- Дай, Боже, всiм гоже! Чи приймете?
Дотепи, смiх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часi дiвчата
почали спiвати. Виводила Наталка. У неї приємний, грудний альт.
"Ой, там за горою, там за кам'яною,
й, там ломить вiтер рожу з калиною"
- виводить Наталка. Голос її пливе рiвно, спокiйно. Слова вимовляє так,
нiби спiває про себе.
"Ой, там ломить вiтер рожу з калиною,
Ой, там розстається козак з дiвчиною"
- спiває Наталка. Спiвають всi дiвчата, але тих не чути. Спiває тiльки
одна вона, бо спiває й думає над тим. Кiнь осiдланий уявляється. Стоїть
коло плота, за плотом рожа й калина. Козак чорнобривий, а коло нього
дiвчина. Може, це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж i пiсню сама
склала. Може, не ця Наталка, а її сестра, що жила колись, дуже давно, коли
ще були козаки, що їздили в бої.
"Вернися, козаче, вернися, соколю,
То впущу до хати, щоб не чула мати".
Голос її шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до
хати. Прийди! Ось все моє! Тихо! Вiзьми мою душу з собою в бiй. Силу мою
вiзьми! Вiзьми мою красу й молодiсть!
"А як упускала, тяженько зiтхала,
як випускала, сердечно плакала".
Плач, дiвчино! Твiй любий козак вже махнув на сiдло. Прощай! Може,
завтра зiтнеться в степу з татарином i ляже трупом. А може, вернеться з
загорiлим, сильним обличчям. Дужий, чудовий. Вiзьме тебе й будеш його
навiк.
А коли скiнчилась дiвоча пiсня, хлопцi втяли свою. Пiсля завели
жидiвську школу. Антiн та Йон лементують басами:
дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор: лiско-овий, лiско-о-овий.
Решта хлопцiв, хто може, першим тенором: клено-о-овий, клено-овий...
Володько вбрався за рабина. Напнув на голову рядно, дiстав з полицi
стару книжку. Хлопцi виводять кожний своє, а Володько спочатку тихо, а
пiсля все голоснiше й голоснiше почав шверготати, кричати, хитатися на всi
боки, бити книгою по столi, вимахувати кулаками.
Робив це добре. Дiвчата качалися зо смiху. А хлопцi все тягнули своє. У
хатi стало весело. Навiть Наталка щиро смiялася, i її бiлi зубки блищали,
мов перлини.
Коли скiнчилась школа, Володько зняв рядно, пригладив волосся,
обернувся кiлька разiв по хатi й сказав:
- А тепер, чеснi люди, розповiм вам казку. Хочете?
- Кажи! Хочем,- заговорили всi.
- Тодi тихо! Слухайте i вважайте! Сiдайте всi кругом, хто де знайде
мiсце. Уявляйте, що у мене довга, сива борода, довгi, кiстлявi руки,
глибокi очi, закритi довгими, сивими бровами.
Обвiв навкруги поглядом. Всi замовкли, нiби навмисне, нiби чекали, що
Володько має викинути якийсь жарт. Але вiн не жартував. Серед великої тишi
почав своє оповiдання.
- Було це далеко,- почав вiн поволi, розважно, виразно.- Не у нас. А
може, й у нас. У такiй саме землi, як наша... В одному селi був, жив
добрий господар на iмення Iван Борислав. Було це давно, а може, й не
давно. Було це на Щедрий Вечiр.
Iван Борислав знався на травах лiчничих, на добрих словах, на гарних
приповiдках. Всi навкруги по всiх селах знали його, всi любили й всi
поважали. Було пристрiт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи руку хто
вивихне - одразу кличуть Борислава. I хай то буде удень чи вночi. У свято
чи будень. У дощ, у сльоту чи метелицю... Нiколи нiкому не вiдмовляв
Борислав. Брав свої лiки в торбину, у руку цiпок i йшов. Йшов до хворого,
до страждучого й нiс йому допомогу, розраду, нiс добре слово.
Одного разу на сам Щедрий Вечiр покликали Борислава до сусiднього села
Колотокiв. Хтось там ногу вивихнув i потребував негайної помочi. А село те
було не близько. За горою. А цiла гора лiсом покрита, а в лiсi рови та
скелi, а стежки снiгом засипанi. Але Борислав устав i пiшов.
Прийшов до хворого, допомiг йому й вертається додому. Пiзнiй був вечiр,
зiрвався вiтер, мело снiгом. Iвана не хотiли пустити. Казали йому:
- Не йдiть в таку погоду. Лишiться у нас на святу кутю. Будемо дуже
радi.
- Нi,сказав Iван.- Не можу зiстатись у вас. Пiду!
Встав i пiшов. Вiтер мiв снiгом, по небу тягнулись хмари. Тiльки
десь-не-десь проривалась i моргала ясна зiрка, нiби око гарної дiвчини, та
ще час вiд часу то випливав з-за хмар, то знову ховався великий,
круглолиций мiсяць. Борислав квапився, бо хотiв до Нового Року зайти
додому. А стежки зовсiм заметенi. Снiг глибокий, копкий. Ноги грузнуть i
ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був
уже на горi, став, щоб вiдсапнути. I чує Iван з сусiднього села дзвони.
Великий дзвiн вдарив дванадцять разiв. Iван зрозумiв, що вiн вже не дiйде
додому, що Новий Рiк прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом i
вклонився до самої землi. Так, нiби перед ним стояв Новий Рiк, так, нiби
Iван його бачив.
В той час втих зненацька вiтер. Хмари на небi десь зникли зовсiм, I
лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, свiтлим
мiсяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги.
Молодi сосонки непорушне, нiби завороженi, стоять, бiлий, чистий снiг
iскриться в очах, i стiльки скрiзь розсипано барв, що нiхто не знає, яка з
них краща.
I почув Iван, що зовсiм недалеко вiд нього хтось нiби закашляв. Так,
нiби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Iван насторожився й зрадiв.
О, думає... Iще одна душа серед цього лiсу в такий час знайшлася. Хвала
Богу! I не встиг Iван докiнчити своєї думки, як з-за молодої, розлогої
сосни виступив дебелий, старий чоловiк. Мiсяць ясно освiчував його велику
постать. Мав вiн довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим,
виложеним ягнячим комiром кожусi. На плечi у нього ловецька рушниця, а
коло нього великий ловецький собака-вовчак.
"Ну,- думає Iван Борислав.- Не зробив я нiкому зла, не думаю, щоб i
менi хтось хотiв його робити".
Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав:
- Слава нашому Боговi! З Новим Роком будьте здоровi, добрий чоловiче! А
той вiдповiв:
- На вiки-вiчнi слава йому! I вас з Новим Роком вiтаю. Звiдки
мандруєте?
Так i так. Все, як було, розповiв.
- Ага! - сказав чоловiк з рушницею.- Так! А чи не могли б ви пройтися
трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? I чи
готовi вашi села?
Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Iван Борислав, був
завойований чужинцями. Були там над Днiпром села, але не жили в них вiльнi
люди. Панували надi ними чужинцi. В урядах, в судах, у школах. Навiть у
церквi. Не признавали чужинцi тих людей за людей. Не хотiли шанувати нi їх
самих, нi дiтей їх, нi їх святих могил. А люди мов полоненi, коритись
мусили.
Iван Борислав сказав незнайомому:
- Маю час i охоче з вами пройдуся... А в селах наших нiчого нового. Все
ще так є, як було.
- Ну, то обiйдем ось цю гору й пiдем, скажем їм,- сумi проговорив
незнайомий.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294