- Антоне! Не роби грiха! - перечить знову Роман, що стояв на брамi. -
Коли б не я, нам влiпили б сто "голiв". Ти повертаєшся, як ведмiдь.
- А Роман хоче, щоб Антiн одразу пурхав, як метелик,- перечить
котрийсь.
- Ну, як нога? - питає Володька Демид.- Я не хотiв так,- вибачливо
додає.
- Не бiда, Демиде! До весiлля заживе! - казав Володько й боявся
поглянути на свою ногу, що зовсiм над п'ятою посинiла й скажено болiла.
Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини
"Прометей" - перша, друга й третя. Закликали з мiста тренера. Став ним
молодший брат Андрiя Андрiйовича - Михайло, що навмисне для цього вернувся
з мiста на село. Село ожило. Скрiзь говорили про футбол. За Йона почали
забувати. Його прихильники, крiм декотрих найвiрнiших, поволi
зголошувались до читальнi. З тюрми вернувся Никон. Вiн бiльше не нарiкав i
не плакав, а почав ходити до Крем'янця. Старався дiстати закордонний
пашпорт i виїхати до Францiї на роботу.
- Ти вiриш, що я крав? - питав вiн Володька.- Крадуть, але тих не
чiпають... Я знаю хто...
-Хто? Никон мовчав.
- Ну, кажи! Кажи!
- Приказчик,- одверто проговорив Никон.
- Никоне! Не жартуй. Маєш докази?
- Маю... Але я не дурний мiшатися. Я тобi нiчого не говорив... Так i
розумiй...
За пару днiв пiсля цiєї розмови Володько вертався вечором додому.
Свiтив мiсяць, цвiли дерева, у дерманському лiсi на запустi виспiвували
соловейки. Володько був утомлений, бо цiлий день працював дома, бiля хати
(продовжували перервану роботу), потiм тренував iз дружиною. Хутiр Матвiя
вiддiлений вiд решти дерманських хуторiв кiлькома полями. На полях сходить
i яриться ярина. Тепло, приємно, весело.
Перед своїм хутором вже здалека Володько помiтив чорну постать.
Пiдiйшов ближче - "добрий вечiр" i... зупинився. Перед ним стояв Йон.
Володько проти волi затремтiв i змiшався. Йон дивився на нього спокiйно, з
усмiшкою. Вiн бачив, що Володько його боїться, i це його тiшило.
- Я тебе чекаю,- сказав вiн нiби спокiйно, але це не зменшило
Володькової неприємностi. Навпаки. Тим бiльше, що Йон весь час тримав
праву руку в кишенi. Що вiн там має? Володько тимчасом тiльки стоїть i
дивиться з голими руками.
- Не бiйся! - байдуже сказав Йон.- Не хотiв би зiйти зо мною трохи
набiк? Тут на дорозi нiяково. Хочу поговорити...
- Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? - нарештi проговорив
Володько. Намагався надати собi бадьоростi, а на думцi мав: "Що буде, то
буде... А я з ним буду битися..."
- Можу вбити,- так само байдуже проговорив Йон i вийняв з кишенi руку.
В руцi був револьвер. Володько випростався. Хвилинку вiн не знав, що йому
робити. Крикнути? Хто почує. На щастя, на хуторi почав гавкати собака, i
це його трошки пiдбадьорило.
- Не бiйсь... Не бiйсь,- насмiшкувато проговорив Йон i сховав руку з
револьвером.Нiчого не зроблю. Ходiм. Хочу поговорити...
Вернулися назад i попiд Ет-Тоєвим городом дорожиною пiшли до
дерманського лiсу. Володько все тримався обережно. Рука в кишенi не давала
йому спокою. I коли вийшли геть пiд лiс, Йон почав...
- Та не бiйся. Тебе стрiляти не буду. Так тiльки - налякав... Хоча ти й
свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом... Втихомирюєш село?
Iдiот. Культура!.. - iронiчно процiдив вiн крiзь зуби. Хвилинку помовчав i
добавив: - А хлопцiв моїх не чiпай. Чуєш? Це я тобi зазначую. Жiнку -
можеш... Плювать менi на неї, а до хлопцiв зась? Грай собi футбол...
Можливо, виграєш свободу... Вiриш ти, що так щось зробиш?
- Вiрю! - твердо сказав Володько.
- I дурень! - не менш твердо вiдповiв Йон.
- Ще не вiдомо, хто з нас двох...
- Ти! Це ясно. Просвiта, футбол, пан Рона... Що той iдiот? Грає в шахи
й виписує Iлюстрований Кур'єр Цодзєнни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його
прибiчник. Я не вiрив, що ти будеш така зрадниця.
- Йоне!
- Я не Йон! - рiзко перебив Йон Володька.- Я був ним. Сьогоднi я
людина. Колись мiг мене вкоськати... Сьогоднi не вдасться!
Стояли один проти одного. Мiсяць лив на них своє сяйво. Густi тiнi
клались набiк. Недалеко чорною стiною стояв лiс. З другого боку хутори,
молодi садки, бiлi хати пiд мiсяцем... Йон стояв спиною до мiсяця. Дашок
його кепки кидав густу тiнь, що ховала в собi чiтко закроєне, виразне
обличчя. Натомiсть Володькове моложаве, свiже лице зовсiм залите мiсячним
сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тiнь над чолом. Вираз його
добрий, тепер поважний i трохи схвильований,
- Знаєш, Йоне? - почав Володько. Голос його змiцнiв i вирiвнявсь.
- Ну? - вiдповiв той понуро...
- Менi здається, що ми обоє зле робим...
- Що маєш на думцi?
- I ти помиляєшся, i я помиляюсь...
Йон подивився на нього, мов на божевiльного.
- Ти помиляєшся,- сказав вiн рiшучо,- але я нi. Мене розуму не вчи. Сам
вже вилiз з пелюшок,- Тут вiн говорив довго. Речення певнi, уривнi; слова
сердитi, як i колись. Вiн розвивав перед Володьком свої плани. Видно було,
що вiн не стратив надiї переконати того "iдiота", спасти його, повернути
на правдиву стежку. Володько мовчав. I коли той скiнчив, вiн сказав:
- Так, Йоне! Коли б ми - ти i я - разом... Ми дещо зробили б...
Можливо, колись ще зiйдемось. А поки що нашi дороги розходяться... I то
протилежно...
- Але хлопцiв моїх не зачiпай! Ще раз кажу! Тепер можеш iти. Для тебе
буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!
Володько вiдiйшов. Йон довго стояв на мiсцi, проводив його поглядом.
Потiм повернувся й швидкими кроками пiшов у лiс.
Ця зустрiч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається.
Можливо, вiн i сам хотiв би таким бути. Рiшучiсть, певнiсть себе,
виразнiсть. Вiн був так пiднесений i схвильований, що не хотiв йти спати,
а хотiв йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Вiн же такий
молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що - любити.
Можливо, ще крок, i вiн назавжди стратить молодiсть, весну, любов...
Йоновi слова влили в нього силу. Вiн не пiшов додому, а повернув назад у
село. Через кущi, через Титiв город вийшов на дорогу, що веде вниз до
криницi, повернув праворуч й пiшов долиною. За пiвгодини вiн пiднiмався
пiд гору. Перед ним садок, хати й там Наталка... Але як її викликати?
Зайшов пiд Настану хату й застукав у вiкно.
- Хто там? - почув за хвилю, й у вiкно виглянула пелехата жiноча
голова.
- Є Настя? - спитав Володько.
- Насте! Тебе кличуть,- чує Володько мову за вiкном...
- А хто там? - питає Настя матiр.- Володько, чи яка бiда...
За хвилину дверi сiней рипнули, i в їх обрамованнi з'явилась Настя.
Вона боса, у бiлому, накрита рядном.
- Володьку? Це ви? Так пiзно?
- Не пiзно... Нам нiколи не пiзно! - весело сказав Володько...
- А в мене була Наталка. Довго сидiла й недавно пiшла...
- Йдiть за нею! Насте! Йдiть!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294