Вiн же нарештi почув, що хтось упiмнувся за
нього, за цiле його життя, за його батька й батькове життя. Так. Це
правдиво. Той, хто працює, має повне право бути паном життя. Ледарям,
кровопивцям, бiлоручкам, розпустникам нема мiж нами мiсця. Хай щезнуть з
лиця землi!
- Да здравствует Революцiя!
- Да здравствует рабоче-крестьянская власть!
- Мiр хiжiнам i вайна дворцам! Ура!
Володько геть-чисто забув Страстi, писанки, розговiння. Вiн реве "ура"
цiлими грудьми, кричить до хрипоти i готовий кинутись на вiспуватого
добряка салдата й обняти його мiцними мужицькими обiймами. На дзвiницi
б'ють у рейки. Дядьки, що "бачили ще не таке", скептично попльовують i не
виявляють того, що виявляє Володько. Ет, що вони! Хiба вони взагалi
коли-небудь чимсь проймалися? Темнота.
Але Володько... Нi. Вiн не з таких. Вiн не може не зрозумiти того, що
ясне, мов сонце. Тож подумайте: хiба ж справедливо, що батько його мусiв
тяжкою працею здобувати собi шматок землi, щоб могти свобiдно, безмежно
лити на нiй свiй власний пiт, а другi он мають маєтки, "iмєнiя", на яких
вони нiколи не працювали i яких нiколи не купували. Бо хiба ж так має
бути, щоб вiн, малий хлопчина, не мiг дозволити собi на цiлий олiвець,
зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як же
так? Це вiн переносив, бо не розумiв , бо думав, що так треба, що iнакше
не може бути, що сам Бог так хоче.
Але тепер... О, тепер це не так буде. Тепер вiн буде жити свiдомо. Вiн
знає, що вiя син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлiбом, що в
нього мiцне, невибагливе, не рознiжене тiло i суцiльна проста душа. Вiн
думає так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землi, хто не
бажає чужого, але й не дозволить, щоб i його використовували. Згадав
Смiрнова. Хiба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину "вiзьмуть
на штихи"? Нiколи. Хай за рубля - все одно. Як смiв вiн витягнути з
Володькової кишенi отого самого рубля? Як вiн, мерзотник, смiв?
Тої весни Володько мало сидiв у хатi. Гасав по полях. Вертався зi
школи, де готовився до кiнцевих iспитiв, i йшов одразу в поле й лiс, щоб
там вiтати вiднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що, може, не
додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палiтурках. I вiд
читання її хмари по небi мiняли свою барву, вiтри гострiшали i рвались не
так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом i кров'ю. Володько не
втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в
кайданах люду, якого до цього часу не бачив нiколи, але який все-таки десь
був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану помiщицьким
нагаєм. I бачив виразно всiх тих гнаних, переслiдуваних, катованих, а
серце наливається правдивим гнiвом. З уст виривалися надзвичайно пiднесенi
слова, якi вергли громи на тиранiв.
Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не
клени, не липи, а отi справжнi катованi буржуазiєю страдники. Вони,
напевно, проголосили б його своїм ватагом i рухнули б залiзними лавами
визволяти свiт з-пiд влади кровожерних буржуїв.
- Нi, нi, тату! - сперечався вiн дома.- Що ви менi не кажiть, а так
далi не може бути. Пани мусять бути винищенi. Скiльки вони випили кровi з
працюючого люду. Скiльки воци загнали революцiонерiв на Сибiр, скiльки
вони винищили люду.
- Но,- казав спокiйно Матвiй.- Я цього не бачив. Я прожив вiк, але в
нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у нас, хвалити
Бога, пан був пан, а мужик сам по собi, як кожний чесний чоловiк. Коли
мужик добився - мав, не добився - не мав. А пани... Вiзьми он наших... Та
кого там вони катували. Мiзерiя, не пани... Та я тобi кажу: коли б наш
чоловiк до "управлєнiя" такого "iмєнiя" став, той би доказав, а пани...
Тьху, та й тiльки! Хiба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та
Петербургах. Що вони там учились, це тiльки вони й знали. "Iмєнiя" їх
запускалося, закладалося раз, другий, часом i третiй. "Управляющий" їх
обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обiкрасти, коли ж той пан
нiчогiсiнько, от як той пень, не тямив. Так вiн тобi не вмiв пшеницю вiд
жита розтого... розпiзнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що
мужик косив його пшеницю i сiв спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!..
Ех, каже, ви однi маєте право жiть, а ми должни уйтi... От так, дурило,
розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долонi i давай далi
шмагати грабками. Пан не вiдстає... Все: а дай, дядя, я спробую...
Вiдiйдiть, каже дядько, нi, то вкошу! Ви не подужаєте... А пан як
найнявся. Дай i дай... Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках,
штурхнув униз, загнав у землю косу i трах - розламав... Ех, каже дядько,
вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублiв i дав за косу.
Дядько тiльки усмiхнувся... Так... А ти,кровопивцi. Та якi в чорта вони
кровопивцi. Дурнi, виродки - от що вони. Ти дай менi такий маєток, так я
гори озолочу, а вони гнили в них щорiк, щодень, поки не зогнили...
А земля, правильно, не смiє гуляти. Земля належить тому, хто працює i
хто хоче працювати. Так i має бути. Даром нi. Не хочу даром, коли можу
купити, а той, хто не може - в рострочку, на виплат. Знаю i тобi
заповiдаю: дароване завше боком вилiзе. Тiльки своє, працею куплене,
солодке й дороге. Не оповажся робити iнакше.
I Матвiй вмовк. Висказав усе i точка. Що бiльше казати? А Володько
хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
Сталася ще одна подiя. Володько не забуде її, не забуде, бо не може.
Приємно i радiсно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотiло,
коли обидвi черешнi, що коло школи, облiпилися бiлим цвiтом. Приємно i ще
раз приємно.
До iспиту готовиться їх троє: Володько, Юдкiв Мошко й Антiн Трохимiв.
Цi дiйшли "до кiнця". Решта розсипалася, хто куди, бо "нащо їм той
iкзамен". Вони на попiв не будуть вчитися, а мужиковi й так вистачить.
Володько, Мошко й Антiн - приятелi. Найстарший Антiн, наймолодший
Володько. За першенство змагаються: Володько i Мошко. Перший бере "Законом
Божим" i "руским язиком", другий "аритметикою", хоча i Володько не
вiдставав у арифметицi. Антiн клегає позаду, хоча три роки гризе ту
нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до iспиту i
тремтить за них. Деякi вiршi, як "Смерть Сусанина", "Слався, слався"
викинули з читанок i з приємнiстю забули. Лишилося досить i без того.
Цього ранку сонце у змовi з цвiтучими черешнями. Свiжо, чисто, радiсно.
Хлопцi не можуть всидiти в класi. Винесли лавицi на подвiр'я пiд черешнi -
сидять, "зубрять" завдання та очiкують на матушку-вчительку.
Але вона сьогоднi ие прийде. Нi. Ще раненько виїхала високо вимощеним
возом до Крем'янця. Натомiсть прийде її син, студент-панич.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294