Настя вже й торбинку для нього
приготовила.
- Ось пара бiлизни,- каже вона.- Друга пара на тобi... Поки хватить,
їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, вiддамо.
До того Володько додав: кiлька малих зшиткiв, течку з цiнними для нього
паперами, шкiльне свiдоцтво i "Кобзаря". Одягу має досить. Перешитий з
австрiйської "шинелi" плащ, офiцерський мундир. Чоботи перешитi з
Василевих. Дещо широкi халяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов
сонце.
Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли лiг спати, iншi думи до
голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про
те, що зустрiне його там, на новому мiсцi. У хатi темно. Батько не спить.
Мати, як i завжди в таких випадках, стоїть перед образами i довго в
темнотi шепоче. Той шепiт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її
великiй душi, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так i
чує, здається, як благає вона:
- Боже великий. Ти бачиш нас i нашi турботи. Допоможи нам. З великої
своєї ласки вдiли нам частину щастя i благослови нашi починання.
Благослови, Боже, його, мого малого сина i пошли йому ангела свого, щоб
хоронив його вiд усього злого. Поможи йому в його науцi i виведи в широкий
свiт, де бiльше мiсця, як у нас.
Розумiє те Володько i йому стає приємнiше. Може, i справдi до нашої
темної малої хати приходить Бог i нiхто, крiм матерi, не вiдчуває так
виразно його присутностi. З цiєю думкою хлопець засипляє.
На свiтанку другого дня прокинувся i почав збиратися в дорогу. Мати
нашвидку готує снiданок. Володько йде запрягати конi. Прощання без плачiв,
без цiлування. Плачуть та обiймаються пани. Володьковi таке не личить. Ось
уже має вiдходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий
старим кожухом. На обличчi ледь помiтна блiдiсть. Очi поглибшали. Лiва
його долоня лежить на грудях. Шкоруплi товстi пальцi пiдiгнутi. Права
вiдкинута на постiль.
- Ну,- каже вiн, дивлячись у стелю,- йдеш? Iди. Не журися. Батько твiй
також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним i не падай духом.
Чесна людина, чесна праця, чеснi дiла не пропадуть. Хоч з яких глибин
наверх випливуть i люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських
людей. Кепськi люди - слабi люди. Обiйди мовчки напасть i роби своє дiло.
I ще скажу: той тiльки знає цiну "жизнi", хто все на власнiй шкурi
пережив. А як матимеш силу та правду за собою... Не бiйся. I кепськi люди
схиляться перед тобою в пошанi. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!
Володько стоїть у ногах батька i слухає. Пiсля нахилився на постiль,
похапцем взяв батькову руку i, як лежала вона догори долонею, так i
поцiлував її в самi мозолi.
- Ну, ну. Будь здоров, сину! - додав вiн.- А оце тобi на дорогу. Як
видужаю, сам приїду.
Володько не дивився, що взяв вiд батька.
Коло воза чекали на нього мати, Катерина i Хведот. Кинув усiм - бувайте
здоровi! Конi рушили i повезли.
Спочатку їдуть поволi. Володько сам поганяє конi. Дивиться на папiрчик,
що дiстав вiд батька, i ховає його до кишенi. П'ять рублiв невеликi грошi,
але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього побiч на в'язцi
соломи. На її обличчi скорбота. Хоче щось говорити, але не знаходить
вiдповiдних слiв. Пiсля говорить про бiду, про батькову хворобу. Обiцяє,
що, як трохи вiн поправиться, то приїдуть. Журиться, що в полi ще картопля
й насiнна конюшина. Хто то викосить її.
Володько все це добре сам знає. Дума тяжка не дає йому спокою, але вiн
гонить її вiд себе.
Минаються поля, лiс. Конi бiжать пiдтюпцем. Дорога виложена дерев'яними
кругляками. Дiброва. Товстючi столiтнi дуби. Пастушки пасуть товар i
грiються коло вогню. Ранок холоднавий.
Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилi, з тяжкими солом'яними стрiхами
хати. Дорога йде в долину. На другому боцi долини панський палац з парком.
Там стояв штаб корпусу. Дорога йде попри парк. Вигiн, мiсточок,
велетенськi осокори. У парку сосни, смереки, каштани, берези. Вище
овочевий сад. Буда садiвника, з якої валить дим, i хата з чорними вiкнами.
Конi йдуть поволi нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та березами
дорога. Далi поле аж до Рохманова. Налiво в сторонi села Обичi, Залуже. Ще
далi за ними на обрiю смуга лiсiв. Там пiвнiч. На пiвдень поля, а десь там
у долинi село Кордишiв. Але його не видно. Поле, поле i поле.
Переїхали Рохманiв. Над шляхом багато жидiвських хаток. Збоку мiстечко
Шумське, став, гребля i погорiлий великий млин. Повернули налiво. Болотянi
Васькiвцi. За ними поле аж до Москалiвки.
Великий "казьонний" суразький лiс. Чорно-бiлий стовп з понищеними
таблицями. Молода смерекова посадка i садиба лiсничого. Тут Володько
прощається з матiр'ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину, через плечi
плащ i гайда. В очах матерi сльози. Володько не розумiє, чого тут плакати.
- Коли дожене тебе яка пiдвода, попроси, хай тебе пiдвезуть. Може,
якраз добрi люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог благословить... i
помагає...
Уста матерi тремтять, але плач стримує. Володько цiлує її в руку й
вiдходить.
- Зайди там до дiдуня! - гукає навздогiн мати. їй не хочеться одразу
їхати назад. Вона хотiла б ще щось сказати йому. Стоїть i хрестить за
сином дорогу. Ось вiн оглянувся.
- Добре, мамо! Зайду!
- А може, чоботи подеруться... Попроси, хай поладять...
- Добре, добре!
- Та тiтки Зiньки не забудь! Вiдвiдай Катерину. Вона напевно щось тобi
допоможе!
Вiдповiдь Володька вже невиразна. Вiн вже на зворотi дороги. Ще
хвилинка, i його заступили стрункi молодi смеречки. Мати дивиться. Пiскова
дорога й смереки перед нею, а бiльше нiчого. Повернула конi i вiд'їхала.
А Володько вже сам. Лiс i тиша. Лише час вiд часу проходять якiсь
святочно одягненi люди. Вони кажуть "дзiньдобри" i питають Володька, куди
вiн iде. Володько вiдповiдає одним словом. Не має часу на розмови. Вiн
думає. Але все-таки Володьковi приємно йти. Як колись, так i тепер йому
приємно, коли починається щось нове, невiдоме. Згадує всiх рiдних та
знайомих у Дерманi. Ноги м'яко ступають по сухому пiску. Шелестить пiд
ногами опалий лист. Дорога спускається вниз.
Йде, йде, йде. Дерева не рiдшають i не густiшають. Велетенськi їх
стовбури поволi пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По
часi Володька наганяє пiдвода. Маленький драбинячок, запряжений гнiдими
шкапенятами. Шлеї, вiжки i все, що на них, портяне. У розбитiй їх гривi
реп'яхи. Бiжать пiдтюпцем.
На голiй дошцi драбинячка, звiсивши через щаблi ноги, сидить дядько. На
ньому палатковi штани й австрiйськi вiйськовi черевики. Володьковi
хотiлося б попросити, щоби пiдвiз, але шкода розставатися зi своїми
думками та самотою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294