Як одягався, як гнався коридором,
як летiв вихiдними сходами ганку, цього не помiтив. Свiдомiсть догнала
його аж пiд вiкнами помешкання Ферапонта Яковлевича, з котрих сiється
м'яке свiтло просто на купу цвiтучого бозу. Десь взявся дрiбний дощик.
Вiдчув вiдомий його шепiт з листям. Володько прорiзує кiлька свiтляних
стовпiв i кулею вгрузає у глибоку пiтьму теплої маєвої ночi з дощиком.
Бiжить "коло Яна" в долину. Повертає на стежку "через береги".Он
ставок. Дощ густiшає. Його краплини дрiбно сiються по водi. Листя осокорiв
шелестить. Небо - прiрва, залита чорною тушшю.
Володько женеться далi. Йому боляче, соромно, тiсно. Хотiлося б знищити
себе, або принаймнi порядно назнущатися над собою. Згадав Бога i викрикнув
уголос: Боже! Поможи менi:
Чорне небо, куди спрямований його вигук, бризнуло в гаряче обличчя
жменю води. По дашку його кашкета бiжать струмки. Стiкають на вилицi, на
нiс, на бороду i скапують вниз. Бiжить далi. У Ляшовому займиську
зупинився знову. Це тут якраз мiсце, де темними ночами переходить людей
страшний бувший власник займиська вiшальник Ляш. Он купа осик, куди гепнув
колись "снаряд". Вирив яму, вирвав осички, зiбрав їх, створив iз них
хащавину. На тому мiсцi поросла глуха кропива i кiнський щавiй. А в
хащавинi гарний притулок для ранених звiрiв. Володько скористав зi
звiрячого пристановиська. Забув Ляша. Найбiльший страх його - вiн сам. I
коли б мiг, лишив би себе i втiк би. Вiн пiдлiз пiд кущi i присiв.
Тут зовсiм гарно. По листi шелест дощу, але краплi його не доходять
сюди. У темнотi вище ледь помiтнi косатi старi берези. Кiлька дубiв i
кленiв стоять осторонь. У травi розмокають дозрiваючi суницi. Десь над
самою головою прокинувся й лунко задзвенiв соловейко-нiчняк.
I хiба грiх у таку нiч трiшки збожеволiти, стати на грань добра i зла i
десь далеко, далеко вiд стороннього ока крапля по краплi пити трунок
великого келиха життя. I хай ллються тодi чистi юначi сльози, хай
кiльчиться й зростає перше бажання зiрвати квiтку щастя, що завжди росте
тiльки на мiсцях недосяжних.
На другий день Володько в школi. Вiн блiдий i похмурий. На його чолi, в
очах слiди якоїсь особливої пожежi. Галабурда хоче з ним розмовляти. Нi.
Володько не бажає нiяких розмов. Ось висидить години, здасть останнiй
iспит, в якому закони Бойля й Марiота на хвильку повздержать iншi закони.
А пiсля пiде собi. За тиждень вiн все одно покине все...
Галабурда натякував на Наталку. Вона нiби згадувала Володька.
Розумiється. Прошу вас... Вона не буде згадувати такого виняткового
iдiотства. Що ж тодi згадувати
Iдучи додому, Володысо наскочив ще на одну дурiсть. Так. Наперекiр
усьому. Вiн таки напише їй листа. Хай принаймнi знає.
А може, нi? Смiх, кпини? Хай. Хай смiється. Хай кпиться,- скiльки їй
хочеться. Все одно. Сяде й напише. От тiльки як? Читав, бувало, романи,
дивувався, що герої такi безпораднi у зовсiм простих справах. А тут i не
роман. Тут життя, саме оголене i саме правдиве. Все ясне, як те сонце, як
небо. Кожний предмет у твоїх очах, i ти можеш дивитись на нього, як хочеш.
Нiхто не смiє перешкодити тобi.
Але ж нi. Кожний предмет у твоїх очах це лиш обставина сцени, а ти,
приятелю дорогий, актор, яким керує незнаний тобi режисер. Вiн хоче, щоби
ти писав листа. Добре. Сiдай i пиши. Хай це смiх, радiсть, сльози,
розпука. Сцена твоя - страшна сцена, i цiлий свiт у мiлiонах сердець хай
несе тони твоєї великої гами переживань у вiчнiсть. Пиши!.. Я твiй
режисер.
Хiба ж Володько може ставити опiр наказовi вищої волi? Нi. Вiн сiдає,
бере перо, дивиться на його кiнчик i зовсiм свiдомий, що з того кiнчика
може сплинути його щастя чи ганьба. Але що в дiйсностi - як може вiн
знати?..
Кохана Наталю! - Цей заголовок i навiть великий знак оклику запозичив
вiн у якомусь романi. Так, мабуть, треба. Раз люблять, раз хочуть щось
сказати - треба перш за все кохати. I на це є деякi слова, що з роду в рiд
передаються, вiчно свiжi i вiчно недоторканi.
"Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже першi цi
слова, Ви вибухнете Вашим вiдомим смiхом. Але я рiшився на все. Смiйтесь,
лайтесь, розповiджте всiм, який я дурний хлопчисько. Менi все одно. Раз я
полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмiшнице, бо любов моя
анi Вам, анi нiкому iншому на нашiй планетi незнана. Вона така велика i
така криштально чиста, що про неї можна говорити навiть у храмi, у
святая-святих, куди мають право вступу тiльки вибранi. Менi хочеться
написати Вам про кожний вiдрух моєї думки...
Я боюся кiнчати речення крапкою, бо менi здається, що безлiч дуже
цiкавого i, можливо, найважнiшого я Вам не сказав.
Менi хотiлося б сказати Вам, як страждав, як на моїх очах тлiв кожний
нерв моєї iстоти. Менi хотiлося б оповiсти Вам про кiлька радiсних хвилин,
коли Ви разом з сонцем, з цвiтом яблунi, з метеликом i смiхом своїм
вкладали в мене мою думку. Я десь вичитав, що кожна листана, кожна
билинка, кожна пташка i все живе любить, бо так треба, i не смiйтесь, коли
скажу: найбiльше щастя - щастя любити.
У мене, Наталю, болить голова. Час вiд часу я кладу на чоло свою лiву
долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальцi рук моїх також холоднi, хоча
вуха, щоки i особливо мiсця на вилицях i попiд очами - палають.
Бачу, бачу... Ви iронiчно зложили Вашi уста i пiдняли брови. Хай. Все
одно буду казати. Все буду казати. Пригадуєте, як поводив я себе тодi на
вечорi? Чого питати. Певно, пригадуєте. Що путнє, забувається, але хиби,
помилки, людськi слабi мiсця, коли вони спотикаються, завжди пам'ятається,
їх пiдхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-якi скарби...
Найближчi люди, що часом звуть себе навiть друзями, з якоюсь особливою
насолодою пiдкреслюють вашi хиби, бо це приносить їм вдоволення. Люди
люблять у своїх ближнiх бачити бiльше тiнну сторону, як соняшну. Дивно.
Нi?
Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсi. Ви моя та, яку я вибрав
собi для сповiдi. Менi здається, що Ви мусiли б чомусь зрозумiти мене, або
бодай не одважитись пiдняти камiнь, щоб кинути на мене за мою любов. Я є
надто молодий. Так. Це знає всякий i це не грiх. Але думаю, що я вже маю
право вимагати чогось вiд життя. Бо ж хiба я нiщо? Хiба не подобається Вам
оце, що пишу? Хiба це не правда? Хiба не зворушує воно Вас, не хвилює, не
викликає у Вас особливих думок, яких Ви напевно не думаєте, сидячи за
Вашою машиною? Правда ж! I Ви надивуйтеся, що я дещо комiчно поводився.
Люди, що сильно люблять землю, батькiвщину i що б то не було, завжди дещо
комiчнi. Некомiчнi лиш тi, якi так само не можуть бути комiчними, як риби
не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей, днiв думав я
про свою велику любов.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
як летiв вихiдними сходами ганку, цього не помiтив. Свiдомiсть догнала
його аж пiд вiкнами помешкання Ферапонта Яковлевича, з котрих сiється
м'яке свiтло просто на купу цвiтучого бозу. Десь взявся дрiбний дощик.
Вiдчув вiдомий його шепiт з листям. Володько прорiзує кiлька свiтляних
стовпiв i кулею вгрузає у глибоку пiтьму теплої маєвої ночi з дощиком.
Бiжить "коло Яна" в долину. Повертає на стежку "через береги".Он
ставок. Дощ густiшає. Його краплини дрiбно сiються по водi. Листя осокорiв
шелестить. Небо - прiрва, залита чорною тушшю.
Володько женеться далi. Йому боляче, соромно, тiсно. Хотiлося б знищити
себе, або принаймнi порядно назнущатися над собою. Згадав Бога i викрикнув
уголос: Боже! Поможи менi:
Чорне небо, куди спрямований його вигук, бризнуло в гаряче обличчя
жменю води. По дашку його кашкета бiжать струмки. Стiкають на вилицi, на
нiс, на бороду i скапують вниз. Бiжить далi. У Ляшовому займиську
зупинився знову. Це тут якраз мiсце, де темними ночами переходить людей
страшний бувший власник займиська вiшальник Ляш. Он купа осик, куди гепнув
колись "снаряд". Вирив яму, вирвав осички, зiбрав їх, створив iз них
хащавину. На тому мiсцi поросла глуха кропива i кiнський щавiй. А в
хащавинi гарний притулок для ранених звiрiв. Володько скористав зi
звiрячого пристановиська. Забув Ляша. Найбiльший страх його - вiн сам. I
коли б мiг, лишив би себе i втiк би. Вiн пiдлiз пiд кущi i присiв.
Тут зовсiм гарно. По листi шелест дощу, але краплi його не доходять
сюди. У темнотi вище ледь помiтнi косатi старi берези. Кiлька дубiв i
кленiв стоять осторонь. У травi розмокають дозрiваючi суницi. Десь над
самою головою прокинувся й лунко задзвенiв соловейко-нiчняк.
I хiба грiх у таку нiч трiшки збожеволiти, стати на грань добра i зла i
десь далеко, далеко вiд стороннього ока крапля по краплi пити трунок
великого келиха життя. I хай ллються тодi чистi юначi сльози, хай
кiльчиться й зростає перше бажання зiрвати квiтку щастя, що завжди росте
тiльки на мiсцях недосяжних.
На другий день Володько в школi. Вiн блiдий i похмурий. На його чолi, в
очах слiди якоїсь особливої пожежi. Галабурда хоче з ним розмовляти. Нi.
Володько не бажає нiяких розмов. Ось висидить години, здасть останнiй
iспит, в якому закони Бойля й Марiота на хвильку повздержать iншi закони.
А пiсля пiде собi. За тиждень вiн все одно покине все...
Галабурда натякував на Наталку. Вона нiби згадувала Володька.
Розумiється. Прошу вас... Вона не буде згадувати такого виняткового
iдiотства. Що ж тодi згадувати
Iдучи додому, Володысо наскочив ще на одну дурiсть. Так. Наперекiр
усьому. Вiн таки напише їй листа. Хай принаймнi знає.
А може, нi? Смiх, кпини? Хай. Хай смiється. Хай кпиться,- скiльки їй
хочеться. Все одно. Сяде й напише. От тiльки як? Читав, бувало, романи,
дивувався, що герої такi безпораднi у зовсiм простих справах. А тут i не
роман. Тут життя, саме оголене i саме правдиве. Все ясне, як те сонце, як
небо. Кожний предмет у твоїх очах, i ти можеш дивитись на нього, як хочеш.
Нiхто не смiє перешкодити тобi.
Але ж нi. Кожний предмет у твоїх очах це лиш обставина сцени, а ти,
приятелю дорогий, актор, яким керує незнаний тобi режисер. Вiн хоче, щоби
ти писав листа. Добре. Сiдай i пиши. Хай це смiх, радiсть, сльози,
розпука. Сцена твоя - страшна сцена, i цiлий свiт у мiлiонах сердець хай
несе тони твоєї великої гами переживань у вiчнiсть. Пиши!.. Я твiй
режисер.
Хiба ж Володько може ставити опiр наказовi вищої волi? Нi. Вiн сiдає,
бере перо, дивиться на його кiнчик i зовсiм свiдомий, що з того кiнчика
може сплинути його щастя чи ганьба. Але що в дiйсностi - як може вiн
знати?..
Кохана Наталю! - Цей заголовок i навiть великий знак оклику запозичив
вiн у якомусь романi. Так, мабуть, треба. Раз люблять, раз хочуть щось
сказати - треба перш за все кохати. I на це є деякi слова, що з роду в рiд
передаються, вiчно свiжi i вiчно недоторканi.
"Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже першi цi
слова, Ви вибухнете Вашим вiдомим смiхом. Але я рiшився на все. Смiйтесь,
лайтесь, розповiджте всiм, який я дурний хлопчисько. Менi все одно. Раз я
полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмiшнице, бо любов моя
анi Вам, анi нiкому iншому на нашiй планетi незнана. Вона така велика i
така криштально чиста, що про неї можна говорити навiть у храмi, у
святая-святих, куди мають право вступу тiльки вибранi. Менi хочеться
написати Вам про кожний вiдрух моєї думки...
Я боюся кiнчати речення крапкою, бо менi здається, що безлiч дуже
цiкавого i, можливо, найважнiшого я Вам не сказав.
Менi хотiлося б сказати Вам, як страждав, як на моїх очах тлiв кожний
нерв моєї iстоти. Менi хотiлося б оповiсти Вам про кiлька радiсних хвилин,
коли Ви разом з сонцем, з цвiтом яблунi, з метеликом i смiхом своїм
вкладали в мене мою думку. Я десь вичитав, що кожна листана, кожна
билинка, кожна пташка i все живе любить, бо так треба, i не смiйтесь, коли
скажу: найбiльше щастя - щастя любити.
У мене, Наталю, болить голова. Час вiд часу я кладу на чоло свою лiву
долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальцi рук моїх також холоднi, хоча
вуха, щоки i особливо мiсця на вилицях i попiд очами - палають.
Бачу, бачу... Ви iронiчно зложили Вашi уста i пiдняли брови. Хай. Все
одно буду казати. Все буду казати. Пригадуєте, як поводив я себе тодi на
вечорi? Чого питати. Певно, пригадуєте. Що путнє, забувається, але хиби,
помилки, людськi слабi мiсця, коли вони спотикаються, завжди пам'ятається,
їх пiдхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-якi скарби...
Найближчi люди, що часом звуть себе навiть друзями, з якоюсь особливою
насолодою пiдкреслюють вашi хиби, бо це приносить їм вдоволення. Люди
люблять у своїх ближнiх бачити бiльше тiнну сторону, як соняшну. Дивно.
Нi?
Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсi. Ви моя та, яку я вибрав
собi для сповiдi. Менi здається, що Ви мусiли б чомусь зрозумiти мене, або
бодай не одважитись пiдняти камiнь, щоб кинути на мене за мою любов. Я є
надто молодий. Так. Це знає всякий i це не грiх. Але думаю, що я вже маю
право вимагати чогось вiд життя. Бо ж хiба я нiщо? Хiба не подобається Вам
оце, що пишу? Хiба це не правда? Хiба не зворушує воно Вас, не хвилює, не
викликає у Вас особливих думок, яких Ви напевно не думаєте, сидячи за
Вашою машиною? Правда ж! I Ви надивуйтеся, що я дещо комiчно поводився.
Люди, що сильно люблять землю, батькiвщину i що б то не було, завжди дещо
комiчнi. Некомiчнi лиш тi, якi так само не можуть бути комiчними, як риби
не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей, днiв думав я
про свою велику любов.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294