- Чого?
- А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш... A там стiльки працi,
що Господи... Вiнки, бiганина, варять, печуть... Всi: де Володько? Де
Володько? Привезли скриньку горiлки. Там цiле село...
Вони звернули на дорожину, що веде до кущiв. Наталка все не могла
заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося...
-... I я не видержала... Пiду. Трохи стемнiло i я пiшла... А знаєш? -
вона взяла його за руку й зупинилась. Пiдступила ближче,- Знаєш? Був знов
Iлько.- Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась
вiдповiдi - Прийшов з Бухловим...
- З Бухловим? - перебив Володько...
- З ним... Боже! Я собi думаю: таж Бухлов з козаком, з полiцiєю. А
Iлько втiк з iншими хлопцями... Як же так? А вони собi принесли шпроти...
Знаєш? Такi рибочки в бляшанках... Бухлов трохи п'яний... Виймає рибочку й
дає менi - Я одвернулась. А Iлько до мене; "Дурна! Їж!" Я вибiгла з
хати... Цiлий день про це думала... Думала собi: чи сказати це кому? Потiм
рiшила: тобi. Кому iнакше?
- I бiльше не кажи нiкому,- сказав Володько. Вони пiшли просто на темну
стiну гаю. Там тихо. З села долiтає пiсня, 3 другого боку, з Угорщини чути
також пiсню, тiльки ночлiжанську.
Вертався Володько зовсiм пiзно. Йшов через село, повз новий будинок.
Село вже спало. Будинок стояв уквiтчаний. Перед ним така ж уквiтчана
брама. З неба свiтив оточений сiрим кiльцем мiсяць. Буде змiна погоди,
думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазi завтрiшнє
свято, а за скошений овесь i не згадав...
Це було не саме посвячення будинку на площi села Тилявки. Це було щось
бiльше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятилiття, столiття, але
навкруги було тихо, сонно, нiби безлюдно. Були чудовi весни, пишно цвiли
черешнi... Були поля зеленi... Вiтер вiяв з далеких морiв... Було не одно
густе, як мед, лiто, що заливало землю щирим золотом; були пахучi днi
осенi, повнi жовтих, червоних i синiх овочiв, були бiлi, яскравi зими;
поля вкритi застиглим бiлим металом, зненацька схвильованим i ствердлим
химерно... Була велична, маєстатична, свята земля - гордiсть Бога й
натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда... Сувора, як чоло
Саваофа, i радiсна одночасно, як гарний спiв.
Не було тiльки на нiй людини. Було безлiч недокiнчених задумiв, безлiч
початкiв, нарисiв... На кожному проектi видно було велику, натхненну руку
творця... Рiшучi, несподiванi зариси, потужнi, налитi силою обриси м'язiв,
дебелi куснi, литi з кращих металiв... Бракувало їм вiдповiдної душi.
Великої душi. Твердої душi. Розумної душi...
Цiлi вiки вагiтнiла стара, чудова земля своїм великим плодом... Небо,
обрiї, дерева, цвiт яблунi, хвиляста чорна рiлля, швидколетi птахи, й дикi
звiрi, i риби в чистих водах напружено чекали одного, надзвичайного дня,
коли ступить Бог на цю землю й мудрою своєю правицею вiдхилить завiсу
темноти. Скаже Бог: дарую вам вiд сьогоднi душу. Будьте мудрi, як я. Хочу
бачити вас володарями, а не рабами. Воскреснiть!
Нi, нi... Це не було тiльки посвячення будинку. Це посвоєму воскресало
й зводилось село. Це не була квiтуча весна, це було густе, налите снагою
лiто з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того ранку сходило сонце.
Нiколи воно не вставало так. Сам Бог зiйшов зi свого трону й зводив його
обома своїми руками... Як горiли золотi стернi розлогих i ланiв, як
суворо, рiвно стояв на обрiю лiс, як гнулись тяжкi вiти яблунь - про все
це немає сили сказати... Село виступало - хата за хатою, всi лавою, мов
живi, бiлi, веселi, усмiхненi... Дзвiн вiд самого рання бушував над селом
i розлiтався навкруги, нiби розбитий гураган; всiх зводив, всiх гнав до
Тилявки, всiх випростував i бадьорив.
Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки... За ними в бiлому, в
червоному, в синьому йдуть дiвчата... Там далi йдуть дядьки в тяжких,
кованих чоботях, що залишають на стежцi глибокий слiд. Всi вони .йдуть, бо
кличе тилявець-кий дзвiн... Там буде сьогоднi празник... Про це знають всi
навкруги...
I на полях вiд Людвищ квапляться на поклик дзвону парубки, дiвчата,
дядьки... Тилявецькi поля вiтають їх своїми стернями, своїми пiвкопами...
Здається, пiвкопи знають, кому вони належать i якi руки складали їх.
На сходi знов вiд Жолобок з густого, чорного лiсу виходять юрба за
юрбою, йдуть стежками вздовж вкритого курявою широкого шляху просто
назустрiч дзвоновi, що реве над Тилявкою... Йдуть поспiхом (бо можуть
спiзнитись) дiвчата з червоними, веселими лицями... Он перед ними вже хати
Тилявки, що стоять сьогоднi гордо... Бiлi хати пiд зливою яскравих
променiв ранкового сонця...
А з пiвночi також iдуть... Там запало в глибокий яр старе лiсове село
Угорське. Угорщани встали сьогоднi рано. Вони ж довiдались, що сьогоднi в
Тилявцi велике свято. Вони ж знали, що там бiгали весь час якiсь люди,
сходились, розходились, ходили по ночах, ранками, цiлими днями. Вони
знали, що туди вселили "постерунок", що послали туди вiйсько... Вони знали
також свого "вуйта". Не раз погрожував вiн, що Тилявку "присадить,
знищить, рознесе, загладить". Вони також знали, що Тилявка жила б тому, i
росла, i працювала... Кожний день хтось приносив вiстку, яку передавали з
хати до хати, про яку говорили коло церкви, на посиденьках, при
гостинах... Скрiзь на кожному кроцi чути було про Тилявку, i як не пiти
туди сьогоднi, коли так голосно реве великий дзвiн i так завзято, сильним,
металевим голосом кличе до себе...
Село встало. Було все на ногах, шумiло все, квапилось, вдягалося
святочно. Всiма дорогами, всiми стежками через сади й перелази йшли
радiснi, святочнi люди. Зо всiх бокiв вступали в село гурти, нiби
процесiї, що йшли вулицями, весело вiтались зi знайомими.
- Дай Боже, дядьку Семене! Як маємось? - твердий, соковитий бас.
- Здорова була, Яринко! А ходи з нами! - дзвенiв дiвочий голос.
- Кумо! З святом будьте здоровi! Ходiть до церкви! А дзвiн все гуде,
все б'є, нiби на сполох, нiби розпачливим криком своїм хоче пройняти саме
нутро землi й звiдти викликати навiть тих, що вiдiйшли у вiчнiсть. Дзвiн
б'є i б'є тяжким, залiзним серцем, i кожний його удар здвигає селом,
струшує з нього вiковий сон, зводить i жене... Село встало, село йде, село
рушило, мов велика повiнь якоїсь загаченої рiки, що раптово прорвала свою
перепону.
Посерединi села стоїть стара, дерев'яна, бiла, мов чайка, церква.
Бiльше ста лiт стоїть вона на тому мiсцi... Старi, розлогi дерева оточили
її зо всiх бокiв... Зеленi їх корони майже зливаються з зеленою банею
церкви, i тiльки хрест блищить золотом у соняшник променях ранку. Така
саме стара дзвiниця. Тесанi сокирами дубовi сходи, старi дзвони... Дзвонар
Григор Вакула без перерви б'є в великий дзвiн.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294