Нарештi все готове. На "шкальнi", на магазинi, на Соловейовому парканi
коло Гершка розлiпленi великi плакати. Лапатi червонi лiтери з
велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всiх хатах, на
дорозi чи у Габеля тiльки й мови що про "театри". Оркестра найнята, хор
вимуштруваний, артисти знають свої ролi.
Приходить день вистави. Недiля. Небо зрання похмуре, i час вiд часу
накрапає дощик. Не дивлячись на це, з самого рання юрби дiтвори товчуться
коло клунi Якова. Ще все зачинене, ще Яковова жiнка гонить їх з подвiр'я
"пiд сто чортiв", ще навiть Володько не прийшов у село, але скрiзь, по
всiх вуличках, на перелазах збираються гурти дiвчат, хлопчакiв, часом i
якийсь парубок цiкавiший так, нiби мiж iншим, пройдеться коло Якова й кине
кiлька поглядiв на подвiр'я. Навiть i старшi, поважнi дядьки, що все ще
посмiхалися "з театрiв", все ближче пiдступають до Якового подвiр'я,
розважаючи про погоду, врожай i рiзнi селянськi справи.
Найкращi дiвчата, як Настя Михайликова, як Ганка, як Тетянка Овсiйова,
як Наталка "з тамтої гори", i багато iнших повбиралися сьогоднi, як на
Великдень. Найкращi спiднички, панчiшки, черевички, блузки, тоненькi
безрукавки, нiби улiтi, черевички-човники. Нiби панянки з мiста. Що ж. У
церквi спiвають. Треба знати, як мiж люди виступити.
Вулицею проходять все новi й новi юрби людей, нiби на вiдпустi. Перед
плакатами весь час стоїть натовп. Читають по лiтерах, що й де написано,
розтовкмачують один одному...
На щастя, перед полуднем i день повеселiшав. Хмари поволi розповзлися,
небо показало кiлька блакитних лат, час вiд часу й сонце почало проглядати
i, коли люди з'їли полуденок, стало зовсiм гарно та тепло, нiби спочатку
осенi.
Подвiр'я Якова вже повне людей. Дiвки, парубки, старшi хазяї, навiть
старi дiди, що курять люльки та спльовують. Вже й Яковиха нiчого не
порадить з ними. Володько випросив у неї стола, поставив перед новою
клунею, накрив бiлим настiльником i посадив Сергiя продавати бiлети.
Пiсля вийшов до людей i промовив:
- Сьогоднi в нашому селi вперше буде театр. Самi побачите, що то буде,
а буде то дуже гарне... Тiльки той, що хоче бачити, мусить купити собi
квиток. Iнакше його не пустять. Ось тут, хто хоче, може вже наперед
купити, бо може так статися, що й не вистаче їх всiм.
Всi слухали Володька з увагою, але нiхто не йшов купувати квитка.
Сергiй сидiв за столом, дивився на людей, люди на нього, проходив час, але
нi один не вийшов з юрби за квитком.
Сонце хилилось до заходу. Нарештi десь там, починаючи вiд "шкальнi",
заграла духова музика. Веселi, радiснi звуки маршу бадьоро вирвались i
рознеслись по селу. Затремтiло село, зашумiло, затрiщали перелази,
замиготiли по всiх городах, по стежках жiночi одяги, i не дiйшла музика до
Якової садиби, як вже за нею тягнулась сила народу. Здавалось, цiле село
пiднялося. Вуличку, що вела до Якова, й весь двiр залили по береги. Не
можна було протиснутись... Але Сергiй все сидiв перед столом i чекав...
Почали потрошечки, обережно пiдходити... Виймали з вузликiв зiм'ятi марки,
питали, чи не можна б купити дешевше. Ось якась дiвчинка виймає три яйця й
просить благальне пропустити її. Друга непевно пiдходить, довго дивиться
на Сергiя, довго мiркує... Нарештi просить пустити її на борг. Завтра вона
принесе грошi. Божиться, що принесе. Тепер якраз не має, а додому далеко.
- То ще ж досить часу. Ще можна побiгти додому i вернутися,- каже
Сергiй. Але дiвчина боїться бiгти додому. А що як вона пiде, а тут почнуть
без неї. Вона й завтра заплатить. Хiба ж Сергiй не знає її.
Але Сергiй сьогоднi не знає нiкого. Як тiльки музика зайшла до клунi,
як тiльки прорвалась несмiлiсть, як тiльки всi переконалися, що нiкого не
пустять задурно,навалились до столу всi нараз. Почалась метушня. Заднi
тиснулись, передавали грошi через переднiх. Сергiй впевняв, що всiм стане
квиткiв, Володько прибiг, побачив таке й побiг шукати ще одного продавача.
Знайшов Олега, що приїхав на виставу, i просив його помогти Сергiєвi.
У дверях клунi стали два здоровi, плечистi парубки. Всерединi знову два
впорядчики. Народ хильнувсь, мов повiнь. Володько не встигає давати
розпорядки... Однi просяться пропустити їх без грошей, iншi щось питають,
ще iншi скаржаться. У дверях зчинився крик i гамiр. Два п'янi парубки
лiзли без квиткiв, але їх зупинили.
- Назад! Не бачиш, тут варта?
- Пшол! Що менi варта. Пускай!
I тиснеться далi... Але не встиг дiйти до порога, як мiцнi руки схопили
його за комiр, i той, мов лантух, полетiв на подвiр'я. Регiт, крик. П'яний
зiрвався, кинувся битись, та з'явилось ще кiлька впорядчикiв, i вiн
вiдiйшов...
Сонце зайшло, засвiтились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Бiльше
не влазить. Грає музика. Сцена закрита завiсою з ряден. Навколо клунi
стоять люди, що не встигли дiстати квитка. Малi хлопчики, мов клiщi,
повпивались у стiни клунi й крiзь щiлини дивляться цiкавими очима до
середини. Iншi їх вiдпихають, бо хочуть собi поглянути...
- Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь.
- Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки!
- Тож там ще нiчого нема. Сам нiчого не бачу.
- Ага, нема... А дивиться. Пусти, пусти! Я тiльки трошки...
Iншi знову дряпаються на стрiху або приносять пiдставку, щоб стати вище
й дивитися.
- Не тягни! Ти, халєро! Не тягни! Куди лiзеш. Впадемо всi!
Гуууррр! Пiдстава звалилась, i все полетiло. Починається бiйка. Михалко
кинувсь на Iвана, Iван божиться, що винен Микола, Микола спихає вину на
iншого. Вибiгає впорядчик i вiдгонить всiх, бо такий крик, що музик не
чути.
На залi гамiр, нiби в набитому вулiї. Музика тне беззупину. Спереду
сидять почеснi гостi. Он i комендант угорської полiцiї. Коло нього
розложився з жiнкою Габель. Приїхала й стара панi Неонiла Адрiянiвна, мати
Андрiя Андрiйовича. Гольденберги цiлою родиною - Мошко, Маня, Рая, Соня,
Iцко... Там також мiсце для панни Галi, що сама не грає, але занята разом
з iншими на сценi, там Саша й Лiнкерт. Обидва вже встигли випити й мають
веселий настрiй.
На сценi тиха, швидка метушня. Артисти одягаються. Андрiй Андрiйович
характеризує, намазує барвами. Володько запiзнився, бо весь час бiгав
скрiзь, де тiльки треба, прибiг, швидко почав одягатись. За хвилину
зробився рожевощоким, здоровим, в широких штанях з брилем на головi,
парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Нiхто його не пiзнає тепер.
Вуса, чуприна пiд китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля стала дiвчинкою.
Веселою, доброю, у бiлiй, трiшки вишитiй сорочцi, боса. Вона стрибає,
сипле очима смiх, танцює тихо. I Роза Габльова змiнилась. Свитина, очiпок,
запаска. Очi пiдведенi, зморшки... I багато iнших... Всi тут, всi на мiсцi
чекають.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294