Пiсля говорили ще про полiтику, про минулi вибори, про послiв. Час
iшов. Приходив i вiдходив Марко, щось вiдносив, щось приносив. Потiм
Андрiй Андрiйович прочитав уривок своєї п'єси. За цей час попiльниця
наповнилася попiлом цигарок, кiмната - димом, шлунки обох - чаєм. Самовар
натомiсть спорожнiв, захолов, цигарки вийшли, до кiмнати несмiло вступав
вечiр.
Володько мусить вiдходити. Умовились про засiдання, розпрощались i
Володько пiшов.
На старi яблунi, на вiльхи, що гуртами стоять в долинi над рiчкою, на
село сходив тихий сiльський вечiр. Володько ступав униз, мав добрий
настрiй, почувався в силi. Коло обмерзлої криницi багато людей. Однi з
бочками, iншi з вiдрами. На протилежному схилi долини розсипанi рухливi
точки. Це сходять або виходять люди з порожнiми чи повними вiдрами. Люди.
Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний має свою думку, свою
турботу. Багато, багато сiл навкруги й дуже багато таких людей. Володько
думав тепер якраз про них, про них усiх. Знав їх, бачив їх, розумiв їх.
А вечiр все зближався. Небо зовсiм затягнуте сiрою поволокою. З заходу
повiває нехолодний, одлижаний вiтрець. Починають падати великi, рiдкi -
там, то там - снiжинки. Пiсля вони густiшають, летять з вiтром, в'ються в
затишку, б'ються об дерева, об стiни будинкiв, липнуть до всього. У вiкнах
хат засвiтились неяснi вогники, люди ховались кожний на своє мiсце, собаки
сидiли по будах i гавкали, вечiрнi пiвнi вiщували свiтовi змiну погоди.
I дiйсно така змiна прийшла. Цiлу нiч падав густий, мокрий снiг, що
перейшов над ранок у дощ. Iз заходу вiяв мокрий вiтер, шарпав почорнiлi
дерева, гонив з мiсця на мiсце неспокiйнi зграї ворон, що лiтали похилено,
хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днiв на полях з'явились чорнi
лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камiнь, снiг. У деяких мiсцях
його зовсiм не стало й виступала чорна, рiдка, нiби смола, грязюка.
А був це щойно мiсяць лютий. Недавно вiдпровадили веселi м'ясницi. Село
повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селi рух, в селi якась
робота. Тепер вже не ставало самих вечорiв, як до цього часу. Дядьки, що
уважно й здивовано слiдкували за своєю "шкальнею", помiчали дивнi, просто
неймовiрнi речi. Спершу побачили, що в великiй хатi. побiч тiєї, де жив
Габель, одного вечора з'явилося свiтло. Свiтилось довго. Пара десяткiв
людських тiней сидiло навкруги стола. Не було перед ними нi одного
шкалика, але сидiли вони довго й вперто щось говорили, щось писали,
рухались, ходили.
Потiм дядьки бачили, що кiлька людей кудись їздило. щось привозили.
Потiм бачили Володька й Сергiя, що носили на плечах з-пiд дзвiницi товстi
дубовi дошки, що лишились там вiд того часу, коли робили церковну огорожу.
Бачили, як їх тесали, збивали з них лавицi. Ще через пару днiв помiтили,
що з комори дядька Каплiя роблять чомусь хату. Пробивають вiкна, дверi,
бiлять. За якийсь час дядьки з жахом помiтили, що бляшана вивiска з
написом "Продаж вуткi i лiкеруф" щезла з дверей "шкальнi" й з'явилася над
дверима бувшої Каплiйової комори. Одного дня погода видалася трохи
вiдраднiшою. Свiтило сонце, було теплiше. Цього дня дядьки бачили, як всi
вiкна, всi дверi "шкальнi" зненацька вiдчинилися, i всерединi з'явилося з
десяток дiвчат. Всi вони весело спiвали, але мали позакачуванi рукави,
попiдтиканi аж до колiн спiдницi i кожна мала скiпець з вапном. До вечора
дядьки вже не могли пiзнати своєї "шкальнi". Здивовано дивилися на бiлi
стiни, на чистi вiкна, на поправленi сходи. Вiдчували, що в їх село
увiйшли якiсь чужi люди й, навiть не питаючи їх, почали господарити. Треба
якось протестувати, якось боронитись, але як? Всi ходили збентеженi,
стурбованi. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер так мало мiсця, що
один дядько Григорко, коли одягне свою нову гуню, цiлком засяде весь
простiр. Всi розгубилися.
А тим часом шкальня все мiнялась, все перероджувалась, нiби в нiй
панував якийсь чародiй. Одного дня всi вiкна шкальнi, навiть тi, що нiколи
не свiтилися, ясно освiтилися... У великiй кiмнатi пiд стелею висить
здоровенна лампа. Свiтло б'є з неї, нiби вiд сонця, заливає велику
кiмнату, виривається цiлим водоспадом через вiкна й освiчує болото дороги.
I навiть з дороги побачили селяни, що всi стiни й стеля великої кiмнати
оздобленi вiнками, якимись картинами, якимись прапорцями... Отам висять
якiсь два портрети... Тож всi добре пам'ятають, як там ще висiли портрети
царя i царицi в золочених рамах, а тепер... Боже! Тепер там якийсь чоловiк
в кожусi й шапцi, без мундира й без медалiв. А на полицях шкальнi за
дротяною сiткою, де ще недавно так привiтливо виблискували чудовi шкалики
- пiвоки, четвертухи,- тепер розложене жовте мило, сiрники, цукор. Он у
кутi мiшисько солi, бочка оселедцiв. Он порозвiшуванi вила, лопати. Якiсь
скриньки, коробки, бляшанки. З'явився крамар. Ось уже навiть якась
молодиця з вузликом яєць увiйшла й просить за два яйця солi, за три
"керосiни", за решту дiтям цукоркiв. Одна, друга, й торгiвля рушилась.
А був це доперва мiсяць березень. Ступала поволi, але певно весна.
Дороги розбитi, грузькi. Не раз i не два змiряв Володько своїми ногами
вiддаль мiж мiстом i своїм селом. Але робив це радiсно, завжди охоче i
завжди бадьоро.
Вiдчував якесь натхнення. Багато вечорiв i ночей вiддав вiн своїй
роботi, але тiшився, що з кожним вечором росте його сила, шириться його
вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату за хатою,
людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядькiвську, вперту душу,
оточену чортами, забобонами; безпросвiтною, вiковою темнотою. Мав проти
себе темнi, сатанинськi сили, що, здається, навмисне родились на цей свiт,
зiйшлися зо всiх кiнцiв землi, щоб ставити спротив, щоб боротися. I
все-таки чув, що перемагає вiн, Володько, син Матвiя, син землi дiдiв i
прадiдiв. Був гордий з цього. Щось Матвiєвого свiтилось в його очах. Чувся
справжнiм сином свого батька... Не вимагав за працю свою нiякої нагороди,
не чекав її, не думав про неї. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою?
Нiхто у цiлому свiтi, крiм цього села, не знатиме його iменi, нiхто не
запише у книгу iсторiї. Його - Володька й безлiч iнших Володькiв, що
родились, ростуть i працюють на цiй забутiй землi.
Найбiльшою нагородою для Володька був день вiдкриття його читальнi.
Простора, свiтла кiмната набита молодими, веселими людьми. Велика лампа
ясно освiчує кожний кутик. Нiхто не курить, нiхто не плює. Всi сидять, всi
уважно слухають. Це вже не тi люди, що їх ще недавно бачив Володько. Це
зовсiм iншi, що прийшли невiдомо звiдки й сiли тут i слухають мову
Володька, iнструктора культурно-освiтнього вiддiлу тилявецького
кооперативу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294