У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сiрi, блискучi, не шкiдливi
вужики - вбогi, покаранi Богом сотворiння, що лежать десь на гарячiй
стежинi спiралькою, або мiнливо просмикуються помiж густим суничником,
тiкаючи вiд неприємного зору отого високого, двоногого сотворiння, що не
лише само не мусить по землi повзати, але й карає смертю тих, що до того
приреченi.
А далi, вище починається мiшаний лiс,- густiшає i густiшає - i дуби, i
липи, i явори, i ясени, i берези. Чорний лiс, похмурий лiс. Скiльки тут
тiнi i свiжостi - сонце не сонце, спека не спека. А як пройде злива, все
тут пахне водою, нiби губка насичена, i густi тумани пiдносяться i
звиваються звоями над коронами дерев. А скiльки пiд ногами гриба
всiлякого, топчешся по слизьких, старих бабках з м'якими капелюхами, по
бiлих, твердих хрящах-гiрчаках, по рожевих i синiх сироїжках, по червоних
бiлокраплистих мухоморах. А скiльки тут шуму всiлякого, птахи лiтають
помiж гiлляччям, шмигають дикi голуби, десь вистукує дятел в дупляву липу,
десь дзвiнко i лунко кряче крук... Рано чи пiзно завжди почуваєш тут ту
стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька, метка
тiнь з гiллi на гiллю. Бiлочка. Вона, бiдачисько, задивилася, забулася,
перейнялася тим i хоче швидше зникнути. Навiщо, щоб її зайво бачили...
А ще далi, отуди в долину, що межує з лебедськими володiннями, мiсцями
галявини з травою високою, i квiтами, i суничником... i чагарники молодих
дерев - грабини, дубини, ясенини... Тут i пташки iншi, не круки i не
голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке iнше дрiбне i
крикливе сотворiння.
Володько часто, як немає чого робити, штикiльгає сюди, здебiльшого
самий, Хведотовi було б тепер з ним скучно, та й не хоче вiн мати з собою
тiєї замороки. Сяде десь у травi - коники-стрибунцi бризкають довкола,
дзижчать мухи, поволi побринькує череватий джмiль. Дивнi думки тиснуться в
дитячу голову, а не так думки, як почуття. Якось тут так радiсно, так
шириться маленька душа, стiльки родиться щастя. Нi, вiн нiколи, нiколи не
перестане любити життя. Болюче, розкiшне, соковите!
Думи несуться i несуться, сили наповняють зiв'яле тiло, гомiн дерев
входить в душу...
- Той наш мрiйник задрiпаний! - казала про нього мати, коли вертався
додому, весь загорiлий, весь розсяяний, лише все ще на милицях, а очi її
свiтилися вдоволенням. Володько лиш непомiтно шморгав носом i брався за
якусь їжу. їсти йому тепер так само хочеться, як хочеться все любити.
I знов свята надiйшли. На цей раз Зеленi, якi тут звуть Трiйцею. Цього
року припали вони на недiлю двадцять шостого травня старого стилю. Перед
тим цiлий тиждень дощило, але в суботу почало прояснятися i д'обiдовi
зовсiм вибралось на добре. Приїхав на хутiр дядька Єлисея Василь. Було
багато радостi i Володьковi, i Хведотовi, бо привiз вiн повний вiз
клечання, яке мають позатикати скрiзь у землю на подвiр'ї. Потiм Володько
поїхав з Василем на Запорiжжя, їдучи селом, скрiзь помiчався вже святочний
настрiй. Втикалось клечання, верталися з полiв люди, бiля монастиря
розташовувались на завтра буди, де продаватимуть всяку-всячину. На
Запорожжi Володько зустрiвся зi своїми приятелями Мефодом та Архипом, але
тепер вiн з ними не товариш. Вiн все ще на милицях i їм це дуже дивно.
Постояли, поговорили i розiйшлися. А надвечiр приїхав батько i забрав
Володька додому. Було дуже гарно того вечора. Вернувшись, Володько застав
цiле подвiр'я замаяним. Матвiй привiз ще кленового та липового гiлляччя i
все то також позатикали в землю. На дворi постав гай, i шкода лише, що
Володько не може цього року, як бувало, лазити по тих деревцях, вдавати
птахiв i викрикувати оклики захоплення. Зате Хведот гасав помiж тими
деревцями, мов навiжений, лазив на них, подер штанята. Мати мусiла на
нього крикнути, хоча вона тепер не має анi хвилинки часу. Завтра ж велике
свято...
А як став вечiр, не хотiлося зовсiм йти до хати. Небо пiсля дощу
випогодилось, стало таким чистим i таким синiм. Золотi зорини появилися на
висотi. Так би тут i заснув десь на травi, але треба йти до хати. Ось
вийшла мати i гукає за ним. Уже i батько он пiшов з хлiва до хати, он i
Василь докiнчив чищення своїх чобiт i понiс їх до сiней, мати вирвалась ще
раз, цiла пiдтикана, схопила якогось цебра i понесла його до свининця. По
хвилинi там закувiкали свинi, але дуже скоро знов утихомирились, i ось
мати знов вертається назад:
- Коли то ти пiдеш до хати? - каже вона.
- Я, мамо, не хочу до хати,- говорить Володько.
- А що ж ти, тут ночувати будеш?
- Нi. Я трохи лиш посидю,- каже вiн.
- Ти-но ходи молитись Богу та будемо вечеряти! При вечерi був гарний
настрiй, вечеряли крупник зi старим салом, зовсiм не святочна вечеря, але
всi до цього вже звикли. Пiсля вечерi Володько вiдважився промовити до
батька.
- Тату? Ви хочете продати наш хутiр? - запитав несподiвано.
- Ну, ще нi... А тобi що?
- Я так собi. Гарно тут у нас...
- Хм... Гарно,- буркнув батько.
- Садок такий гарний,- веде своє Володько... Батько на хвилинку
вмовкає, хитає головою. "Бач - паршук"! - думає вiн. А вголос додає:
- Ну, знаєш... Ти ще малий на таке. Ми мужики. Гарно не гарно, а як
треба, кидай усе i шукай не гарного, а потрiбного. Хлiба треба, хлопче! От
що. Бачиш, як мало маємо поля пiд скибу? Виростеш - побачиш. У Сибiр
заманеться, там простору безлiч... У нас тут на Волинi тiснувато.
- То наша, тату, земля Волинь зветься? - питає Володько.
- Еге ж! Волинська губерня. Губернський город - Житомир. До школи от
пiдеш - довiдаєшся.
- А Хведот також пiде до школи? - питає далi Володько.
- Певно! Усi! Всi вчитись мусите. Учення свiтло - невчення тьма...
Поговорили так, поговорили, Матвiєвi, видно, i самому вгод отак
погуторити з малим, мале то мале, а диви ось, думає.
Росистий, свiжий ранок, зозуля кукає на Мартиновому, сонце зiйшло
бистро, яскраво, трiпотливо, мов живе. Якiсь, видно, святобливi руки
урочисто зносили його на висоту, щоб уся земля i всi люди на нiй бачили,
що це сонце святочне.
Володько прокинувся свiжим i здоровим, i не хотiв уставати, але
пригадав, що це за день сьогоднi, i зiрвався одразу. На дворi довгi тiнi
вiд хати, вiд молодої грушечки за причiлком, вiд клечання, що, мов гай,
стоїть на подвiр'ї. За плотом вигналось кiлька стрiлок мальви, i на них
з'явилися лапатi, рiзної барви - бузовi, червонавi, рожевi квiти. Драбиняк
стоїть по лютрини вимощений свiжою горохвянкою i застелений новим,
пасистим килимком. Батько вивiв за гриву свої "стаєннi" i запрiг їх.
Конята, хоч малi, але круглi i жвавi i Василь зовсiм не має потреби на них
нарiкати. Матвiй он знов подумує, як би то їх вигiдно продати i купити
щось на викорм.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294