ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 


Натовп прогудiв щось невиразне. Чи то одобрювали Мартиновi слова, чи то
заперечували. А Мартин вiв своє:
- Що там не кажiть, а й вам десятинка ще придалася б. А ви, скажiть,
люди чеснi, чи не заслужився той чоловiк у громадi? Скiльки-то вiн
попоходив та поїздив, та з тими панами, та з грiшми. Та iнший би з вас
стiльки злупив, що аж пальцi було б видно, а що вiн дiстав за свiй труд?
Карбованця вiд пана на горiлку... Самi знаєте...
О, Мартин знає що й до чого. Обходить кого треба та й про себе не
забуває. Матвiй з мiсця пом'якшав. Можливiсть набути ще одну десятинку
пiдкуплювала його надзвичай. Та це ж бо було б цiлi сiм десятин, а там, за
пару рокiв ще десятинку придбав би, i його бахурi сливе забезпеченi...
А люду, що тiєї води в повiнь - усе прибуває i прибуває. Цiле широке
подвiр'я, весь парк - скрiзь повно, скрiзь товчуться, гармидерять,
бiдкаються. Погода почала капсiти, небо насупилось, зсунулось, здається,
аж на голови дядькам налягло. Ось-ось розсльозиться.
I Матвiй дався намовитись. Удвiйку з дядьком Харитоном, отим самим, що
має поле межа в межу з Матвiєм, пiшли до панських покоїв. Люди ж,
розбившись на гурти, гомонiли далi i чекали.
Бути поважним та статечним не робило для Матвiя нiяких труднощiв.
Чоловiк, що не кажiть, у формi. Йшов i роздумував, що сказати, як сказати
- мусить його толково та з розумом, дiло ж немале.
Покої панськi низькi, старосвiтськi. У дверях Матвiй мусить сливе
голову нахиляти, щоб не буцнутись об одвiрок, видно, не для таких вони
будованi. Оконом, видно, на свiй зрiст їх вимiряв, бо ж не всi можуть
такими Матвiями бути. Зате скрiзь тут затишно, та притульно, та м'якенько.
Ситiсть тут чується та вигода. Уже самий передпокiй чого вартий,- килими,
кажуть, перськi, тапчанчик м'який, кiлька таких ослончикiв та крiсел
плетених" "Чи витримав би, коли б так сiв?" - мiркує Матвiй, дивлячись на
тi турецькi витребеньки. I хто його може на такому сидiти? Пан? Так вiн же
сам, хоч куций, пудiв вiсiм важить - жлукто таке, та й панi його не менше.
От хiба донька їх - єдина стать, що на людину подiбна, зросту хоч i не
високого, та струнка i нiжна, i голос дзвiнкий, хiба що лiтери "р" як слiд
не вимовить, замiсть "русска" у неї виходить "лусска", а замiсть Ревська
каже "Левська" i так її Левською ще у школi й прозвали.
Пана дома не застали. Був вiн, здається, у Мизочi, а за нього говорив
його заступник, чи писар, чи повiтря зна що вiн таке - молодий, на диво
тоненький i хирлявий панок хлюстоватого вигляду, що дуже натягнуто i
роблено-поважно заявив, що воно, мовляв, так i так... Пан дiстав дiйсно
вiд власницi княгинi телеграму з Парижу, щоб маєток продати, але коли та
як - нiчого ще не вiдомо. Отож i поїхав пан до мiстечка, щоб там
докладнiше у адвоката довiдатись, i паничик думає, що вiн скоро вернеться
i тодi буде виднiше. Але сьогоднi то ледве чи станеться, от хiба завтра.
По-друге - тут стiльки того люду навалило - де ж його зо всiма розмовляти.
Мусять вибрати уповноважених, як слiд, i передати в їх руки справу.
Запитав Матвiя, чи ви є таким уповноваженим. Нi. Матвiй лише ось хоче
запитати. Ну, то iдiть i виберiть уповноважених, а тодi вернiться. Ага. Ще
одно: що до продажу Застав'я, то мова йде лише про його пiвденну частину
зi ставом та млином. Решту землi затримує за собою пан оконом.
Усе то було сказано, звичайно, по-росiйськи, "по-панськи". Панок iнакше
говорити не може, але дядьки до такого, звiсно, давно звикли. Де ж є такi
пани, щоб говорили по-людськи. На те вiн такий тоненький, та тендiтний, i
обличчя в ластовиннi, i волосся м'яке та ясне, мов у ляльки, i довгi та
прозорi пальцi, що, їй-Богу, можуть поломитися як скло.
Але мову його передали висланцi народовi слово в слово. До цього додав
вiд себе Матвiй, що гаразд було б подiлитись людям на гурти i кожний гурт
вiд себе одного вiдпоручника вибере, а тi знов разом виберуть
уповноваженого. Матвiй-бо знає, що як почнуть усi юрбою "вибирати" -
нiколи нiкого не виберуть.
Звичайно, пiднявся в народi рух, рейвах та гармидер. Во-но-то було б
гаразд по-Матвiйовому, але як його той народ подiлиш? Хiба що за кутками.
Запорозький куток окремо, Шинковецький окремо, Зарiчанський окремо i так
його гуртiв двадцять набереться.
Селяни не вмiють робити щось на галай-балай. Треба обмiркувати, що i як
та з якого боку, а тодi вже i до дiла. Сiм раз вiдмiр, а раз вiдрiж, каже
мудра народна приказка. Мовляв, добре розжоване нiколи шлунковi не
завадить. Але на це треба часу! Боже, скiльки на це треба того дорогого
часу.
Тому знов Мартин виступив:
- Люди добрi! Нiколи над цим довго сушити голови. Нiч на носi, а до
того, диви, i сльоза розпiчнеться. Поки воно на тi гурти розiб'ємось, та
поки се та те, то й часу не хватить i нiчого ми не зробимо. Краще його
одразу громадою вибрати двоє чи, скажемо, четверо люда i хай роблять
списки. Я пропоную дядька Матвiя. Чоловiк у цих справах битий, i нiхто
краще за нього цiєї роботи не зробить. А вже вiн хай добере собi
помiчникiв сам. Чи добре кажу?
- Просимо, просимо! - впало кiлька голосiв.- А так! I справдi, i чого
його товктися на мiсцi,- загомонiли iншi i тих голосiв усе прибавлялося й
прибавлялося, хоча загалом говорили без ладу i без складу, що i сам дiдько
не розбере.
- Люди добрi! - обiзвався Матвiй,- Послухайте ви i мене. Усi добре
знаєте, що тепер я не можу брати на свої барки такого тягару. Iнше дiло
було при купiвлi Осовця чи Лебедщини. Там я сам брав кiлька десятин, то за
одним мiг i iнших клопоти на себе переняти. Не те тепер. Тепер я чи вiзьму
яку там пiвдесятину, чи не вiзьму, то посудiть самi, чи менi варто брати
той клопiт на свою голову. Хай це беруть iншi - он дядько Мартин, чи
Дам'ян, чи Харитон, чи мало є тут нас таких...- i Матвiй розводить
довкруги рукою.
Громада насупилась хвилево мовчанкою. Дядьки почухували потилицi,
попльовували, видно, мiцно мiркували. Во-но-то, либонь, якось би треба
почати, та на яку його ступиш. Гармидер, що пiсля цiєї мовчанки зiрвався,-
бо кожний, надумавшись, хоче висловитись,- заборсав справу ще дужче.
Кожний говорив i нiхто не слухав. Кожний щось радив i все щось iнше.
Нарештi до слова прийшов старий Кальчук, що деякий час радився з Мартином.
Є то високий, як вежа, тонкий, довгошиїй, з горбатим тонким носом,
чолов'яга, що завжди, досить до речi, потрапить мiркувати. Вiн виступив на
якесь пiдвищення i глухим, горловим голосом почав говорити, що коли
громада хоче щось робити, то треба робити, а не товкти воду в ступi. Ми
прийшли сюди не пащекувати, а робити дiло. Коли дядько Матвiй одмовляється
- його дiло, i вiн має рацiю. Бо ж, посудiть розумом, кому б це хотiлося
за гарма-дарма чужi клопоти на себе брати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294