Але вiн завжди робив особливе враження, де б вiн i коли б не появлявся,
що одразу вiдчулося i тут. Сергiй перервав свою мову, а Рона встав i
церемонно промовив:
- Дядьку Матвiю. Ми дуже втiшенi, що бачимо вас на наших зборах. Прошу,
панове, зробiть десь мiсце.
Матвiй сприйняв цi слова дуже спокiйно, нiякої змiни виразу не виявив,
а лишень сказав:
- Та я... От так зайшов. Як дозволите - послухаю. Я можу й постояти.
Але десь там з другої кiмнати видобули розхитане крiсло i пiдставили
його Матвiєвi. Вiн сiв обережно на краю, лiвою рукою обтер мокрi вуса, у
правiй держав на колiнi шапку i почав слухати.
Управа робила звiти, якi були досить довгi, а згодом почалась над ними
дискусiя. Перше слово над звiтами забрав Йон. Вiн зупинився спочатку над
звiтом культурно-освiтньої комiсiї, а опiсля перейшов до касового. Не
конче тримався змiсту звiтiв, i мова його була обов'язково напаслива:
- Отже, товаришi! Ми тут заслухали звiти нашої управи... Звiти, як
звичайно, звiти... Вислухали, скiльки то зроблено вiдчитiв, як то
страшенно багато маємо рiзних газет, як намучились нашi iнструктори i,
розумiється, багато такого iншого. Але не було багато говорено, що то були
за звiти, який був їх змiст... I якi це були газети... Та якi то завелися
у нас iнструктори... (Голос з мiсця: правильно!)
Йон ще вище пiдносить голову, м'язи його шиї напинаються, його погляд
обiймає цiлу залу. Однi слухають його дуже уважно, сливе натхненно, iншi
знов з упередливою усмiшкою.
Йому не подобаються вiдчити, не подобаються книжки, не подобаються
газети. Все це вiдома жовто-блакитна макулатура, слинява петлюрiвська
агiтка... Не подобається йому також торговельна справа... Млява, хронiчний
дефiцит, вiчний непорядок. З кожним реченням його голос набирає все
бiльшої i бiльшої гостроти, вислови все менше i менше вибагливостi, рухи
все гвалтовнiшої рiзкостi. Зала починає хвилюватися. Там то там встають то
сiдають неспокiйнi постатi, нiби їм хочеться щось також казати або кудись
звiдсiль тiкати... Обличчя їх набирають барви, очi огню. Падають вирази:
"Правильно! Так! Геть з ними!"
- Я думаю, товаришi,- казав переконано Йон,- що вже давно настав час, i
то найбiльший, зробити з цим якийсь порядок. Тi люди мають бути там, куди
вони належать, але не тут, у нашому кооперативi. Хай хто скаже менi, що
кажу неправду, хай хто спробує виправдати їх злочини перед працюючими
людьми, що їм повiрили, що за ними пiшли i що, нарештi, довiрили в їх руки
свої тяжко запрацьованi грошi.... - Вiн розвиває це своє твердження все
новими i новими зворушливими, повними розпачу фразами i завершує мову
гострим закликом: - Взиваю до всiх тут присутнiх: не майте до них
милосердя! Женiть їх вiд себе! Кермо i влада належать нам! Працюючим!
Мова урвалася, буревiй крикiв i оплескiв покрив останнi слова промовця,
на залi зчинилась метушня, деякi зриваються з мiсця... Сергiя вiдчайдушне
дзвонить i на цiле горло кричить:
- Тихо! Це не ярмарок, а збори!
- Геть! Не хочемо тебе слухати! Ти з буржуями!
- Прихвостень!
- Сволота!
На весь зрiст зривається могутня постать Кiндрата.
- Хочете битись! Битись хочете! Хто перший? Ходи! - i при цьому
здвигнув свого тяжкого стiльця. Але бурю втихомирив Йон.
- Товаришi! - казав вiн вже спокiйно.- Прошу спокою! Зала поволi
затихала, всi сiдали на мiсця... Останнiй сiв Кiндрат... Вiн попередливо
ще раз оглянув всiх присутнiх, поставив на мiсце стiльця i обережно
присiв. Слово забрав Рона, вiн був вже знервований, а тому його мова
втратила звичайну його грайливу блискучiсть.
- Так,казав вiн.-Вам тепер можна все казати... Язик без костей -
розумiється. Тепер може кожний щось казати: i те не так, i тамте зле, i
того їм ще бракує. Тепер, само собою, все дозволяється... Особливо коли ми
тут, а не там деiнде... Коли вже маємо цi ось нашi, напевно, не такi, як
хотiв би товариш Йон, але все-таки певнi, реальнi здобутки... Коли маємо
тепло огрiтий i ясно освiчений будинок, i крамницю, i читальню, i
часописи... Але де, питаємо, були тi мудрi голоснi люди, коли нiчого цього
не було? О, вони були, розумiється, занятi... Наприклад, розбивали один
одному голови... (на залi свист)...
Сердито задзвенiв Сергiїв дзвiнок, i його глухий голос викрикнув:
- Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки - попросимо
за дверi! Рона продовжував далi:
- Так. Визнаю. Маємо чимало недолiкiв... Бракує i досвiду, i
традицiї... I взагалi того всього, що зветься культурою... Але поки що ми
гордi i тим, що маємо... Що ми нашими власними, дуже скромними силами
досягли те, що ось вже є. А коли є то зле,- прошу направити. Прошу.
Ходiть, берiть у руки книги, працюйте. Перешкоджаю я - буржуй,
експлуататор, народна п'явка... Дуже добре. Я вiдiйду. I так я вже бiльше
нiчого не зможу на це давати... Всi мої десятини вже пiшли... I здебiльша
на це саме... Але для чого той вереск, та iстерiя... Ми ж, дяка Боговi, не
циганський балаган, анi большевицький мiтинг... А загальнi скромнi збори
кооперативу...
У залi нова буря - крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад
головами, його шкельця пенсне поблискують. Крики не втихають i Рона
зрезигновано сiдає. Його повнi уста нервово стискаються, йому напевно
смертельно хочеться курити.
До слова зголосився Володько.
- Поки що слово має Андрiй Андрiйович! - кричав Сергiй.
- Я зрiкаюся,- махнув той рукою.
- Тодi прошу Довбенка,- сказав Сергiй. Володько встав, гамiр на залi
втихомирився, його давно вже не бачили i були цiкавi, що вiн скаже.
- Я,- почав вiн,- не маю намiру i не можу говорити багато i красно... Є
дивно i одночасно приємно ствердити, що, порiвнюючи за короткий час, я не
пiзнав свого власного села. Видно, життя жене нас в шию i ми все-таки
рухаємось. Ще вчора ми нiмi риби, а сьогоднi, диви, вже кричимо на цiле
горло... I непоганi маємо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би
добрий хор... Хочеться думати, що старi знанi часи святителiв
архиєпископiв Антонiя та Євлогiя минули безповоротно, коли то було
"малчать i нє разсуждать"... Трохи гiрше, що вони лишили по собi
спадщину... I досить-таки тяжку, досить глибоку i досить погану, якої ми
ще не скоро позбудемось... Ми ще все i все - паки й паки - не знаємо самi
себе - раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна нацiя -
товаришi... Хтось, звiдкiльсь, щось нам нашепче до вуха i ми вже готовi за
те розпинатися, битися, ненавидiти один одного... Отже ж, здавалося б, що
кожний з нас має на плечах свого власного баняка i кожний щось там у ньому
варить. Та будьмо ж нарештi самi собою! Думаймо своїми головами! Тож маємо
ми i свої справи... Нашi, кровнi, тутешнi i не тутешнi... I мова, i
освiта, i культура, i господарство, i полiтика.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294