от лежиш, а в серцi моїм камiнь гарячий, ох, треба було тебе
бити, ох, i треба було!
Володько волiв сто разiв бiльшi терпiти болi, нiж вислухувати отi
вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучi сльози, що лилися десь iз
самої душi. Знає вiн, що матерi не легко, що має вона повнi руки роботи,
повну голову мороки, а тут ще i це... I опоруй його, i на руках винось, i
грiй, i пильнуй. Рiзнi думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то
все сталося, як то вiн дiйсно завжди на тому льоду та в млинi. А той
останнiй вечiр... Заслухався тiєї казки i не запримiтив, що вечiр,що
нiч,що холод.Вертався назад i немiг уже перестрибнути потiчка, що
пересiкає стежку i впадає до рiчки. Ноги його заклякли i не хотiли
рухатись, i ледве, ледве обiйшов довкола глибоким снiгом, i мало, мало не
загруз, а то бiда... Хто б його там знайшов - аж страшно подумати. Замерз
би як стiй... I хлопець уже уявляв себе, як то вiн десь там лежить
завiяний снiгом i нiхто не знає, де вiн дiвся, i вiд того почав далi
думати. Почав думати, а де б вiн тодi подiвся, коли б його дiйсно завiяло
снiгом? Чи жив би далi? Чи знайшли б його, i понесли отуди на могилки i
там закопали б у землю? А коли б закопали, то що вiн тодi робив би?
I все лежить, i все думає. Дивиться у стелю, бачить там вiзерунки
всiлякi, закопченi ребрястi, липовi дошки рiзнi видива творять, а уява
малює з них картини, то якiсь краєвиди далекi i привабливi, то знов звiрi
дивнi i небувалi, то знов люди якiсь, що йдуть юрбою i поодинцi. Мрiя
летить i несе з собою хлопця. Видавалась дорога рiвна, довга, обсаджена
тополями, небо синє i глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить
далеко... А вiн живий, i здоровий, i щасливий бiжить здоровими ногами,
нiби птах, вiльний мiж небом i землею.
На третьому тижнi Володькового лежання поробились у нього на стегнах
великi нариви. Незабаром вони прорвались i почали текти. Витiкало багато
матерiї, у хатi недобрий запах, мати не встигає мiняти пiдстилок... Вiд
довгого лежання в одному положеннi на спинi поробились пролежнi. Усе то
пече, щемить, не дає нi вдень, нi вночi спокою. Хлопець блiдий, змарнiлий,
аж прозорий i все лежить iз заплющеними очима. На чолi iнодi з'являються
краплини холодного поту i тодi мати знов починає плакати та ламати руки.
Але найгiршими були ночi, тихi ночi. Все довкруги спить, спочиває,
мовчить. Один тiльки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний
спокiй. Вiн лежить з розплющеними очима i вдивляється в темноту. Iнодi
йому щось страшне ввижається, здається, що по хатi хтось тихо ходить, там
то там заторкне щось i робить шерех. I тодi йому робиться моторошно, вiн
натягає на голову якусь прикривку, пiтнiє, кров його б'є хоровитим боєм,
нерви болюче напруженi. Iнодi вiн трохи засне, але ненадовго. Буває, що
йому щось недобре сниться, i тодi вiн у снi скрикує. Тодi встає мати,
перемiнить йому пiдстилку, запитає щось, перехрестить i лягає знов.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294