Не вiриться! Кажiть що хочете, але не
вiриться.
Пiсля ж учителька сказала сторожевi зняти портрети царiв. Незграбний, у
величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю i мовчки знiмав не
тiльки царя i наслiдника, а також "царя-миротворця" Александра
Александровича i "царя-освободителя" Александра Нiколаєвича.
Всiх їх сторож Євмен обережно зняв, поставив спочатку в кут, а далi
один за другим заставив за грубку. На стiнах залишилися тiльки мiсця, якi
ще довго нагадуватимуть про портрети.
- А тепер усi ставайте парами i пiдемо до церкви. Помолимося за
"нiзверженiє" царя, що так довго тримав Росiю у кайданах неволi. Тепер
засяє над нами сонце свободи i наша Росiя буде зватися республiкою.
Навiть Володько дивився на все витрiщеними очима. Решта слухали так
дивно i разом так байдуже, що сама учителька нiяковiла. Сторож Євмен обтер
руки об "палатковi" штани i також нiяково запитав:
- Так я, матушко, можу вже йти? - i обернувся до дверей. У дверях
чомусь зупинився i кинув: - Вiрте, матушко, менi чи не вiрте, але ото все,
що ви кажете... Ой! Боюся я, що тут щось не те... Цар штука собi, кажiть
не кажiть, не така проста...- i вийшов.
Матушка, як могла, пояснює, чому цар вiдрiкся престолу.
Мабуть, тому, що покаявся, бо чує за собою велику вину, але як же тепер
без царя? Хто буде правити? Добре собi сказати - республiка... А що то
таке? Що каже душi i серцю те дивне слово, вiд котрого мало язик не
поломиться?.. Хто в нiй буде царем, бо ж без царя, кажiть не кажiть, а
жити таки не можна... Хтось мусить правити народом...
Так розважають селяни. Так говорять вони, зiбравшись того дня на
колодках. А школярi йдуть з прапорцями до церкви, кричать "ура", слухають
"благодарствений молебен".
Матвiй з приводу всього того заявив:
- Но... Я казав i кажу: не був вiн хазяїн... Росiї не такого царя
треба.
- Ну. а хто ж тепер буде? - питав Володько. Це уперше зацiкавила його
полiтика. Матвiй не має з ким подiлитися своїми, з цього приводу,
мiркуваннями. Нi Стратона, нi Iвана Кушки. Один Володько.
- Хто ж,каже вiн.- Государственна дума. Хто ж iнший? Народ виборний.
Вiд нас також там є. З Людвищ один чоловiк там... Ех, i платять їм...
Каплицю збудував...
- А що ж цар? - питає Володько.
- Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торiк москалi...
Невдовольствiє пiшло. Як не захочуть воювати - фронт унутр Росiї рухне.
А село жило далi своїм життям. Стояв якийсь обоз. Заїжджали знов
фуражири за вiвсом, за сiном, за соломою. Гнали людей на стiйку, але ще
далi, десь аж до Почаєва, до Радивилова. Казали, що на мiсце царя стало
"Временное Правительство". Згадувалося часто Корейського, Гучкова,
Мiлюкова, але що i хто вони, годi розiбратись. Кажуть, вони нiби за народ.
Кажуть, землю у помiщикiв вiдняти мають i працюючому людовi роздати.
О, це так! Землi треба. Це справедливо.
- За що я кров на всiх фронтах проливав? - дорiкає iнвалiд Степанко,-
Землi давай!
Влiзли до вжитку слова: буржуй, революцiя, республiка, земельна
реформа. Ще далi все частiше згадувалм Распутiна.
Одного разу потрапив Володьковi в руки часопис "Шiповнiк". Там
намальовано в дуже смiшному виглядi царя, який зовсiм придушений тяжечою
царською шапкою. Пiд малюнком напис: "Ех i тяжела ти, шапка Мономаха".
Распутiн, Мясоєдов, Сухомлiнов, Штюрмер, цариця... Зрада, розпуста. Всi цi
прiзвища все бiльше i бiльше вилазять на поверхню народного моря. їх дiла
i подвиги дивують селян. "Святий Старець". Распутiн переходить з уст в
уста, виростає у народнiй уявi до величi чорного духа царської держави...
Це вiн винен! Повiсити катюгу!..
- То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем...
- Брехня. Не вiримо, щоб такого чорта розстрiляли... Напевно, десь зi
шлюхами людське добро пропиває.
- Чуєте, Корейський, кажуть, також не зовсiм з народом. Кажуть, князя
Орлова держить, капiталiста Родзянку. А вже, як буржуазiя залiзе, не чекай
наш брат добра.
- Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самi заберемо. Обернемося
зi штиками проти помiщикiв, i давай землю. Нам вона належить. По десять
десятин на душу!
Ей, стягаються на обрiю тяжкi хмари, гураган буде. Народне море
почорнiло i пiнити почало. Хвилi на поверхнi кошенятами збiгаються, аж
нутро бурхливо пiдносить свiй тягар. Буревiй буде!
Ось хтось принiс до села: "Кто такiє большевiкi?", "Волинскiй
гвардєйскiй полк", "Релiгiя опiум народа", "Керенскiй i керенщiна".
Володько перший накидається на тi неохайнi, в червоних палiтурках
книжечки. I довiдується, що велетнi волиняки збили царський трон.
Довiдується, як охороняли вони царя, як вникали до них агiтатори "вiчної
правди", як бурилися гвардiйцi... Бачить Володько офiцерика в золотих
окулярах з їдкою гадючою усмiшкою.
- Смiiiрнааа! - кричить вiн, вганяючись в казарму. Гвардiйцi муром
мовчать. Нi одна брова не моргнула.
- Бунт! Разстрєлять!
- Далой! - ревуть вояки.- На вулицю!
Рвонулось море i роздалися береги. Повiнню рухнув солдат на вулицю.
Червонi прапори: "Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!" - горять
лютим огнем. Офiцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його
сочиться кров, а окуляри вiдкотилися пiд ноги маршуючої воячнi. Гей! "Вєдь
ми работнiкi єдiнай, вєлiкай армiї труда. Владеть земльой iмєєм право, а
паразiти нiкагда"...
Далi i далi читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога!
Цi слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожнi уста, що
промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке
написати, мусить вiдсохнути, вiдлетiти вiд тiла i розсипатися на порох. А
от нi. Тут чорним на бiлому написано: релiгiя народня отруя. Її видумали
вороги народу, щоб краще володiти ним, щоб тримати народ в страху i
покорi. Пости вбивають народ. Чуда i мощi неймовiрний обман. А сам Бог,
сивий дiд з бiлою бородою i добрими очима, виставлений як посмiховисько,
як шмат мальованого паперу, як поганський iдол...
- Боже! - виривається у Володька само з себе, так як тодi, коли його
зненацька вдарила коняка копитом в око... Глянув на образи, глянув на
матiр, на батька, якi працювали собi, хто з чим, i зовсiм не знали, що там
читає їх син. "Правда то? Нi?.. Боже! Хто менi скаже правду? А що, як це є
дiйсна, всемогуча, всесильна правда, яку цiлими вiками заковану тримали
пiд царським троном. А що, як їх усiх темних, забутих працiвникiв, дiтей
землi, дiйсно дурили?.."
Але одночасно... Володько згадує Дермань, монастир, шипучi смереки i
бамкання вечiрнього дзвона. I згадує також церкву, де сяють ризи образiв i
пломенiють тоненькi восковi свiчечки, порскаючи свiтлом i тiнями по
обличчях людей, що он грузнуть у темнотi мiж товстючими колонами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
вiриться.
Пiсля ж учителька сказала сторожевi зняти портрети царiв. Незграбний, у
величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю i мовчки знiмав не
тiльки царя i наслiдника, а також "царя-миротворця" Александра
Александровича i "царя-освободителя" Александра Нiколаєвича.
Всiх їх сторож Євмен обережно зняв, поставив спочатку в кут, а далi
один за другим заставив за грубку. На стiнах залишилися тiльки мiсця, якi
ще довго нагадуватимуть про портрети.
- А тепер усi ставайте парами i пiдемо до церкви. Помолимося за
"нiзверженiє" царя, що так довго тримав Росiю у кайданах неволi. Тепер
засяє над нами сонце свободи i наша Росiя буде зватися республiкою.
Навiть Володько дивився на все витрiщеними очима. Решта слухали так
дивно i разом так байдуже, що сама учителька нiяковiла. Сторож Євмен обтер
руки об "палатковi" штани i також нiяково запитав:
- Так я, матушко, можу вже йти? - i обернувся до дверей. У дверях
чомусь зупинився i кинув: - Вiрте, матушко, менi чи не вiрте, але ото все,
що ви кажете... Ой! Боюся я, що тут щось не те... Цар штука собi, кажiть
не кажiть, не така проста...- i вийшов.
Матушка, як могла, пояснює, чому цар вiдрiкся престолу.
Мабуть, тому, що покаявся, бо чує за собою велику вину, але як же тепер
без царя? Хто буде правити? Добре собi сказати - республiка... А що то
таке? Що каже душi i серцю те дивне слово, вiд котрого мало язик не
поломиться?.. Хто в нiй буде царем, бо ж без царя, кажiть не кажiть, а
жити таки не можна... Хтось мусить правити народом...
Так розважають селяни. Так говорять вони, зiбравшись того дня на
колодках. А школярi йдуть з прапорцями до церкви, кричать "ура", слухають
"благодарствений молебен".
Матвiй з приводу всього того заявив:
- Но... Я казав i кажу: не був вiн хазяїн... Росiї не такого царя
треба.
- Ну. а хто ж тепер буде? - питав Володько. Це уперше зацiкавила його
полiтика. Матвiй не має з ким подiлитися своїми, з цього приводу,
мiркуваннями. Нi Стратона, нi Iвана Кушки. Один Володько.
- Хто ж,каже вiн.- Государственна дума. Хто ж iнший? Народ виборний.
Вiд нас також там є. З Людвищ один чоловiк там... Ех, i платять їм...
Каплицю збудував...
- А що ж цар? - питає Володько.
- Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торiк москалi...
Невдовольствiє пiшло. Як не захочуть воювати - фронт унутр Росiї рухне.
А село жило далi своїм життям. Стояв якийсь обоз. Заїжджали знов
фуражири за вiвсом, за сiном, за соломою. Гнали людей на стiйку, але ще
далi, десь аж до Почаєва, до Радивилова. Казали, що на мiсце царя стало
"Временное Правительство". Згадувалося часто Корейського, Гучкова,
Мiлюкова, але що i хто вони, годi розiбратись. Кажуть, вони нiби за народ.
Кажуть, землю у помiщикiв вiдняти мають i працюючому людовi роздати.
О, це так! Землi треба. Це справедливо.
- За що я кров на всiх фронтах проливав? - дорiкає iнвалiд Степанко,-
Землi давай!
Влiзли до вжитку слова: буржуй, революцiя, республiка, земельна
реформа. Ще далi все частiше згадувалм Распутiна.
Одного разу потрапив Володьковi в руки часопис "Шiповнiк". Там
намальовано в дуже смiшному виглядi царя, який зовсiм придушений тяжечою
царською шапкою. Пiд малюнком напис: "Ех i тяжела ти, шапка Мономаха".
Распутiн, Мясоєдов, Сухомлiнов, Штюрмер, цариця... Зрада, розпуста. Всi цi
прiзвища все бiльше i бiльше вилазять на поверхню народного моря. їх дiла
i подвиги дивують селян. "Святий Старець". Распутiн переходить з уст в
уста, виростає у народнiй уявi до величi чорного духа царської держави...
Це вiн винен! Повiсити катюгу!..
- То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем...
- Брехня. Не вiримо, щоб такого чорта розстрiляли... Напевно, десь зi
шлюхами людське добро пропиває.
- Чуєте, Корейський, кажуть, також не зовсiм з народом. Кажуть, князя
Орлова держить, капiталiста Родзянку. А вже, як буржуазiя залiзе, не чекай
наш брат добра.
- Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самi заберемо. Обернемося
зi штиками проти помiщикiв, i давай землю. Нам вона належить. По десять
десятин на душу!
Ей, стягаються на обрiю тяжкi хмари, гураган буде. Народне море
почорнiло i пiнити почало. Хвилi на поверхнi кошенятами збiгаються, аж
нутро бурхливо пiдносить свiй тягар. Буревiй буде!
Ось хтось принiс до села: "Кто такiє большевiкi?", "Волинскiй
гвардєйскiй полк", "Релiгiя опiум народа", "Керенскiй i керенщiна".
Володько перший накидається на тi неохайнi, в червоних палiтурках
книжечки. I довiдується, що велетнi волиняки збили царський трон.
Довiдується, як охороняли вони царя, як вникали до них агiтатори "вiчної
правди", як бурилися гвардiйцi... Бачить Володько офiцерика в золотих
окулярах з їдкою гадючою усмiшкою.
- Смiiiрнааа! - кричить вiн, вганяючись в казарму. Гвардiйцi муром
мовчать. Нi одна брова не моргнула.
- Бунт! Разстрєлять!
- Далой! - ревуть вояки.- На вулицю!
Рвонулось море i роздалися береги. Повiнню рухнув солдат на вулицю.
Червонi прапори: "Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!" - горять
лютим огнем. Офiцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його
сочиться кров, а окуляри вiдкотилися пiд ноги маршуючої воячнi. Гей! "Вєдь
ми работнiкi єдiнай, вєлiкай армiї труда. Владеть земльой iмєєм право, а
паразiти нiкагда"...
Далi i далi читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога!
Цi слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожнi уста, що
промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке
написати, мусить вiдсохнути, вiдлетiти вiд тiла i розсипатися на порох. А
от нi. Тут чорним на бiлому написано: релiгiя народня отруя. Її видумали
вороги народу, щоб краще володiти ним, щоб тримати народ в страху i
покорi. Пости вбивають народ. Чуда i мощi неймовiрний обман. А сам Бог,
сивий дiд з бiлою бородою i добрими очима, виставлений як посмiховисько,
як шмат мальованого паперу, як поганський iдол...
- Боже! - виривається у Володька само з себе, так як тодi, коли його
зненацька вдарила коняка копитом в око... Глянув на образи, глянув на
матiр, на батька, якi працювали собi, хто з чим, i зовсiм не знали, що там
читає їх син. "Правда то? Нi?.. Боже! Хто менi скаже правду? А що, як це є
дiйсна, всемогуча, всесильна правда, яку цiлими вiками заковану тримали
пiд царським троном. А що, як їх усiх темних, забутих працiвникiв, дiтей
землi, дiйсно дурили?.."
Але одночасно... Володько згадує Дермань, монастир, шипучi смереки i
бамкання вечiрнього дзвона. I згадує також церкву, де сяють ризи образiв i
пломенiють тоненькi восковi свiчечки, порскаючи свiтлом i тiнями по
обличчях людей, що он грузнуть у темнотi мiж товстючими колонами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294