Клуньчину, думаю,
продати, та ялiвку, та яблук пару десяткiв пудiв, то, може, воно i щось
вийшло б... Воно-то i без клуньчини бiда - щось там збереш з поля i де
його ту мiзерiю зложити. А скiльки намучились, поки її злабудали, плечi
облазили, як носила з Бущенщини-крокви, та лати, та балки... Усе то на
плечах моїх..."
- Ой, видно, та баба хоче дiстати по пицi,- зазначує котрийсь там
спередi, з намагою повертаючи назад голову.
- Чи вам, тiтко, часом. Бог дасть, не зацiпить? - додає iнший.
- Ага!.. Зацiпить,- було її останнiм протестом. До пiвночi чекала i
рюмсала собi пiд нiс, але зовсiм мовчки. А вписали її на пiвдесятину десь
уже в серединi списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла, все
не вiрила. А що як вiзьмуть та одурять "дурну бабу". Нi, вона вже краще
постоїть, та помокне, та припильнує.
Вертаючись геть по пiвночi пiд дощем додому, Матвiй нiс зi собою
невеселi думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дiстати. I як вiн
усе то сам подолає. А тут ще й працi стiльки - i старої, i нової, i все її
прибуває та прибуває. Коли б мав хоч порядного помiчника дома, а то ж усе
таке от.... Сам i за плугом, i за бороною, i конi впорай, i води
принеси... Нi, нi. Невеселi думи нiс Матвiй зi собою, вертаючись тiєї
темної ночi до свого хутора.
Щосереди у малому мiстечку Мизочi, що сiм верстов вiд Дерманя
вiддалене, ярмарок. Другого дня i була якраз середа. Сльотило i шугав
вiтер. Але дорогою до Мизоча з самого рання тягнулась валка возiв. Хто
везе веприка, хто вiвцi, де в кого ялiвка за возом тягнеться, їхали, їхали
i їхали. I все це мало пiти на викуп Застав'я, усе то мав бути завдаток,
хоча нiхто ще нiчого не знав путнього, чи буде з тiєї купiвлi що, чи не
буде. По-перше - нема ще нiчого певного вiд пана, по-друге, чи тих пара
сотень десятин вистачить на стiльки люду. Доведеться декого зi спискiв
скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.
Але Матвiй ще не їхав на ярмарок. Вiн же мусить знов до двора на збори
тiпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного та ясного
добитися. Коли вже упрягея уi плуг, то вези.
Ще зовсiм рано, а бiля ганку покоїв товпляться люди. Така зборня - хоч
куди. i говорять, i регочуть. Про се i про те мiркують, а головне, як i де
грошей дiстати. "То, трасця матерi, казали: впишися, Семене, пайщиком до
банку та впишися. Нi, рiзал-ма' - не послухав. А тепер дулю, не позичку,
дiстанеш",- мiркує не один дядько.
А все-таки той банк єдиною надiєю села. Шкода, що має його тiльки
"панська" часть, який не є, а є, "казьонцi" i такого не мають. Зате у них
там "трахтир" он який пишається. I взагалi тi казьонцi господарi, що з
клоччя батiг, сама тобi голота, розважають "панськi".
Тут також ще одна справа виникла, якої учора не примiтили. Хтось подав
думку, чи варто пускати до купiвлi "казьонцiв". Двiр, мовляв, належить до
"панської" частини, то й викупити його мають "свої". Тамтi мають
монастирську землю, нехай ждуть на неї та Богу моляться.
Ця думка припала до вподоби сливе всiм "панщизнянам". i знову крики, i
знову колотнеча.
- Та воно дiйсно не пустимо їх. i своїх досить,- гукає котрийсь.
- А правда! Скiльки "наших" не дiстало, а тi, диви, загарбали он цiлi
лани.
- А що то там за такi свої i не свої? Усi ми люди i всi жити хочемо!
- То i жий собi на здоров'я, а до нас не лiзь...
- Диви, як його розпирає!
I галас розростається та розростається. На цей раз уже не баби, а
чоловiки. I коли зайшло геть далеко, тодi "казьонцi" заявили, що, коли вже
на те пiшло, то тiєї землi не тi, не тi не куплять. Пановi, мовляв, усе
одно хто її купить, але "казьонцi" можуть таку цiну нагнати, що хiба сам
чорт її докупиться.
I тодi Матвiй знов мусiв умiшатися.
- Що це ви, люди добрi, мотилицю дiстали чи кат зна що... Вiн пропонує
подiлитися. Отой клин, що входить до "казьонної" частини - "казьонцям",
решта "панським". Нi. Не согласни. Це буде кривда. "Казьонцi" дiстануть
самi суглинки та мочарi.
- Диви! - кричать "панськi",- йому, одному й другому, ще й вибирати
заманулося. Прошу! Зводьте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться.
Ха-ха-ха! Лихо їх матерi.
- Но, но, люди,- озвався Мартин.- Язик язиком, а дiло дiлом. Цiну
нагнати кожний дурень потрапить. Хочете прийти до згоди - купите, не
хочете - не купите. Не буде тут нiкому кривди, коли згодитесь, як каже
Матвiй.
- Ага! Хитрий ти! Собi бiльше хочеться! - бурчить котрийсь. А вголос
додавалось:
- Нi, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як i всi - не бувать
купiвлi! Чи не правду кажу?
- Правду! Правду!
- Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклi привiтали. Минув день, а до
згоди не прийшло. Та й про землю нiчого певного. Матвiй з Харитоном усе
ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе село в
напруженнi. Балачки тiльки про землю, сварня не вгаває. Де тiльки
зберуться, де пара тих i тих, одразу горлають.
- Ех, людоньки, людоньки! - каже старий Северин Задорожний.- Що тут
сваритися. Ваша бiда - наша бiда. Земля дар Божий - хто оре, то й має.
- То, дiду, за ваших часiв так думали. Тодi давали - не брали, а тепер
не дають - то беруть.
- Е,- махнув дiд рукою.- Вузький стає свiт.
- Що вузький, то вузький...
- Як помремо - усiм стане широким,- мудрує дiд. Матвiйова Настя
все-таки по-сбоєму радiла. Як-не-як, а сiм десятин - поле! Господинею
буде. Дiтворi хлiб забезпечений. Тяжко то воно тяжко, але коли мужиковi
легко...
Та коли вертався "вiн", та коли виглядав, мов з хреста знятий, то руки
знов опускалися. Чи потягне вiн сам оте тягло? Один Бог знає...
- Ну, як там Володькове око? - питає Матвiй. О, хто тепер про такi
дрiбницi, як те око, думає.
- Та нiчого. Вже либає,- каже Настя.
Матвiй перев'язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що гоїться. Це
йому дещо полегшу дає.
А другого райку знов до села палкує. Погода зовсiм розсльотилася.
Грязюка, що в постолах не вилiзеш, а тут того чобота шкода. I так на всяку
всячину того гроша потрiбно.
Бiля банку знов повно люду. Знов сварня, знов гармидер. А пана все
нема. Аж пополуднi прийшла вiсть, що "вже є". Народ заворушився. Нiщо їх
тепер не стримає, всi ставлять справу руба, i анi тi, анi тамтi не
поступаються. Хоч ти їм кiл на головi теши. До пана пiшли вже вiд
"панських" i вiд "казьонцiв". Вiд цих перших - Матвiй, вiд других Горбаєць
Микита. Дядькам довелося таки довгонько в передпокою посидiти, бо пан
щойно "приїхали" i "вiдпочивають". По годинах чекання, вийшов нарештi i
пан - живий та веселий хоч тяжкий, а вертливий, як фургало. Очi геть
залило каї шучками, i вiн ними либає, мов жаба.
Не почав одразу про купiвлю, а з iншого. Вiн же добi знає дядька
Матвiя, не раз проїжджав повз його хутiр.
- Ну, як там у вас?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
продати, та ялiвку, та яблук пару десяткiв пудiв, то, може, воно i щось
вийшло б... Воно-то i без клуньчини бiда - щось там збереш з поля i де
його ту мiзерiю зложити. А скiльки намучились, поки її злабудали, плечi
облазили, як носила з Бущенщини-крокви, та лати, та балки... Усе то на
плечах моїх..."
- Ой, видно, та баба хоче дiстати по пицi,- зазначує котрийсь там
спередi, з намагою повертаючи назад голову.
- Чи вам, тiтко, часом. Бог дасть, не зацiпить? - додає iнший.
- Ага!.. Зацiпить,- було її останнiм протестом. До пiвночi чекала i
рюмсала собi пiд нiс, але зовсiм мовчки. А вписали її на пiвдесятину десь
уже в серединi списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла, все
не вiрила. А що як вiзьмуть та одурять "дурну бабу". Нi, вона вже краще
постоїть, та помокне, та припильнує.
Вертаючись геть по пiвночi пiд дощем додому, Матвiй нiс зi собою
невеселi думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дiстати. I як вiн
усе то сам подолає. А тут ще й працi стiльки - i старої, i нової, i все її
прибуває та прибуває. Коли б мав хоч порядного помiчника дома, а то ж усе
таке от.... Сам i за плугом, i за бороною, i конi впорай, i води
принеси... Нi, нi. Невеселi думи нiс Матвiй зi собою, вертаючись тiєї
темної ночi до свого хутора.
Щосереди у малому мiстечку Мизочi, що сiм верстов вiд Дерманя
вiддалене, ярмарок. Другого дня i була якраз середа. Сльотило i шугав
вiтер. Але дорогою до Мизоча з самого рання тягнулась валка возiв. Хто
везе веприка, хто вiвцi, де в кого ялiвка за возом тягнеться, їхали, їхали
i їхали. I все це мало пiти на викуп Застав'я, усе то мав бути завдаток,
хоча нiхто ще нiчого не знав путнього, чи буде з тiєї купiвлi що, чи не
буде. По-перше - нема ще нiчого певного вiд пана, по-друге, чи тих пара
сотень десятин вистачить на стiльки люду. Доведеться декого зi спискiв
скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.
Але Матвiй ще не їхав на ярмарок. Вiн же мусить знов до двора на збори
тiпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного та ясного
добитися. Коли вже упрягея уi плуг, то вези.
Ще зовсiм рано, а бiля ганку покоїв товпляться люди. Така зборня - хоч
куди. i говорять, i регочуть. Про се i про те мiркують, а головне, як i де
грошей дiстати. "То, трасця матерi, казали: впишися, Семене, пайщиком до
банку та впишися. Нi, рiзал-ма' - не послухав. А тепер дулю, не позичку,
дiстанеш",- мiркує не один дядько.
А все-таки той банк єдиною надiєю села. Шкода, що має його тiльки
"панська" часть, який не є, а є, "казьонцi" i такого не мають. Зате у них
там "трахтир" он який пишається. I взагалi тi казьонцi господарi, що з
клоччя батiг, сама тобi голота, розважають "панськi".
Тут також ще одна справа виникла, якої учора не примiтили. Хтось подав
думку, чи варто пускати до купiвлi "казьонцiв". Двiр, мовляв, належить до
"панської" частини, то й викупити його мають "свої". Тамтi мають
монастирську землю, нехай ждуть на неї та Богу моляться.
Ця думка припала до вподоби сливе всiм "панщизнянам". i знову крики, i
знову колотнеча.
- Та воно дiйсно не пустимо їх. i своїх досить,- гукає котрийсь.
- А правда! Скiльки "наших" не дiстало, а тi, диви, загарбали он цiлi
лани.
- А що то там за такi свої i не свої? Усi ми люди i всi жити хочемо!
- То i жий собi на здоров'я, а до нас не лiзь...
- Диви, як його розпирає!
I галас розростається та розростається. На цей раз уже не баби, а
чоловiки. I коли зайшло геть далеко, тодi "казьонцi" заявили, що, коли вже
на те пiшло, то тiєї землi не тi, не тi не куплять. Пановi, мовляв, усе
одно хто її купить, але "казьонцi" можуть таку цiну нагнати, що хiба сам
чорт її докупиться.
I тодi Матвiй знов мусiв умiшатися.
- Що це ви, люди добрi, мотилицю дiстали чи кат зна що... Вiн пропонує
подiлитися. Отой клин, що входить до "казьонної" частини - "казьонцям",
решта "панським". Нi. Не согласни. Це буде кривда. "Казьонцi" дiстануть
самi суглинки та мочарi.
- Диви! - кричать "панськi",- йому, одному й другому, ще й вибирати
заманулося. Прошу! Зводьте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться.
Ха-ха-ха! Лихо їх матерi.
- Но, но, люди,- озвався Мартин.- Язик язиком, а дiло дiлом. Цiну
нагнати кожний дурень потрапить. Хочете прийти до згоди - купите, не
хочете - не купите. Не буде тут нiкому кривди, коли згодитесь, як каже
Матвiй.
- Ага! Хитрий ти! Собi бiльше хочеться! - бурчить котрийсь. А вголос
додавалось:
- Нi, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як i всi - не бувать
купiвлi! Чи не правду кажу?
- Правду! Правду!
- Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклi привiтали. Минув день, а до
згоди не прийшло. Та й про землю нiчого певного. Матвiй з Харитоном усе
ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе село в
напруженнi. Балачки тiльки про землю, сварня не вгаває. Де тiльки
зберуться, де пара тих i тих, одразу горлають.
- Ех, людоньки, людоньки! - каже старий Северин Задорожний.- Що тут
сваритися. Ваша бiда - наша бiда. Земля дар Божий - хто оре, то й має.
- То, дiду, за ваших часiв так думали. Тодi давали - не брали, а тепер
не дають - то беруть.
- Е,- махнув дiд рукою.- Вузький стає свiт.
- Що вузький, то вузький...
- Як помремо - усiм стане широким,- мудрує дiд. Матвiйова Настя
все-таки по-сбоєму радiла. Як-не-як, а сiм десятин - поле! Господинею
буде. Дiтворi хлiб забезпечений. Тяжко то воно тяжко, але коли мужиковi
легко...
Та коли вертався "вiн", та коли виглядав, мов з хреста знятий, то руки
знов опускалися. Чи потягне вiн сам оте тягло? Один Бог знає...
- Ну, як там Володькове око? - питає Матвiй. О, хто тепер про такi
дрiбницi, як те око, думає.
- Та нiчого. Вже либає,- каже Настя.
Матвiй перев'язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що гоїться. Це
йому дещо полегшу дає.
А другого райку знов до села палкує. Погода зовсiм розсльотилася.
Грязюка, що в постолах не вилiзеш, а тут того чобота шкода. I так на всяку
всячину того гроша потрiбно.
Бiля банку знов повно люду. Знов сварня, знов гармидер. А пана все
нема. Аж пополуднi прийшла вiсть, що "вже є". Народ заворушився. Нiщо їх
тепер не стримає, всi ставлять справу руба, i анi тi, анi тамтi не
поступаються. Хоч ти їм кiл на головi теши. До пана пiшли вже вiд
"панських" i вiд "казьонцiв". Вiд цих перших - Матвiй, вiд других Горбаєць
Микита. Дядькам довелося таки довгонько в передпокою посидiти, бо пан
щойно "приїхали" i "вiдпочивають". По годинах чекання, вийшов нарештi i
пан - живий та веселий хоч тяжкий, а вертливий, як фургало. Очi геть
залило каї шучками, i вiн ними либає, мов жаба.
Не почав одразу про купiвлю, а з iншого. Вiн же добi знає дядька
Матвiя, не раз проїжджав повз його хутiр.
- Ну, як там у вас?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294