I дiвчата, i хлопцi не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У
дiйсностi вони чують себе i душею, i серцем, вони одна цiлiсть, особливо
коли котрась чи котрийсь має отам в тому гуртi когось, до кого тьохкає
серце. Дiвчата лише нижуться, щось одна однiй пошiптують, iнодi вирветься
стиснутий смiх, iнодi якесь слово паде. А хлопцi йдуть, як i личить
чоловiчiй статi - спокiйно та поважно, але кожного очi стрижуть за тими
литками, за тими розкучерявiлими голiвками, iнколи котрийсь дотеп пустить,
що Уляна, мовляв, ступає, нiби просо товче, або що у Маланки надто все
гойдається, але то тiльки так собi, у дiйсностi кожному з них так би й
хотiлося догнати отой стан i обвинути його мiцною рукою, щоб чути ближче
побiля себе... Так тiї стрiчки надто розхвилювалися в повiтрi i кожна з
них манить за собою.
У Гiльчi нема де стати, все скрiзь заповнене. Матвiєвi вдається
зупинитися бiля одного подвiр'я, при плотi, але зовсiм на сонцi. Довкола
повно пiдвiд, повно людей. Усi кудись iдуть, квапляться, вiтаються...
Володьковi лишається не зовсiм заздростне завдання. Усi йдуть хто куди,
навiть беруть з собою Хведота, а вiн мусить сидiти на возi i чекати, i вiн
чекає. Сонце пiднялося понад стрiхами хат i пражить просто на вiз. Пiд
хатою розцвiтає Сузок, пiвонiї, жовтi лiлеї i ще квiти, дверi замкненi на
колодочку, вiкна зачиненi, всi, видно, пiшли на одпуст. Сусiднi вози
стоять переважно самi, без людей, конi щось там шпортаються мордами в
сухому сiнi в опалках, на них падає овiддя, вони оганяються довгими
хвостами. Iнколи котрась неспокiйна коняка зовсiм "розбереться", скине з
себе i оброть, i нашилник, i снажиться дiстатися до своєї сусiдки, щоб
скубнути чужого, солодшого сiна, або гризнути з ласки за шию.
Приходять i вiдходять люди, щось приносять, щось вiдносять. Появляються
дiти iз свистунами, дудками, сопiлками, гармоньками, все то пищить,
свистить, трубить... Там далi на дорозi вздовж видно чергу лiрникiв з
лiрами, що сидять просто в поросi i викрикують рiзних пiсень. Туди i сюди
проїжджають пiдводи, iнколи брички, запряженi гарними кiньми, збиваються
хмари куряви, що зовсiм закриває лiрникiв, але то їм, мабуть, не заважає.
Вони далi грають i далi спiвають. Ось знов молодий, кучерявий, у червонiй
сорочцi, парубок з великою сулiєю, наповненою чимсь рожевим. Вiн весь час
щось викрикує, а коли пiдходить ближче, Володько розбирає i слова, хоча
вони не нашою мовою говоренi.
"Квас малиновий,
Сєм раз надiваний,
Восьмий раз для вас!
Квас!
Кто мой квас попiваєт, Тот сто лєт пожiваєт..."
- виговорює парубок i iнодi хтось зупиняє, наливається склянка рожевої
рiдини, i Володько здалека вичуває розкiш такої насолоди...
Бо сонце порядно його пiдогрiває, уста його сохнуть, йому дiйсно
хотiлося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нiчого нема.
Так само йому дуже хотiлося б пiти в оту юрбу, помежи тими возами,
подивитися на тих лiрникiв, заглянути туди, де то здалека чути награвання
каруселi, де то тi буди стоять, де стiльки гамору i крику. Але вiн не може
i вiн нiяк не думає перечити цьому. Вiн i так повний щастя, йому i так
гарно...
Десь бiля полудня вiн пережив одно видовисько. Несподiвано зi замкненої
хати, що напроти, почав з вiкон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вiкна
i почали щось там гасити. По короткому часi дiйсно все вгасили, але
Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до
великого нещастя не дiйшло. Люди, мовляв, пiшли до церкви, але залишили
пiд образами лампадку. I хтозна яким робом загорiлись вiд лампадки
паперовi рушники на образах. З образiв, мовляв, самi вуглики зiстались. I
коли вернулись господарi, застали в хатi лише сажу i сморiд.
I десь геть пополуднi нарештi прийшли i Володьковi батьки. Спочатку
батько й мати з Хведотом, пiзнiше приволiкся i Василь. Багато розмов,
бачилися з рiдними, запрошувано їх у гостi, була i Катерина клопiтська, i
багато, багато своякiв. Володько дiстав гостинця - маленьку гармоньку з
одним рядом голосникiв, а Хведот глиняного пiвника-свистунця з позолоченою
голiвкою. Володько пробував щось грати, але нiчого путнього не виходило, а
Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусiла йому казати:
- Та у вухах лящить! Не свисти!
А тодi Хведот свистав ще дужче...
Усi разом поїли, напилися води i рушили додому. Ледве виплутались з
тiєї колотнечi возiв та коней, їхати було приємно, дорогою знов їхали вози
i йшли гурти молодi. Але хлопцi вже йшли разом з дiвчатами, переважно
парами, деякi обнявшись. Дiвчата вже не несли своїх черевикiв на руках, у
кожної з них пакунок, то серце з тiста, здоблене зелено-червоною
плетiнкою, то вузлик чогось солодкого, то знов щось з оздоб - разок
намиста, стрiчки, хрестики... Парубки лиш iнодi мали якусь там гармонiю чи
щось такого... А сонце вже над Лебедями, i коли дiйшли до Матвiйового
хутора, воно почало сiдати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе на
обрiї...
Володька зовсiм спекло, цiлу нiч не мiг заснути, ним iнколи тiпало, мов
ганчiркою. Але минуло. По кiлькох днях на обличчi почала лупитись шкiра.
Йому зовсiм покращало, вiн мiг уже ходити на своїх милицях, i коли на таке
дивилась мати, вона одночасно i смiялась, i плакала...
- Не допусти, Господоньку святий, щоб моя дитина отако все життя
дибала, краще вже пiшли менi смерть,- молилась вона з повноти свого
великого серця.

ВЕЛИКЕ ЛIТО
Хутiр. Нiчого кращого немає на землi вiд цього мiсця. Той луг широкий
та зелений, з округлими копицями срiблистої верби, з гаями
молодих,стрункихвiльх, з кущами диких поричок, ожин та повiйки. Те
стависько з тими темними стiнами густо-зеленого шелестячого очерету i та
рiчка з прозорою, жовтавою водою, що в'ється змiєю здовжлугом, вкритим
густими i високими осоковитими травами. I квiти квiтнуть, i птахи
спiвають...
А з обох бокiв долини лiс валом темним стоїть, особливо вечорами та
ночами, нiби зачарований, i несеться з нього, особливо з того, що по
лiвому схилi, спiв соловейка - розкiшний, сильний, барвистий,
луннодзвiнкий... Йдеш недiльним полуднем вверх широкою, порослою
подорожниками й шпоришем, стежкою, злiва й справа жито хвилює, вибиває
нiжний колос, пахне iнодi квiтом, iнодi говорить до тебе спiвом великим.
Далi вище починається лiс. Спочатку там то там сосна-самiтко стоїть i,
здається, дивується, що так далеко наперед вибiгла i така округла, нiби
панi в пишнiй робi, що вибралась на танець. Пiд соснами трава тверда,
хов-зька, всипана минулорiчними, розчепiреними шишками. Там то там ростуть
жовтавi маслюки з липкими голiвками, iнодi бiля старого пня купка
суничника з зеленими ще ягiдками, десь-не-десь пiднiмається самiтнє стебло
лiсових дзвiночкiв, десь на бiльшiй полянцi густо й щиро, мов
розтанцьованi дiвчата, бiлiють ромашки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294