Вiтер вiяв, сяло
сонце, синiло небо. Розлягався синiй, далекий простiр. Гаї й лiси облитi
золотом. Поля, мов озера топленого залiза. Купаються у них листочки,
скиба, мов хвиля бiжить кудись. Вiтер дзвенить, мов дика струна. Тисяча
осiннiх скрипок там i тут виграють. Обертається все навкруги, коло сонця,
коло Володька, коло батькiвського грунту, що стелиться ось пiд ногами, мов
покiрний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, рiж його, бери його!
Мовчатиме в нiмiй покорi... Ах, ви лани мої! Ах, ви мої болючi! Це ви
вмовляли моїх дiдiв бути такими. Це ви, лани мої! Ану пройдуся ще по вас
уздовж i поперек. Хочу, щоб кроки мої вiдчули. Може, вiдчуєте те, що йде
за мною... Га? Армiя йде там, вiйсько велике! Вгинайтесь i тремтiть, лани!
Майте, мов прапор бойовий! Ви - золото моє, ви - небо моє високе!
Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо
межами. Ось рiвна, поскороджена рiлля. На нiй видно ще широкi батьковi
слiди. Оглянув їх, змiряв оком, хотiв сам по них ступати, але слiди скоро
стратились. Нi. Далi треба йти по-своєму. Далi тратиться батькова стежка.
В цей час щось в собi вiдчув. Щось поворушилось в його душi й забринiло.
Почув в собi силу велику. Здавалось, у нього виросли крила - широкi, довгi
крила - i ось вiн махне ними, пiднiметься над полем... Все вище й вище
летiтиме над своїми полями, над своїми межами, над долинами та лiсами, над
борами та гаями... Боже, скiльки пiснi, скiльки радiсного крику, скiльки
сили та любовi у грудях. Ось розiрвуться вони вiд тiєї нестримної повенi,
серце вискочить, кров жива поллється й оросить землю.
Володько пiшов швидко додому, знайшов шматок паперу й почав писати. По
короткому часi паперу стало мало. Знайшов ще шматок, але й цього не
вистало. Почав шукати ще й ще i писав, писав i писав. Почав з поспiхом
великими, нерiвними лiтерами, руки тремтiли, кров грала й припливала до
щiк, горiли очi... День тiкав, але вiн не бачив дня. Сонце заходило й
гасло, стелилась пiтьма, а Володько сидiв схилений, нервовий, розгорiлий.
Мати пiдходила до нього, дивилась, зiтхала й знову вiдходила. Боялась
торкнутися його, боялася заговорити з ним. Бачила, що дiється з тим
парубком. Бачила його палаючi уста й його хворобливо блискучi очi.
I аж коли стемнiло зовсiм, Володько вiдiрвався вiд свого писання.
Оглянувся навкруги. Було чорно, нiмо, коло печi поралась мати, коло неї
Василина. Вузька, низька, закурена хатина. Розхитаний стiл, старi,
почорнiлi образи, мiцне лiжко, плита.
- Володьку! - проговорила мати.- Ти ж не обiдав.
- Ага! Так. Я не обiдав. Нi, нi! Я не хочу їсти. Або нi. Дайте менi
щось...
Було щось там, стояло вiд самого полудня. Мати пiднесла йому, вiн
мовчки почав їсти...
- Що ти, дитино, пишеш? - несмiло запитала вона.- I що з того буде?
- Про вас пишу, мамо! - сказав певно й майже весело Володько.
- Про мене? Що можна про мене писати? Кому я потрiбна? - казала вона.
Син, напевно, жартує. Вiн взагалi дивак, невдачник. Напевно, жартує.
- Як то кому? - кричав вже Володько.- Не кажiть так. Я хочу книгу про
вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хiба ви нiщо? А хiба
ви не мати моя? А хiба ви мало попрацювали на цiй землi? А скiльки радiли,
скiльки слiз вилили, скiльки пережили? Хiба це нiщо? Нi, мамо! Про все це
напишу... А тi, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед ними
також були нашi люди, i також жили, i також любили все на Божому свiтi. Я
хочу, щоб почалось нове життя. Щоб поколiння нашi не тратились, не
западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слiд, слово, музику,
барву. От що я хочу. Я хочу також розказати про свого батька. Хочу
полiчити його днi, його дiла. Хочу все покласти на папiр. З повiтря
виловити розсiянi звуки, з оцих предметiв зняти мiрку й описати... Все,
все мусить бути колись, що є тепер. Щоб знали його й бачили... От, що я
хочу, мамо!
Настя дивилася на нього й думала: здурiв! Напевне здурiв. Господи,
Господи! Спаси, схорони. Заступись, Царице Небесна, почаївська Мати Божа!
З ума зiйшов.
Володько встав, вийшов i не вернувся. Довго чекала його, але той не
прийшов.
- А вийди-но, дитино, за ним. Куди вiн побiг,- казала Настя Василинi. -
Хто зна, що з ним дiється...
Перелякана Василинка побiгла на двiр, оббiгла все навкруги. Клуню,
повiтку, хлiв. Заглядала на горище.
- Володьку, Володьку! - гукала. Мало не плакала... Але вернулася до
хати.
- Нема його нiде, мамо. Скрiзь оббiгала. Певно, в село пiшов.
У хатi було темно. Засвiтили. Мати довго сидiла коло печi, у печi горiв
огонь, варилась вечеря. Чекала на Матвiя, але час йшов, а вiн не
приїжджав.
Приїхав зовсiм пiзно. Хведот розпрiг конi. Матвiй ледве ноги волоче.
Прийшов до хати й сiв. Одяг його в муцi. Настя подала вечерю, прийшов з
двору Хведот, i всi почали їсти.
По вечерi, коли Хведот вийшов, а Василинка заснула, Матвiй запитав
тихо:
- Ну, як? Був дома?
- Ох, був, був,- зiтхнула Настя.
- Нiчого не говорив?
- Я почала йому говорити. А, кажу, ти не роби так. А подивись, а
послухай. Зглянься, кажу, на батька. На женячку йому натякнула. А вiн
встав i каже: не буду тут. Пiду в свiт. Не хочу господарем бути! А потiм
десь пiшов. Робити нiчого не робив. Пiшов десь у поле, а пiсля прибiг i
почав писати. Як сiв у полудень - писав до пiзнього смерку. А сам такий
гарячий, червоний... Я пiсля кажу: "А що ти, дитино, пишеш?" А вiн почав
кричати: "Про вас, про вас! Про батька! Про все..." Господи святий, як
кричав. А пiсля вийшов i не вернувся. Певно, знову подався в село... I це
все. I так от, як бачиш...
Матвiй вислухав спокiйно Настинi скарги, не промовив нi одного слова й
вийшов на двiр. Надворi темно. Старий обiйшов подвiр'я, скрiзь заглянув,
подивився до хлiва. Пiсля став коло клунi, зняв кашкета i, поклавши на
себе потрiйно знак хреста, почав вголос промовляти молитви, "...найпаче
омий мя от беззаконiя мойого...", "грiх мiй предо мною...", "i Тебе
єдиного возхвалю...", "работайте Господевi зо страхом i радуйтеся йому з
трепетом...", "благодатна Марiє, Господь з тобою...", "Боже милостив, будь
менi грiшному, без числа я згрiшив, прости менi... " - закiнчував Матвiй i
бив себе кулаком у груди.
Коли вiн молився, думав увесь час про Володька. Здається, молився за
нього. Старий не любив молитись довго, при людях. Але тепер почав все
частiше й частiше звертатись до Бога, особливо пiсля того, як не вернувся
Василь. Десь у темнотi, у закутку, щоб не побачило його стороннє око,
зупинявся, стягав з голови кашкет i говорив цi молитовнi слова. Були вони
гарнi, величнi, якось особливо сказанi. Чув коло себе Бога. Великого,
свого Бога. Чув якусь силу, що кермує його долею, бо ж бачив: все, що вiн
планував колись замолоду у своїй головi, не так завершилось, як думав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294