Все преться i преться перед очима, мов змора. I коли влетiв з нагаєм
офiцер i рiзким голосом ревнув: "Смiрнааа!" - у Володька все ще бiльше
змiшалося в головi i вiн витиснувся через розтрощене вiкно пiд капiж, де
лежала розчовпана купа вазонiв.
З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, дiти. Деякi несуть на
плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були
вдоволенi.
Володько обiйшов покої. В одному вiкнi побачив знайомого хлопця. Той
манить його пальцем i щось показує на помостi. Володько пiдiйшов до вiкна
i глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через
пiдвiконня i накинувся на книжки.
Вибрав з них те, що вважав найцiкавiшим. Скинув пасочок, яким
пiдперiзував штани, i накладав на нього стоску книжок, недописаних
журналiв, картин. Все це рухнув на плечi. Але вага була надзвичайна.
Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибирає менш вартiсне, але кожна
книжка липне сама до його рук.
В iнших кiмнатах обривали на стiльцях плюш, розбирали якiсь горшки,
розбивали шухляди i витягали з них клямки та замочки. Володька це не
цiкавить. Вiн несе скарб, несе так, як несе кожна людина щось таке, що
безперечно й невiд'ємно їй, i тiльки їй однiй належить.
Все одно ж там все те знищать. Що, нi? Напевно, так. Знищать. А вiн же
хотiв це прочитати. Перший раз у життi мав вiн нагоду бачити, вiдчувати i
торкатися до такої маси книг. А якi соковитi, виразнi, палаючi картини,
лiтери... Нi, нi. Хто посмiє заборонити йому вирвати тi скарби з-пiд
салдатського чобота, який не знає милосердя i шани?..
Але, пiдходячи додому, вiй бiльше вiдчував, як розумiв, що цього вчинку
батько не похвалить. Тому вiн i не показався на очi батьковi. Пiдiйшов не
з дороги, а з горбу... Обережно прокрався поза ожередою соломи i занiс до
льоху. Там у темнотi звалив усе з натомлених плiч i сiв навшпиньки перед
здобиччю... Довго розкладав зiм'ятi листочки, обривав пошарпане, складав
розсипанi сторiнки. Надзвичайно мало свiтла, тому призирався до всього,
мов слiпець, що цiлим єством прагне побачити яснiсть предмету. Шкода, що
вiн не може ось тут засвiтити i сiсти на цiлу нiч за читання. I хай там
б'ють зверху гранати... Хай валиться там свiт... Що то все його обходить,
коли перед ним купа дорогоцiнних скарбiв.
Розказав про це тiльки матерi. На другий день i та пiшла з ним
подивитися на руїну. У покоях було вже порожньо. Якимсь чудом лишився i
лежав у кутi, мов тяжко ранений iнвалiд, круглий лакований столик. Три
ноги його вiдбитi, i невiдомо де знайшли вони свiй кiнець. Одна четверта,
зухвало й жалюгiдно, сторчить догори...
Настя злякалася. Таке багатство гине... Така розкiш... Вона мало не
ридала над тим нещасним столом. А стiл аж просився пiдняти його, дати йому
змогу далi жити, робити комусь вiрну незаздрiсну службу.
I жiнка пiдняла його на свої худi плечi, стогнала, сапала i так занесла
бiдолашну калiку до своєї темної, з мокрою згруженою долiвкою, хати.
На те навинувся Матвiй. Уже одного його погляду було досить, щоб Настя
почала:
- Ото все нищать. Все розбивають на скалки. Думаю, хай вiзьму, а
вернуться, тодi вiддам. Поставимо у хлiвi. Це ж так добре буде на ньому
кришити буряки, картоплю...
Але не договорила.- Знаєш ти, стара, що? Тобi вже, видно, таки зовсiм в
головi перевернулось. Чи ж тобi не сором? Зараз менi вiднеси оту непотрiб
туди, де взяла! Чуєш? Щоб я й слiду вiд цього не бачив! Бо як вiзьму
напругу, то я тебе навчу...
Цього було досить. Лiпше не чекати на щось бiльшого. Бо хiба ж ви не
бачите, як виглядає сьогоднi "наш батько". Вiн же тiльки що "новину"
дiстав. Хоч ти в землю лiзь, а вибиратися мусиш. Прибiг засапаний десятник
- жiнка Iвана Бабиного, i сказав:
- Завтра всi, як один, мають виїхати. Обоз також вiд'їжджає...
Матвiй тодi подався до клунi мiж свої снопи, машини i всяке таке... А
там на стiл, на якiм подають в барабан, голову на руки спустив i пережив
одну тiльки годинку так. Хм... Коли б ви знали, що то є...
Встав був Матвiй, як сторож роду свого, як здоровий корiнь землi
своєї... Десятки рокiв минуло з того часу. На весь зрiст пiднявся вiн,
непоборний син п'янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дiдiв i
батькiв. Його потуга росла, мов повiнь, мов гiрська стрiмка лавина. Силу
великої душi i сильних м'язiв впоїв у землю, напоєну дивним чадом, що
давав життя, муки, радiсть i смерть. I пiслав у життя синiв, дочок з
твердою наукою: закон ваш - закон землi. Будьте сильнi, як вона,- i
вiчнiсть вам забезпечена.
I от на цiй висотi, на цьому тронi чистоти, вiри i могутностi застає
його цей страшний жорстокий гад, "що тiлом брязкотить i де проповзає, там
все вигоряє". Перед роками чула його душа того гада й у снi пiдказувала
страшнi роки.
Вiйна. Нечувана, небувала. Вона свавiльно, неухильно ступає по хрустких
кiстках мiльйонiв i от-от готова схопити в свої обiйми й Матвiя, щоб
жбурнути його знов у безодню темноти, горя й нужди.
I виростуть такi сини i дочки, напояться отруєю порохового чаду, пiдуть
по широких дорогах степiв i лiсiв, розгублять чистоту душi... Кров, барва
i випад її, змiшанi з тонами гармат, хто знає, чи не похитнуть вiри в Бога
поколiнь, землi i неуявної батькiвщини...
У Матвiя тремтiли руки i ноги. Вiн ходив, стояв, сидiв, спав, як i
завжди, але у цi днi вiн вiв надлюдське змагання з якоюсь невидимою силою.
Часами цiпив зуби, нiби тамував невимовний бiль, нiби тлумив страшний
крик, що самохiть рвався з його здушених грудей...
О, Володько так знає, розумiє, вiдчуває свого тата. Нi одне слово не
вирветься з нього на знак протесту. Вечером за башковецьким лiсом особливо
ревуть гармати. Небо там пожежею жарiє i, здається, по хмарах iдуть
легiони воякiв, щоб iз неба лити на землю вогонь.. Дорогою йде обоз. У
таборi горить безлiч огнiв, i дим застеляє долину.
Володько звалив на спину стола й пiшов з ним униз городом до долини...
Пiшов, твердо ступаючи пiд тягарем молодими ногами, i сховався пiд
покровом диму.
Йшов по межах, чув як двигтiла земля вiд гарматнiх перегукiв...
Здавалося, йде тут останнiй раз. Ось минув поле Хоми Ет-тоє. Далi
Гнидкове. Невибранi, посохлi бараболi. Хтось, видно, ще недавно вибирав
їх, клав огонь, димок вiд нього ще тоненькою вуалькою пiднiмався i пахнув
так знайомими згарами бараболь.
Далi i далi пер того проклятого безногого стола. Хотiв минути своїх
хуторян, щоб заховати сором батька бодай перед своїми. Йому тяжко. Голову
зовсiм зiгнув, i жмли на карку сильно натягнулись i вип'ялись. Руки
розп'яв i мiцно тримав стiл на плечах. Донiс свою ношу майже до
жолобецького лiсу. Там жбурнув її в рiвчак, зарослий лiщиною та вовчими
ягiдками.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294