- Олег! Ти не смiєш так бiгати! Це тобi шкодить.
Пiсля увiйшли у смужку рiдкого лiсу над угорською межею. Це старi,
добре знанi мiсця. Особливо знає їх Володько. Тут пройшло його
хлоп'яцтво... Худоба, вогнi, бої з угорщанами. Пригадав Ганку й той
весняний день, коли зустрiвся з нею. Пригадав пролiски, її червоненькi, ще
дитячi щiчки, її синi, теплi оченята. Захотiв знову зустрiтися з нею,
вiдновити з нею своє знайомство. Багато разiв бачив її в церквi, на
вулицi, але не пiдходив, не заговорював... Сказав привiтання й далi. I
вона так само. Гляне тiльки на нього, скаже, що треба, i далi. А вже
дiвка. Висока, струнка, весела. Гуляє з дiвчатами, виспiвує дужим голосом,
гарно й дотепно жартує.
Увiйшли в густi кущi лiщини. Товариство само собою почало дiлитись на
гуртки. Галя весь час з Сашею. Ользi з чемностi пiдтримував товариство
Лiнкерт. Бiля них також крутився Роман. Володько хотiв зiстатись з Олегом.
По часi вони були самi. Кущi, долина, озеро. Направо запуст. Сонце
скiсно освiчує ледве помiтно зжовкле листя.
- Люблю цi мiсця,- казав Володько. Вiн дiйсно почував себе тут значно
краще, нiж у їдальнi. Вiд того пiднявся його настрiй.- Отам, бачиш,- казав
вiн,- високi дерева? Пiд ними галявина. Трава висока, м'яка. Ляжу не раз i
думаю... Ах, скiльки я там передумав. Коли б мiг все це виказати, Ну, як
гiмназiя? Сядьмо. Сiли.
- Цього року перевели на третє мiсце,- сказав Олег.- Спочатку були в
лiцеї - вигнали. Присусiдились до вище-початкової школи. Ходили на другу
змiну. Тiснота... Мусили й звiдти вийти. Тепер у жидiвському будинку.
Гнилi помости, стрiха тече, через вiкна дме. Ходимо однi другим через
класи... Оце й є наша гiмназiя. Але вчимось. Не маємо нi кабiнетiв, нi
бiблiотеки, нi порядних лавок...
- А я вчора з Дерманя,- сказав Володько.- Там вивезли семiнарiю.
Скiльки там було майна. Знаєш... Книги виносили оберемками, як дрова...
Насипали в драбиняки й так везли... Лавицi, залiзнi... Знаєш? З рухливими
столиками й стiльцями... Бачив свою лавицю. Я там вишкрябав В. i Д.
Кабiнети якi були. Всi апарати фiзичнi, геологiчна збiрка - самi учнi
зложили, зоологiчний кабiнет... Все вивезли.
Олег слухав Володька з широко вiдчиненими очима. У нього добрий,
одвертий, юначий вираз.
- I куди вивезли? - здивовано спитав вiн.
- До лiцею...
- До крем'янецького?
- Розумiється.
Обидва замовкли. Володько вирвав травину, вiдкусував вiд неї кусники й
випльовував.
- Нiчого,перший проговорив Олег.- А ми навчимось, i без кабiнетiв, i
без лавиць...
- Навчишся... Де? Олеже, де? От я... Куди дiнуся? Таж я ту науку... Сам
знаєш... Я виривав її з землi! Я так хочу вчитись!..- останнi слова
вирвались Володьковi через зацiпленi зуби. Поглянув навкруги сердитим
поглядом, нiби когось шукав.
- Не можеш до нас? - швидко проговорив Олег.
- Певно що нi. Коли б мiг - пiшов би. Не видержу iспитiв. Я не знаю
мов. Два роки чекав на ту семiнарiю, два роки думав, мучився... Ти думаєш,
це легко... Нi. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцiю
й думав: пiду я звiдсiль...
Знову коротка перерва.
- Ну, а куди? - глянув Олег на Володька допитливо.
- Я вже говорив з тим... З Лазюком... Знаєш його? Вiн має зв'язки з
Прагою. Таж там наш унiверситет, учительський iнститут, матуральнi
курси... Чорт бери! Ми скорше встанемо унiверситет у Токiо, нiж тут...
Вчора я їхав, i два рази питали мене про документи... Раз тут, пiд нашим
селом, бiля Iвана Бога...
- Добре, що ти хоч маєш тi документи... Наша цiла родина взагалi нiчого
не має... "Картки перебування". Тут родився батько, дiд i прадiд, а нам
сьогоднi дали "картки перебування" з обмеженням цiлого терену держави, за
винятком нашого повiту... Ет... Все, друже, речi, за якi не варто
говорити. Так можна дiйти до iстерики, до божевiлля. Я тепер вже собi
постановив: мовчи, дихай, думай i вперто працюй. Я, Володьку, вiрю, що
нiякий Люципер нiчого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його
не крути - все одно чотири. Нi?
Володько не вiдповiв нiчого.
- Чотири... Чотири... - сказав вiн по часi й зараз добавив: - Олеже!
Слухай мене. Знаєш, що думаю?.. Вгадай!
- Ну, то кажи... Якого бiса...
- Думаю дати виставу...
- Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тiткою Домкою...
- А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Пiде. Я обдумав. Вчора їхав i
думав, йшов i думав, лiг спати й ще думав... Все є... От тiльки Романа
пiймати. Вiн надається... А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й
одноактiвку маю.
- Чому якраз тепер?.. I я мiг би... Володько перебив:
- Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осiнь... Ну, що буду робити? Ти
ж уяви... Я знаю минулу осiнь. Таж я формально, дослiвно божеволiв... Я
дивувався, як мої предки могли вiки прожити на селi й нiколи не
сумувати...
- Сумували... Але... Горiлочка розраджувала. Нi?
- Я потребую п'ять дiйових осiб,- швидко, пiднесено говорив Володько,
не слухаючи Олега... - i я їх маю. Вони вже мої. Я - раз, Роман - два,
Ольга - три, у Габеля гостює тепер якась племiнниця... "Я, знаєте, тоже
iграла". I ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кiнь може заграти...
Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш - побачиш. Сьогоднi мушу пiдчепити Романа...
Вiн же рускiй...
- I за Габельом пiдеш?
- Все, що є, стягну. Пiсля буде iнакше. Початки... Олег розумiв свого
приятеля. За останнi два роки вони навчились себе розумiти. Вони ж обидва
читали Майн Рiдiв, Куперiв, Лондонiв. Обидва мрiяли про далекi свiти, новi
країни, бiгуни[17] та рiвники[18]. Поки що нiчого не сталося. Село, повiт
i границя, але в їх головах тi самi думки, в їх жилах плине та сама кров.
Вони знають обидва, що живуть на своїй землi, на тiй самiй, на якiй жили
їх предки.
Було тихо, лагiдно. Небо вкрите сiруватими баранчиками хмарин. Час вiд
часу з запусту чути смiх Галi. Лiнкерт з Романом затягнули якусь вояцьку
пiсню ген аж там десь у долинi.
Володько й Олег змiнили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег
зустрiв її у Ронiв, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер
також у школi... Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небi, подував захiдний вiтер, час вiд часу спадали
листочки, вертiлися в повiтрi й припадали до сухої землi.
По часi Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якiсь осiннi вiти,
весела, з блискучими очима, з широкими, на цiлу щоку рум'янцями.
- Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! - крикнула вона таким голосом, так сильно й
дзвiнко, що луна покотилась долиною й вiдбилась вiд другого схилу.
З кущiв запищав слабий голосок Олi, i по часi з'явилися Лiнкерт i
Роман.
- А ви чого надутi, нiби мiнiстри Британської iмперiї? - запитала Галя
Володька та Олега i, не чекаючи вiдповiдi, сiла на пеньочку.- Опеньки ось
ростуть. Збирайте, панове! - показувала ногою на купу опенькiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294