При цiм
Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони були в
каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й лiпили з неї
горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки.
А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв. Мехтод вiчно в
коваля бавиться. Вiн має на городi дуплаву дичку-грушу i в нiй повно
крем'яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi
бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок
у Трихоновому бузнику... Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала, але
її заклював шулiка. А Мехтод каже:
"Не йдiть туди".- "Чому?" - кажу.- "Там був мрець..." - "Який?" -
"Квочку там шулiка забив. Принесiть менi кусок залiза на колесо..." А
залiзо ми з порохнi робили... Ольга каже: "Я хочу бавитися з Володьком у
шинок". А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах... А Ольга йому
каже: "Халєра ти, халєра ти, халєра ти..." Три рази йому сказала: халєра
ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.
- А що то таке скремейда?.. - питає мати. Володько вiдповiв не вiдразу.
Вiн насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то є
скремейда? Про це повиннi всi люди знати...
- То палиця така з кривулькою на кiнцi. Нею їздять, або верхи, або
женуть перед собою. Кривулька вичовгається i дуже гладенька. Нашi хлопцi
мають по п'ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це
десять карбованцiв.
- Де ж ти взяв тих карбованцiв? - знов отой матiрний осоружний запит.
Володько аж гримнув...
- За грошi у нас є мушлi. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навiть
Архип мусiв продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на
скремейду. Вiн свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до
Мехтодового батька i привiв за вухо Архипа: "Кому вiддав кашкета?
Говори!.." А Мехтод злякався i каже: "Я купив".- "А рiзун в твою мать,-
каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета". А в тому кашкетi Мехтод тримав
свою "казну". Поставив у старому вулику пiд повiткою, i миша проїла у
ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i Мехтодовi, й Архиповi. Кашкета
Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкетi не така
чорна, як кашкет...
- Ну, ну,знов втручається мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось.
I за що, Боже мiй, має дiстати? Це дивує Володька настiльки, що вiн
взагалi перестає розказувати. Вiн лишень думає. Ввесь час, коли мати
сидить у "своїх" - у дiда або у дядькiв, Володько бавиться... Йому там
приємно. Вiн не раз так захоплюється грою, що забуває за снiданок, обiд i
вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд неприємного обов'язку -
обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один
недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн
любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечiрню". Це роблять з
початком осенi цiлий рiк до пiзньої весни. Для цього збираються великою
юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi... лише без тих, що не можуть
встигнути йти зо всiма. При цьому завше весело, багато смiху, багато
пригод. Вертаючись назад уночi, йдуть здебiльша Ляшовим займищем, в
котрому ростуть величезнi берези, дуби, гарнi гриби й лiсковi кущi.
Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скiнчив тим, що
одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до бантини.
Пiсля цього, розказують, що не раз i не два бачили страшного вiшальника
Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як
вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як тодi,
йдучи на "вечiрню", не збиратися цiлою юрбою?
Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з
вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр. Любить вiн саму
вечiрню вiдправу i взагалi монастир. Стара будова, старезнi, погризенi
часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi смереки,
якими бозна вiдколи висадженi монастирськi алеї -все це наводить на
Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного настрiй. Вiн любить,
коли вже западе сонце, бути на монастирському подвiр'ї i слухати, як
шумлять над головою смереки, обвiшенi довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!..
Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше, навiть при цiлковитiй тишi
безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Починає бамкати дзвiн
Здається, звуки його, нiби тяжезнi краплi чогось теплого, поволi
капають на землю, що жадiбно їх втягає... I малий Володько задирає
високо-високо голову, так що йому злiтає назад кашкет, i намагається
пiзнати, звiдки саме бамкає той дзвiн. Йому до того стає гарно i радiсно,
що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс i не луг.
Навколо повно людей. Засмiють.
Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стiльки цiкавого,
щось почує, когось побачить. Але вiн переважно самий, i його люблять
зачепити та покпитися з нього старшi хлопцi. "Ей, ти, малий. Як ти
звешся?" Володько, розумiється, мовчить. "Що, ти нiмий? Ходи-но, я тебе
вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i хоча вiн добре знає, що вони
нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть вiд таких. Вiн
краще йде до церкви.
У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi, урочисто, то сюди, то туди
борсаються у своїх довгих, темних одягах, там-то, там попiд стiнами
блимають окремi барвистi свiтелка, там далi перед iконостасом стоять i
палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед Тайною вечерею, що
над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне свiтло великої
позолоченої лампадки.
Володько знаходить мiж людьми свою маму, що завжди приходить скорше,
щоб застати своє улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом святого
Федора князя Острозького, i тут вiн залишається. Тут дiйсно приємно
стояти. Все спереду видно, на парапетi горять рясно рядочком свiчi i
освiтлюють похмуре обличчя святого князя. В образi того святого
знаходиться частина його мощей, здається, нiготь з ноги, i тому всi
цiлують його якраз у ту ногу.
Молитися в церквi Володько не може. Для нього тут занадто багато
цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi з височезними
вiкниськами стiни, i малюнки святих на них, i вiзерунки всiлякi, i
позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительської семiнарiї в дуже
гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так чудово спiвають.
О, той спiв. Вiн полонить i обезвладнює Володька. Вiн вiдриває його i вiд
малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких кашкетiв "зi
звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди...
З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i яблунi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони були в
каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й лiпили з неї
горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки.
А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв. Мехтод вiчно в
коваля бавиться. Вiн має на городi дуплаву дичку-грушу i в нiй повно
крем'яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi
бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок
у Трихоновому бузнику... Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала, але
її заклював шулiка. А Мехтод каже:
"Не йдiть туди".- "Чому?" - кажу.- "Там був мрець..." - "Який?" -
"Квочку там шулiка забив. Принесiть менi кусок залiза на колесо..." А
залiзо ми з порохнi робили... Ольга каже: "Я хочу бавитися з Володьком у
шинок". А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах... А Ольга йому
каже: "Халєра ти, халєра ти, халєра ти..." Три рази йому сказала: халєра
ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.
- А що то таке скремейда?.. - питає мати. Володько вiдповiв не вiдразу.
Вiн насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то є
скремейда? Про це повиннi всi люди знати...
- То палиця така з кривулькою на кiнцi. Нею їздять, або верхи, або
женуть перед собою. Кривулька вичовгається i дуже гладенька. Нашi хлопцi
мають по п'ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це
десять карбованцiв.
- Де ж ти взяв тих карбованцiв? - знов отой матiрний осоружний запит.
Володько аж гримнув...
- За грошi у нас є мушлi. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навiть
Архип мусiв продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на
скремейду. Вiн свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до
Мехтодового батька i привiв за вухо Архипа: "Кому вiддав кашкета?
Говори!.." А Мехтод злякався i каже: "Я купив".- "А рiзун в твою мать,-
каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета". А в тому кашкетi Мехтод тримав
свою "казну". Поставив у старому вулику пiд повiткою, i миша проїла у
ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i Мехтодовi, й Архиповi. Кашкета
Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкетi не така
чорна, як кашкет...
- Ну, ну,знов втручається мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось.
I за що, Боже мiй, має дiстати? Це дивує Володька настiльки, що вiн
взагалi перестає розказувати. Вiн лишень думає. Ввесь час, коли мати
сидить у "своїх" - у дiда або у дядькiв, Володько бавиться... Йому там
приємно. Вiн не раз так захоплюється грою, що забуває за снiданок, обiд i
вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд неприємного обов'язку -
обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один
недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн
любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечiрню". Це роблять з
початком осенi цiлий рiк до пiзньої весни. Для цього збираються великою
юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi... лише без тих, що не можуть
встигнути йти зо всiма. При цьому завше весело, багато смiху, багато
пригод. Вертаючись назад уночi, йдуть здебiльша Ляшовим займищем, в
котрому ростуть величезнi берези, дуби, гарнi гриби й лiсковi кущi.
Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скiнчив тим, що
одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до бантини.
Пiсля цього, розказують, що не раз i не два бачили страшного вiшальника
Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як
вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як тодi,
йдучи на "вечiрню", не збиратися цiлою юрбою?
Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з
вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр. Любить вiн саму
вечiрню вiдправу i взагалi монастир. Стара будова, старезнi, погризенi
часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi смереки,
якими бозна вiдколи висадженi монастирськi алеї -все це наводить на
Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного настрiй. Вiн любить,
коли вже западе сонце, бути на монастирському подвiр'ї i слухати, як
шумлять над головою смереки, обвiшенi довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!..
Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше, навiть при цiлковитiй тишi
безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Починає бамкати дзвiн
Здається, звуки його, нiби тяжезнi краплi чогось теплого, поволi
капають на землю, що жадiбно їх втягає... I малий Володько задирає
високо-високо голову, так що йому злiтає назад кашкет, i намагається
пiзнати, звiдки саме бамкає той дзвiн. Йому до того стає гарно i радiсно,
що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс i не луг.
Навколо повно людей. Засмiють.
Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стiльки цiкавого,
щось почує, когось побачить. Але вiн переважно самий, i його люблять
зачепити та покпитися з нього старшi хлопцi. "Ей, ти, малий. Як ти
звешся?" Володько, розумiється, мовчить. "Що, ти нiмий? Ходи-но, я тебе
вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i хоча вiн добре знає, що вони
нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть вiд таких. Вiн
краще йде до церкви.
У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi, урочисто, то сюди, то туди
борсаються у своїх довгих, темних одягах, там-то, там попiд стiнами
блимають окремi барвистi свiтелка, там далi перед iконостасом стоять i
палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед Тайною вечерею, що
над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне свiтло великої
позолоченої лампадки.
Володько знаходить мiж людьми свою маму, що завжди приходить скорше,
щоб застати своє улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом святого
Федора князя Острозького, i тут вiн залишається. Тут дiйсно приємно
стояти. Все спереду видно, на парапетi горять рясно рядочком свiчi i
освiтлюють похмуре обличчя святого князя. В образi того святого
знаходиться частина його мощей, здається, нiготь з ноги, i тому всi
цiлують його якраз у ту ногу.
Молитися в церквi Володько не може. Для нього тут занадто багато
цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi з височезними
вiкниськами стiни, i малюнки святих на них, i вiзерунки всiлякi, i
позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительської семiнарiї в дуже
гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так чудово спiвають.
О, той спiв. Вiн полонить i обезвладнює Володька. Вiн вiдриває його i вiд
малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких кашкетiв "зi
звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди...
З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i яблунi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294