Чомусь зупинився над тим мiсцем, куди покотився стiл, i деякий
час дивився униз.
Недалеко чорна стiна старого дубового лiсу. Небо затягнене хмарами.
Легкий вiтер поривно вiє з заходу. Пiд тилявецькими садками горять огнi,
там чути вигуки, спiв, згуки гармонiї. Час вiд часу погуркують гармати.
Володько оглянувся навкруги. "Яка дивна, несамовита околиця. Що це
твориться перед моїми очима?" - думає вiн. Але немає часу довго над цим
зупинятися. Поверхня землi здригається, нiби по нiй щось неймовiрно тяжке
котять.
Згадав ще про книжки. I те мусить вiн десь спрятати. Батько не повинен
ще раз впадати в гнiв. Зiрвався з мiсця i швидко поскакав межами назустрiч
вiтровi з димом, назустрiч огням.
Дома залiз у льох i почав збирати книжки. Збирав поспiхом, хоробливо.
Яким безглуздям здавалось йому те, що вiн мусить розлучитися з тими
неоцiненними книгами.
А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечi в'язочку i швидко понiс
тiєю самою дорогою, якою перед хвилею нiс стола. Донiс до бараболиська i
знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорiв i
вкривався верствою легкого бiлого попельцю.
Володько дмухнув, i жар вишкiрив червонi зуби. Тисячi теплих снiжинок
пiднялося i розсiялося перед його носом. Узяв верхню книжку i придивився
при свiтлi жару до заголовку. Щось незнайоме. Положив на жар. Папiр
засмердiв i затлiвся, але не занявся полум'ям. Треба було дмухати...
Бризнув огник i застрибав по Володькових вилицях, затиснутих устах,
вiдбився у свiтлих сочках очей, де вiдбилась також цiла картинка палаючої
книги.
Володько бере другу книгу i знов дивиться на заголовок. Тургенев.
Розгорнув. Натрапив на якусь сторiнку i поки трiпотливе полум'я не
проковтнула темнота, пробiг очима кiлька рядкiв. Урвав на пiвсловi, бо не
хотiв, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку i протягнув
руку за черговою жертвою.
Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. "Нiва". Так. Це рiчник "Нiви" у
твердих палiтурках. Скiльки в нiй картин, вiршiв, оповiдань, реклам. Цю
рiч дiйсно мусить вiн переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її
трупа i вiтер не розвiє шматочки попелу по оцих-о полях.
Зiп'явся над огнем, присiвши на пальцях. У колiнах млiють ноги. Скинув
з голови старого кашкета, положив на землi i сiв на ньому. Це вигiднiше.
Один за другим розбирає хлопець свеї цiннi, награбованi скарби i нелегкою
рукою вiддає їх на знищення. "Нiва" тим часом дала йому те останнє, що
могла в такий короткий час дати, поки i сама, без спротиву i нарiкань,
лягла на ложе небуття.
I коли згас її останнiй листочок, а ворохобний, мiнливий попiл швидко
набирав барви вiчної пiтьми, Володько впер лiктi в колiна й обняв долонями
пiдборiддя.
Що вiн думав? Що в такий час можна думати? За плечима серiями гримiли
гармати i, може, в цей саме мент серiями летiли в повiтря двоногi "корони
Божого творiння".
I дивно, що у цей мент Володько не вiдчував нi жалю, нi спiвчуття, нi
страху. Йому було навiть весело. Одно тiльки дошкульно ворохобило його
душевну рiвновагу - стан батька. Володько аж надто добре розумiв i
вiдчував його.
Вiн навiть по-варварськи дав вогневi пожерти книги, якi вже рахував
своїми i якi, iншим разом, не випустив би зi своїх цупких пальцiв так
довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплi, сiк i трунок.
Це вiн зробив "для них"...
Так. Це тiльки для батька, єдиного батька, якого нiхто бiльше не має i
який є так чудесний та дужий, як сама вiйна.
До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом iшли обози,
роз'їжджались козаки. Табор стояв на мiсцi. В полудень у таборi засурмила
сурма i счинився надзвичайний рух. Зi всiх подвiр'їв бiгли москалi. Крик,
лайки, гиржання коней. За пiвгодини табор рушив i розтягнувся довжелезною
валкою по шляху.
За башковецьким лiсом розiгралась канонада. Гармата ревла безупинно.
"Аж вiкна бряжчать",- казали, хоча Володько ще не чув, щоб вiкна бряжчали.
Матвiй уже сам не знає, що далi... Дума зiрвалась. Нiколи у своєму
життi не плакав вiн, нiколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе
його було видиме i велике.
Уже навiть сусiди "рушають". Що робити? Всi зiйшлися на нараду, але на
Матвiя зненацька находить впертiсть.
- Не поїду!..- заявив.
-Як то? Тож козаки он нагайками гонять... Он, кажуть, з тамтого боку
село пiдпалюють...
- Хай! Хай гонять; хай пiдпалюють, а я не поїду. Це вирвалось у нього з
вiдчаєм i не так певно, як цього хотiв.
- Люди!? Куди поїдемо? Що ви собi думаєте? Чи там ви хату знайдете, чи
хлiб? Ось вечорiє... Куди на нiч? Ну... Знаєте що? У нас худоба... Кажете,
за одну нiч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлiм
наперед, а завтрiшнiй ранок нам покаже, що маємо робити. Хай переженуть
худобу через Шумську греблю i там чекають на нас... Добре?
- Катерино! - звернувся вiн до дочки.- Ти он з Володьком поженеш
худобу! Збирайся, Володьку!
Вiн давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут
кам'яний. Вiн ще не вiрить, що вiйна прийде сюди. Його твердiсть i
витривалiсть перед стихiєю передавалися на всiх присутнiх, i тi згодилися
"почекати до завтра".
Сам Матвiй, нiби вмираючий, що хапається за кожний мент життя, вiдпихав
як мiг страшну розв'язку трагедiї.
Але тим часом зi села надїжджали пiдводи тих, що вже рушили...
Доїжджали до останньої Матвiєвої хати i в непевностi зупинялися.
Здавалось, не рiшалися переступити кордон села.
На Матвiєвому подвiр'ї повно народу. Як на тоте, гарматна тарабанщина
ще збiльшилась i чути навiть скорострiльний огонь. Пiд тi клекоти говорив
надривним глухим голосом Матвiй. Чоловiки, жiнки повитягали шиї -
слухають.
- Люди! - казав вiн, опертий на довге грубе цiпилно, стоячи на порозi
клунi.- Люди! Мої дорогiї люди! Ви ж бачите, що робиться!..- i тут повiв
навколо довгою, в широкiм рукавi сукняного куцана, рукою, нiби намагався
вiдкрити всiм усе те, що вони бачать i не розумiють.- Чого ви спiшите? Чи
думаєте, що так втечете вiд смертi? То ж все одно, не тепер, то пiсля десь
там коло Рiздва, на дорозi, серед чужих, у снiгу умрем усi... А кинемо
свої садиби... Ви ж знаєте: не вiйна страшна, а люди... Коли вийдемо з
наших хат, на їх мiсцях стануть руїни, навiть, коли фронт сюди не дiйде.
Жийте тут далi! Не кидайте цих мiсць! Чуєте? Не кидайте тепер... Не
кидайте, навiть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризiть, а боронiться, бо
то вашi кубла, здобутi працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не
грошi, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж вiкiв вашу i ваших
дiдiв-прадiдiв кров. Дiти вашi ростуть i вони мають замiнити вас на цих
мiсцях... А вiйна, а ворог? Ворог i хоче, щоб ми всi втекли звiдсiль, бо
тодi прийдуть його люди i засядуть на сiдалах наших батькiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
час дивився униз.
Недалеко чорна стiна старого дубового лiсу. Небо затягнене хмарами.
Легкий вiтер поривно вiє з заходу. Пiд тилявецькими садками горять огнi,
там чути вигуки, спiв, згуки гармонiї. Час вiд часу погуркують гармати.
Володько оглянувся навкруги. "Яка дивна, несамовита околиця. Що це
твориться перед моїми очима?" - думає вiн. Але немає часу довго над цим
зупинятися. Поверхня землi здригається, нiби по нiй щось неймовiрно тяжке
котять.
Згадав ще про книжки. I те мусить вiн десь спрятати. Батько не повинен
ще раз впадати в гнiв. Зiрвався з мiсця i швидко поскакав межами назустрiч
вiтровi з димом, назустрiч огням.
Дома залiз у льох i почав збирати книжки. Збирав поспiхом, хоробливо.
Яким безглуздям здавалось йому те, що вiн мусить розлучитися з тими
неоцiненними книгами.
А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечi в'язочку i швидко понiс
тiєю самою дорогою, якою перед хвилею нiс стола. Донiс до бараболиська i
знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорiв i
вкривався верствою легкого бiлого попельцю.
Володько дмухнув, i жар вишкiрив червонi зуби. Тисячi теплих снiжинок
пiднялося i розсiялося перед його носом. Узяв верхню книжку i придивився
при свiтлi жару до заголовку. Щось незнайоме. Положив на жар. Папiр
засмердiв i затлiвся, але не занявся полум'ям. Треба було дмухати...
Бризнув огник i застрибав по Володькових вилицях, затиснутих устах,
вiдбився у свiтлих сочках очей, де вiдбилась також цiла картинка палаючої
книги.
Володько бере другу книгу i знов дивиться на заголовок. Тургенев.
Розгорнув. Натрапив на якусь сторiнку i поки трiпотливе полум'я не
проковтнула темнота, пробiг очима кiлька рядкiв. Урвав на пiвсловi, бо не
хотiв, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку i протягнув
руку за черговою жертвою.
Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. "Нiва". Так. Це рiчник "Нiви" у
твердих палiтурках. Скiльки в нiй картин, вiршiв, оповiдань, реклам. Цю
рiч дiйсно мусить вiн переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її
трупа i вiтер не розвiє шматочки попелу по оцих-о полях.
Зiп'явся над огнем, присiвши на пальцях. У колiнах млiють ноги. Скинув
з голови старого кашкета, положив на землi i сiв на ньому. Це вигiднiше.
Один за другим розбирає хлопець свеї цiннi, награбованi скарби i нелегкою
рукою вiддає їх на знищення. "Нiва" тим часом дала йому те останнє, що
могла в такий короткий час дати, поки i сама, без спротиву i нарiкань,
лягла на ложе небуття.
I коли згас її останнiй листочок, а ворохобний, мiнливий попiл швидко
набирав барви вiчної пiтьми, Володько впер лiктi в колiна й обняв долонями
пiдборiддя.
Що вiн думав? Що в такий час можна думати? За плечима серiями гримiли
гармати i, може, в цей саме мент серiями летiли в повiтря двоногi "корони
Божого творiння".
I дивно, що у цей мент Володько не вiдчував нi жалю, нi спiвчуття, нi
страху. Йому було навiть весело. Одно тiльки дошкульно ворохобило його
душевну рiвновагу - стан батька. Володько аж надто добре розумiв i
вiдчував його.
Вiн навiть по-варварськи дав вогневi пожерти книги, якi вже рахував
своїми i якi, iншим разом, не випустив би зi своїх цупких пальцiв так
довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплi, сiк i трунок.
Це вiн зробив "для них"...
Так. Це тiльки для батька, єдиного батька, якого нiхто бiльше не має i
який є так чудесний та дужий, як сама вiйна.
До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом iшли обози,
роз'їжджались козаки. Табор стояв на мiсцi. В полудень у таборi засурмила
сурма i счинився надзвичайний рух. Зi всiх подвiр'їв бiгли москалi. Крик,
лайки, гиржання коней. За пiвгодини табор рушив i розтягнувся довжелезною
валкою по шляху.
За башковецьким лiсом розiгралась канонада. Гармата ревла безупинно.
"Аж вiкна бряжчать",- казали, хоча Володько ще не чув, щоб вiкна бряжчали.
Матвiй уже сам не знає, що далi... Дума зiрвалась. Нiколи у своєму
життi не плакав вiн, нiколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе
його було видиме i велике.
Уже навiть сусiди "рушають". Що робити? Всi зiйшлися на нараду, але на
Матвiя зненацька находить впертiсть.
- Не поїду!..- заявив.
-Як то? Тож козаки он нагайками гонять... Он, кажуть, з тамтого боку
село пiдпалюють...
- Хай! Хай гонять; хай пiдпалюють, а я не поїду. Це вирвалось у нього з
вiдчаєм i не так певно, як цього хотiв.
- Люди!? Куди поїдемо? Що ви собi думаєте? Чи там ви хату знайдете, чи
хлiб? Ось вечорiє... Куди на нiч? Ну... Знаєте що? У нас худоба... Кажете,
за одну нiч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлiм
наперед, а завтрiшнiй ранок нам покаже, що маємо робити. Хай переженуть
худобу через Шумську греблю i там чекають на нас... Добре?
- Катерино! - звернувся вiн до дочки.- Ти он з Володьком поженеш
худобу! Збирайся, Володьку!
Вiн давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут
кам'яний. Вiн ще не вiрить, що вiйна прийде сюди. Його твердiсть i
витривалiсть перед стихiєю передавалися на всiх присутнiх, i тi згодилися
"почекати до завтра".
Сам Матвiй, нiби вмираючий, що хапається за кожний мент життя, вiдпихав
як мiг страшну розв'язку трагедiї.
Але тим часом зi села надїжджали пiдводи тих, що вже рушили...
Доїжджали до останньої Матвiєвої хати i в непевностi зупинялися.
Здавалось, не рiшалися переступити кордон села.
На Матвiєвому подвiр'ї повно народу. Як на тоте, гарматна тарабанщина
ще збiльшилась i чути навiть скорострiльний огонь. Пiд тi клекоти говорив
надривним глухим голосом Матвiй. Чоловiки, жiнки повитягали шиї -
слухають.
- Люди! - казав вiн, опертий на довге грубе цiпилно, стоячи на порозi
клунi.- Люди! Мої дорогiї люди! Ви ж бачите, що робиться!..- i тут повiв
навколо довгою, в широкiм рукавi сукняного куцана, рукою, нiби намагався
вiдкрити всiм усе те, що вони бачать i не розумiють.- Чого ви спiшите? Чи
думаєте, що так втечете вiд смертi? То ж все одно, не тепер, то пiсля десь
там коло Рiздва, на дорозi, серед чужих, у снiгу умрем усi... А кинемо
свої садиби... Ви ж знаєте: не вiйна страшна, а люди... Коли вийдемо з
наших хат, на їх мiсцях стануть руїни, навiть, коли фронт сюди не дiйде.
Жийте тут далi! Не кидайте цих мiсць! Чуєте? Не кидайте тепер... Не
кидайте, навiть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризiть, а боронiться, бо
то вашi кубла, здобутi працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не
грошi, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж вiкiв вашу i ваших
дiдiв-прадiдiв кров. Дiти вашi ростуть i вони мають замiнити вас на цих
мiсцях... А вiйна, а ворог? Ворог i хоче, щоб ми всi втекли звiдсiль, бо
тодi прийдуть його люди i засядуть на сiдалах наших батькiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294