Це ж цiкаво, нi?
Прийшов зi школи пан Глiб. Довiдався в чiм справа й пiдтримав Володька.
Панна Ольга погодилася.
Потiм усi пили чай. При цьому цiла родина поважно обговорювала справу
вистави. Кожний щось пропонував своє, один тiльки Саша мовчав i не
втручався до цього.
Пiзно вночi Володько вернувся додому. Мав добрий настрiй. Йому
здавалося, що починає жити. "А можливо, й пiде! Чому б не пiшло?" -
говорив собi. Уявляв усе наперед. Сцену, декорацiї, артистiв, публiку.
Маленьке це дiло, але все ж таки... Таж це село стоїть на цьому мiсцi
багато столiть... А чи бачило воно у себе театр? Нiколи. I от приходить
Володько, починає думати про це, шукає людей... Це ж дуже цiкаво. Зводити
тих людей, вибирати з них кращих i казати:
от ти роби так. А ти знову так. Всiх стягати, всiх... Ставити їх на їх
справжньому мiсцi, вчити говорити правдивi слова, ще нечуванi тут i
небувалi...
Така справа захоплювала Володька. На другий день говорив з панною
Розою. Її не треба було вмовляти. Накинулася сама, бо їй так смутно у
дядька. Вiчно тiльки сяде, виставить черево й сопе. А яку дiстане роль?
Володько сказав:
- Матiр.
- Матiр? Стару? - перелякалася Розочка.- Я ж молода.- Образилася.
Володьковi щось треба казати.
- Матiр найпочеснiша роля в життю,- сказав Володько. Хотiв нiби
жартома, але вiрив у свої слова,- Це досить тяжка й вiдповiдальна роля. Це
одна з головних. Там є ще дочка, але що дочка. Мiзерна ролька... - i
Володько забожився.
Все-таки Розочка погодилась.
За пару днiв усе полагоджено. Пан Глiб вiдпустив у школi своє
помешкання. Хотiли клас, але класу не можна. На такi речi класу не можна
дати. Обiйшлися без класу. Почалися проби. Одночасно стали говорити по
селi про "кумедiю". Чутки добiгли до Андрiя Андрiйовича Рони. Як можна, що
його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов i
запропонував свої режисерськi послуги.
I це було до речi. Сам Володько не зовсiм добре справлявся з цим.
Пан Рона вже поважний пан. Вiн був у Києвi, Петроградi, Москвi. Вiн мав
знайомства з вiдомими артистами. Вiн сам грав i навiть сам писав п'єси.
Нарештi, у нього на носi пенсне... Володько навiть здалека не мiг
рiвнятися до пана Рони. Андрiй Андрiйович одразу все перевернув по-своєму.
Того поставив там, того там. Той мусить говорити так-то, робити такi-то
рухи. Кожний голос має своє мiсце. Розумiється...
I справа пiшла.
Кожного вечора в кiмнатi пана Глiба повно молодi. Свiтиться велика
лампа. Вiкна завiшенi. Зi стiни дивиться Шевченко...
Надворi дощ i темно... Зовсiм темно, хоч око виколи... Захiдний вiтер
нагнав повно хмар океану. Полився нудний дощ. Поля розмокли, дороги
розмокли, стрiхи розмокли. Дим не пiднiмається догори, а котиться по
мокрих стрiхах, по зболоченому подвiр'ю, по кострицi на городi. Ворони
сумно чистять свої дзьоби, зрiдка невдоволено крякають i перелiтають з
города на город. Горобцi зашиваються пiд стрiхи й так мовчки сидять, мов
покаранi. Собаки по ночах виють з нудьги. Однi п'яницi розкошують у такi
днi. Цiлi довгi вечори просиджують у Габеля, а, вертаючись додому,
виспiвують "голоту" або "прощай ти, город, прощай, Кавказ..."
Цiєї осенi по селi йде чутка: будуть театри. Так. Будуть театри. Чутка
перелазить з хати до хати. Сьогоднi тут, завтра на другому кiнцi, пiд
Одерадiвкою. На всiх вечорницях, у Габеля, у козака. П'янi й тверезi - всi
гуторять про театри. Кажуть, нiби переодягнуться й будуть говорити до
ладу, i все смiшне. Нiкого тепер не впускають до школи. Кожного вечора там
люди пiд вiкнами, але до середини не пускають. Готуються...
До Матвiя та чутка давно дiйшла, але вiн довго мовчав. Володько до
цього часу сидiв дома, а тепер зникав кожного вечора. Дощ не дощ, болото
не болото, а вiн iде. Коли вертається, нiхто не чує. Це не
по-господарському.
- Знаєш що? - заговорив одного разу батько.- Ти вже вирiс i маєш свiй
розум. Театри театрами, але господарство перва рiч. Кажу: не забувай
господарства... Он, кажуть, полiцiя вже розпитувала про тебе... Це казав
козак...
- Ви боїтесь полiцiї? - запитав зненацька Володько. Матвiй збентежився.
- Ну... То нi... Але... Володько перебив старого:
- Тату. Я знаю, що роблю.
На цьому їх розмова скiнчилась. Матвiй вiдiйшов. Пробувала ще говорити
мати.
- Завжди не сидiв, завжди шукав на себе лиху годину... А прийдуть, а
заберуть тебе...
- Не прийдуть i не заберуть. Не бiйтесь,- коротко вiдповiв матерi. А
сам iшов далi. Не мав часу на довгу розмову. Жив. Був мiж людьми. Чув i
бачив їх. То в Левинських, то в Сергiя. Говорив, говорив, говорив.
Сперечався з паном Глiбом, повчав Сергiя, грав роль Тимоша, спiвав "Ой, що
ж то за шум", смiявся, танцював з панною Женею, що недавно приїхала
гостювати до Левинських. Ольга вмовила її, i та приїхала.
Часом заходив до Андрiя Рони. Пили чай i розмовляли про Iбсена. Потiм
переходили на полiтику. Рона переконує, що треба владi скоритися. Влада є
влада. Дурна чи розумна, але влада. Але, розумiється, не можна зложити
руки й сидiти. Треба робити.
Володько має на цi речi свiй погляд.
А проби йдуть. Скоро вистава. Треба вiд староства дозвiл. Написали
прохання, приложили марки, Володько випросив у батька конi й поїхав.
Староство. Червоний, поверховий будинок. Над дверима овальна вивiска,
орел i напис. Вузький коридор, направо дверi, налiво дверi... Просто сходи
на поверх. Прохання приймають на поверсi. Там молодий пан у френчi. Довгi
ноги, руки, пальцi... Володько подав йому прохання. Той подивився й по
часi сказав:
- Мусите додати до прохання два примiрники п'єси.
- I бiльше нiчого? - запитав Володько.
- Нiчого.
Володько побiг до мiста, обпитав у всiх книгарнях, чи не можна купити
два примiрники п'єси. Не знайшов. Прийдеться ту рiч два рази переписати.
Вiд'їхав додому, взяв собi на допомогу Романа й за два днi знову з'явився
у староствi. На цей раз пiшки.
Ага. Це вiн. Добре. Прошу почекати внизу до другої години, поки пан
староста розгляне ваше прохання й накладе резолюцiю.
Володько сходить вниз i чекає. Почекальня досить йому вiдома. Чекав тут
аж три днi разом з батьком i матiр'ю, коли перед роком му сiли брати
легiтимацiї. Велика, простора, з поганим, недокiнченим помостом кiмната.
Навкруги бруднi, недбало зробленi й небарвленi лави. Двоє дверей, налiво й
просто. Двоє великих, барвлених червоною барвою вiкон. На стiнах
оголошення про недавно розстрiляних бандитiв, великий державний орел i
портрет начальника держави в мацєювцi[19] та сивому вояцькому френчi.
На всiх лавицях сидять люди. Багато з них не мають де сiсти, через те
стоять, а невибагливiшi сидять просто на затоптанiй, бруднiй долiвцi й
сумно дивляться перед собою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294