"Ах, коли то воно скiнчиться",- думає не раз Володько. Думає
всоте, втисячне - поле, поле й поле, посерединi буда, соломою крита, там
мiх для спання, там лантухи на гичку, там палицi з лiски, цяцькованi
ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ -
буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з двiрських
штахетiв, i пошивав старими з панської клунi снiпками. На випадок вiйни -
два склади зручного камiння припасено.
Думи заважають Володьковi... Клятi, вiчнi, дурнi думи.
- А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли!
Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту
вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
- Хто були тi запорозькi козаки? - питав Володько минулої недiлi свою
"госпожу" учительку, яку навiдував також лiтом та брав у неї книжки.
- Такi були воїни... На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та царя
православного ляхiв-єзуїтiв, туркiв та татар шаблями воювали.
- А що то є Україна? - невгавав Володько.
- То, кажеться, така область над Днiпром... Там десь коло Києва.
Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена.
- Во-лодь-кууу! Володь-кууу! - чує зненацька хлопець. Зривається, бо
лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти.
- Володь-кууу!..
- А чогооо?!
- Угорщикиии!
Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно за горбом
тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i кричить... Небезпека! Сполох!
Ворог на овидi!
Володько зривається i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм
забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу.
Корови попутанi гицають, як тiльки можуть, з останнiх сил, а Iлько
газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку нiмий, також вiдганяє
скорiш свої корови догори вiд границi.
- До купи! Iльку! Згонь до купи товар! - кричить на бiгу Володько. -
Ти! Ти! - вимахує руками на нiмого i показує, щоб згонив i свiй товар до
буди. Той помiчає i вихором летить на вказане мiсце.
- Гей, гей! - кричить Володько, розмахує товстючою палюгою i пре до
границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий.
Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко дихає. На чолi пiт.
Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори
вiд каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушкiв. Вони
пасуть на толоцi, тому їх багато. В руках у кожного бук i торба камiння.
Побачили противникiв i зупинилися.
- Давай-давааай! Давай-давааай! - потрясаючи високо над головами
буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло.
"Приймати? Не приймати?" - швидко працює Володькова думка, але нiмий
уже белькоче i потрясає палицею.
- Давай-давааай! - викрикнув Володько i добавив лайку.
А дерманцi клинцi,
пекли жабу в ринцi,
всiх дерманцiв запрягали,
з печi жабу витягали!
Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!
А вгорщани шмаркачi,
пекли жабу у печi,
батька й матiр запрягали,
з печi жаабу витягали!..
Вiдчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох
бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно, розмахує
товстючою своєю палюгою i готовий з копита кинутися в бiй. Але Володько
нi.
- Камiння давай! - гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по камiння.
Цього цiнного вiйськового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба
обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi пiдбирати те,
що накидає ворог.
А той гнався вже щодуху вдiл до сiножатей. Ось вже гицають високою
травою, добiгають до Григоркового вiвса i зникають. За пригорком їх не
видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боцi, ще бiльше.
Скiльки їх? Раз, два, три - п'ять, що бiгли ззаду, а спереду також з
п'ятеро. Нападу треба сподiватися з бокiв i спереду.
- Держiться, хлопцi! - затискає зуби та кулаки Володько. Нiмому наказ
дивитися на правий вiдтинок, Хведька ставить на лiвий, а сам усерединi.
- Не пiдпускати до себе. Камiнюками! На палицi не пiдемо... Вони нас
злущать... їх утроє бiльше...
I тут блискавично приходить Володьковi нова думка.
- Сховаємся! - сказав вiн.- За гноєм...
На полi поскидано купками гнiй, i хлопцi миттю залягають за ними.
Вискакувати зненацька, несподiвано. Володько подасть знак.
Залягли. Очiкування. Пражить сонце. Володько запер вiддих i вслухується
у кожний гамiр, що доходить з долини. Серце нагально стукотить.
По небi нечуйно сховзають хмарки... Мертво, непорушно стоять дубки.
Зелений їх лист вiдблискує променем. У вiвсi стрекотять коники.
Першими вигулькнули з-за горба тi, що бiгли навпростець. Лiве крило
пiшло пiд гору яром, праве кущами, де розбитий камiнь.
Просто через овес борсається троє обвiтрених чорнопиких з лишаями
хлопчиськiв. У руках буки. Вибiгли на рiвнину:
- Давай - даваай! - крикнули майже нараз. Нiхто їм не вiдповiв. Тиша.
Всi три зупинилися. Вiддаль вiд границi - раз кинути каменем.
- Хлопцi, вперед! - викрикує Володько i зривається, мов опарений. За
ним зривається Хведько, за Хведьком нiмий. Всi три стрiмголов летять проти
напасникiв.
Це було так несподiвано для угорщикiв, що вони не встигли хинути нi
одного каменя. З мiсця пустилися навтiки. Стрибають вiвсом, тiльки
постольцi мигають та набитi камiнням торбини гарцюють по задах. За ними
навздогiн летять камiнцi, а нiмий на цiлу околицю реве своїм диким ревом.
- Стiй! - гукнув Володько. З обох бокiв вигулькнуло ще кiлька
угорщукiв, якi, пригнувшись, пруть на допомогу своїм товаришам.
У вiддалi ста крокiв всi вони зупинилися. Володько i товаришi вперлись
у них гострим лютим поглядом.
Бац! - чiткий камiнчик вирвався з руки угорського лiвшуна, описав у
повiтрi криву струну i чвякнув у землю. Володько вiдступив лиш два кроки
i, пiднявши, сховав його в кишеню.
- Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило твоє значно краще, як у нашого
кнура,- кричить Володько. Нiмий жбурнув i собi камiнчика.
- Ти! Не кидай! - накинувся на нього Володько, показуючи на обмаль
камiнцiв. Хай вони, мовляв, першi кидають.
Це було гаслом наступу угорщан. Кiлька каменiв сипнулося на дерманцiв,
якi не встигали їх пiднiмати. Кожний мусiв берегти себе вiд камiння...
- Гурааа! - крикнули угорщани i всi сипнулися вперед. Дерманцi почали
вiдбiй. Камiнцi сипляться градом. Нiмий озвiрiв i готовий з буком кинутися
на напасникiв. Але в той мент кругла кам'яна галька бацнула його в суглоб
правої руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камiнчика i попав
угорщука в ногу. Той присiв одразу.
Та не встиг Володько повернутися на крик нiмого, як в очах його
сипнулись iскри.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
всоте, втисячне - поле, поле й поле, посерединi буда, соломою крита, там
мiх для спання, там лантухи на гичку, там палицi з лiски, цяцькованi
ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ -
буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з двiрських
штахетiв, i пошивав старими з панської клунi снiпками. На випадок вiйни -
два склади зручного камiння припасено.
Думи заважають Володьковi... Клятi, вiчнi, дурнi думи.
- А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли!
Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту
вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
- Хто були тi запорозькi козаки? - питав Володько минулої недiлi свою
"госпожу" учительку, яку навiдував також лiтом та брав у неї книжки.
- Такi були воїни... На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та царя
православного ляхiв-єзуїтiв, туркiв та татар шаблями воювали.
- А що то є Україна? - невгавав Володько.
- То, кажеться, така область над Днiпром... Там десь коло Києва.
Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена.
- Во-лодь-кууу! Володь-кууу! - чує зненацька хлопець. Зривається, бо
лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти.
- Володь-кууу!..
- А чогооо?!
- Угорщикиии!
Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно за горбом
тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i кричить... Небезпека! Сполох!
Ворог на овидi!
Володько зривається i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм
забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу.
Корови попутанi гицають, як тiльки можуть, з останнiх сил, а Iлько
газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку нiмий, також вiдганяє
скорiш свої корови догори вiд границi.
- До купи! Iльку! Згонь до купи товар! - кричить на бiгу Володько. -
Ти! Ти! - вимахує руками на нiмого i показує, щоб згонив i свiй товар до
буди. Той помiчає i вихором летить на вказане мiсце.
- Гей, гей! - кричить Володько, розмахує товстючою палюгою i пре до
границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий.
Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко дихає. На чолi пiт.
Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори
вiд каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушкiв. Вони
пасуть на толоцi, тому їх багато. В руках у кожного бук i торба камiння.
Побачили противникiв i зупинилися.
- Давай-давааай! Давай-давааай! - потрясаючи високо над головами
буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло.
"Приймати? Не приймати?" - швидко працює Володькова думка, але нiмий
уже белькоче i потрясає палицею.
- Давай-давааай! - викрикнув Володько i добавив лайку.
А дерманцi клинцi,
пекли жабу в ринцi,
всiх дерманцiв запрягали,
з печi жабу витягали!
Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!
А вгорщани шмаркачi,
пекли жабу у печi,
батька й матiр запрягали,
з печi жаабу витягали!..
Вiдчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох
бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно, розмахує
товстючою своєю палюгою i готовий з копита кинутися в бiй. Але Володько
нi.
- Камiння давай! - гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по камiння.
Цього цiнного вiйськового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба
обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi пiдбирати те,
що накидає ворог.
А той гнався вже щодуху вдiл до сiножатей. Ось вже гицають високою
травою, добiгають до Григоркового вiвса i зникають. За пригорком їх не
видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боцi, ще бiльше.
Скiльки їх? Раз, два, три - п'ять, що бiгли ззаду, а спереду також з
п'ятеро. Нападу треба сподiватися з бокiв i спереду.
- Держiться, хлопцi! - затискає зуби та кулаки Володько. Нiмому наказ
дивитися на правий вiдтинок, Хведька ставить на лiвий, а сам усерединi.
- Не пiдпускати до себе. Камiнюками! На палицi не пiдемо... Вони нас
злущать... їх утроє бiльше...
I тут блискавично приходить Володьковi нова думка.
- Сховаємся! - сказав вiн.- За гноєм...
На полi поскидано купками гнiй, i хлопцi миттю залягають за ними.
Вискакувати зненацька, несподiвано. Володько подасть знак.
Залягли. Очiкування. Пражить сонце. Володько запер вiддих i вслухується
у кожний гамiр, що доходить з долини. Серце нагально стукотить.
По небi нечуйно сховзають хмарки... Мертво, непорушно стоять дубки.
Зелений їх лист вiдблискує променем. У вiвсi стрекотять коники.
Першими вигулькнули з-за горба тi, що бiгли навпростець. Лiве крило
пiшло пiд гору яром, праве кущами, де розбитий камiнь.
Просто через овес борсається троє обвiтрених чорнопиких з лишаями
хлопчиськiв. У руках буки. Вибiгли на рiвнину:
- Давай - даваай! - крикнули майже нараз. Нiхто їм не вiдповiв. Тиша.
Всi три зупинилися. Вiддаль вiд границi - раз кинути каменем.
- Хлопцi, вперед! - викрикує Володько i зривається, мов опарений. За
ним зривається Хведько, за Хведьком нiмий. Всi три стрiмголов летять проти
напасникiв.
Це було так несподiвано для угорщикiв, що вони не встигли хинути нi
одного каменя. З мiсця пустилися навтiки. Стрибають вiвсом, тiльки
постольцi мигають та набитi камiнням торбини гарцюють по задах. За ними
навздогiн летять камiнцi, а нiмий на цiлу околицю реве своїм диким ревом.
- Стiй! - гукнув Володько. З обох бокiв вигулькнуло ще кiлька
угорщукiв, якi, пригнувшись, пруть на допомогу своїм товаришам.
У вiддалi ста крокiв всi вони зупинилися. Володько i товаришi вперлись
у них гострим лютим поглядом.
Бац! - чiткий камiнчик вирвався з руки угорського лiвшуна, описав у
повiтрi криву струну i чвякнув у землю. Володько вiдступив лиш два кроки
i, пiднявши, сховав його в кишеню.
- Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило твоє значно краще, як у нашого
кнура,- кричить Володько. Нiмий жбурнув i собi камiнчика.
- Ти! Не кидай! - накинувся на нього Володько, показуючи на обмаль
камiнцiв. Хай вони, мовляв, першi кидають.
Це було гаслом наступу угорщан. Кiлька каменiв сипнулося на дерманцiв,
якi не встигали їх пiднiмати. Кожний мусiв берегти себе вiд камiння...
- Гурааа! - крикнули угорщани i всi сипнулися вперед. Дерманцi почали
вiдбiй. Камiнцi сипляться градом. Нiмий озвiрiв i готовий з буком кинутися
на напасникiв. Але в той мент кругла кам'яна галька бацнула його в суглоб
правої руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камiнчика i попав
угорщука в ногу. Той присiв одразу.
Та не встиг Володько повернутися на крик нiмого, як в очах його
сипнулись iскри.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294