З тих чи iнших дверей час вiд часу виходять
урядовцi, проходять через почекальню й зникають у iнших дверях. Часом
когось покликають. Тодi з тих дверей, що напроти, виходить молодий, у
сiрому одязi, зо шрамом на чолi панок, дивиться насупленими очима по
кiмнатi й кличе. Хтось, десь встає, дверi зачиняються, i по часi виходить
знову. Вигляд його сумнiший вiд осiнньої ночi. Вiн щойно був у карного
референта пана Лiванського. Входять новi люди. Ось привели полiцаї юрбу
закордонцiв. Пiймали їх на кордонi, коли переходили купити сiрникiв, мила
чи солi. Всi обiдранi, виснаженi. Ноги, здебiльша босi, дивляться навкруги
розгублено, дико.
Всi, хто тут не є, так само як i Володько, чекають до другої години,
щоб дiстати резолюцiю вiд пана старости. Дехто тяжко зiтхає, ось там тихо
плаче старша жiнка, тисне в собi кожний звук, тiльки сльози не в станi
затиснути. Витiкають з глибоких, запалих очей i течуть по щоках. Вона вже
навiть не пiдтирає їх.
Час тягнеться поволi, лiниво. Тi, що стоять (а мiж ними й Володько),
переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися.
У двi години у дверях з'являється карний референт з цiлою купою паперу
в руках. Починає читати вироки. Пiднiмається плач, крики. До дiла
приходять полiцаї i вiдводять кого треба.
Володько довiдується в своїй справi таке:
- Пан референт, що дає дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше
прохання, i через те ви мусите прийти ще раз...
- А коли? - запитав Володько. Настрiй його впав дуже низько, так що й
голос вiдмовляється висловити якесь слово.
- Ну, прийдiть так за днiв три.
За три днi Володько з'являється знову. Знизу його послали нагору,
звiдти знов униз. Унизу урядовець розсердився i заявив, що вiн з тим не
має нiчого спiльного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять.
Володько ще раз пiднявся на горiшнiй поверх, несмiливо вже постукав i
несмiливо увiйшов. Кiлька столiв i кiлька за ними урядовцiв. Володько
пiдходить до першого, що сидить налiво... Лисий такий, з чорною, зарослою
волоссям латкою коло правої брови.
- Прошу ласкаво так i так. Я... Але Володько не скiнчив свого речення.
Урядовець, видно, зовсiм його не слухає, насупив брови, очi його забiгали.
- Ви що? - визвiрився вiн на Володька.- Куди ви зайшли? До корчми? Чи
до уряду?
Володько вiдчуває, що блiдне, й здивовано знизує плечима. Дивиться на
себе, помацав у руцi кашкета.
- Руки! - ще сильнiше крикнув урядовець.- Де вашi руки? Як ви їх
тримаєте?
Володько аж тепер помiтив, що пiдступив надто близько, щоб його краще
почули, i що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Вiн швидко,
нiби вiд гарячого, вiдриває руки, вiдступає кiлька крокiв назад, починає
сильно хвилюватися, забуває всi чужi слова й не може як слiд пояснити,
чого властиво йому треба. А урядовець все кричить:
- Вже час навчитися державної мови! Лепече чорт зна що, пся-крев!
I пiсля цього урядовець вiдсилає Володька до сусiднього столу. Там
сидiв пан з золотими зубами й трошки привiтнiшими очима. Володько обережно
пояснює, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявляє, що пан староста
принципово погоджується дати дозвiл, але необхiдно, щоб хтось iз села, i
то людина старша, взяв на себе вiдповiдальнiсть за хiд вистави й забави.
- А без того не може бути? Я... - почав було Володько, але урядовець
негайно його перебиває:
- Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розумiти належно. До
побачення!
Володько поволi спускається вниз, виходить зо староства, йде вузьким
хiдничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за мiстом, коли опинився
сам серед широкого поля рiдної землi. Сiре осiннє небо, захiдний вiтер,
грязька, нерiвна дорога. Перед ним п'ятнадцять кiлометрiв дороги. На
щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його пiдвiз.
Пiсля цього Володьковi вже не хотiлося бiльше йти за дозволом, але ж як
бути? Невже при першiй неприємностi, при першiй невдачi ганебно
вiдступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до
суду? Андрiй Андрiйович, що сам служив у староствi й добре знає тамошнi
вiдносини, сказав:
- Скаржитися на нього марна рiч. Кому скаржитися? Вiн завжди найде
проти вас аргумент, знайде свiдкiв, а що ви? Одно, що зробите, що вам
пiсля того не видадуть нi одного урядового папiрця.
Володько ликнув образу, затаїв гнiв, заручився "вiдповiдальнiстю", що
взяв на себе Андрiй Андрiйович, випросив у батька коня й опинився знов у
староствi. По короткiй мандрiвцi зверху вниз i навпаки та пiсля очiкування
мало не до другої години, Володько довiдується, що дозвiл буде готовий
завтра. Може прийти за ним хто-небудь.
При виходi в коридорi Володька зупинив молодий, русявий, з гострим
носиком, у гранатовому одязi панок.
- Так ви з Тилявки? - запитався вiн посмiхаючись.
- Так,вiдповiв Володько.
- I, значить, робите там виставу? - питає той далi. Володько вiдповiв.
- Ви зветесь Володимир Довбенко? - тягне панок все далi.
Володько пiдтвердив.
- А хто там бере на себе вiдповiдальнiсть? Довiдався.
- Ага. Знаю, знаю. Ну, нiчого. Дозвiл дiстанете... Коли сказав пан
референт?
- Завтра.
- Ну, значить, завтра й дiстанете. Дуже приємно. До побачення, пане
Довбенко.
Панок пiшов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на
вулицю, сiв на коня й помчав додому.
Додому прибув досить пiзно. Кiнь зовсiм задрiпаний, сам втомлений,
розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нiчого йому не згадував про свої
пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарiкання, мовчки наївся й одразу
вiдiйшов у село.
- Еее,казала Настя.- Поки росте, доти хоч маєш його дома. А тепер...
Хто знає, де вiн ото ходить i що робить. Дома стiльки скрiзь роботи.
Молотилка на носi, гнiй треба викидати, навiть сiчки нема кому нарiзати.
Дрова сама он цюкаю, що менi аж спина трiщить... Коли б хоч сокира
людська, а то такий тягар, що ледве двигаєш...
На другий день за дозволом пiслали Сергiя. Володько мав досить роботи.
Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крiм того,
Сергiй має зайти до позичальнi перук i взяти їх кiлька.
Володько цiлий день працював. З ним працювало кiлька хлопцiв, яким
пообiцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували
лавки, бiгали, хвилювалися. Пiт густим горохом стiкав по чолi, змокрiла
спина. Працював, як вiл, як добрий кiнь. Не ходив, а бiгав, давав накази,
планував, обдумував кожну дрiбницю... I до вечора недокiнчена клуня
обернулася в театральну залу.
Пiзно вечором прийшов Сергiй. Принiс перуки, барви, все, що потрiбно
для сцени, тiльки не принiс дозволу. Чому? Бо дозвiл ще вчора пiшов через
"постерункового" угорської полiцiї.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
урядовцi, проходять через почекальню й зникають у iнших дверях. Часом
когось покликають. Тодi з тих дверей, що напроти, виходить молодий, у
сiрому одязi, зо шрамом на чолi панок, дивиться насупленими очима по
кiмнатi й кличе. Хтось, десь встає, дверi зачиняються, i по часi виходить
знову. Вигляд його сумнiший вiд осiнньої ночi. Вiн щойно був у карного
референта пана Лiванського. Входять новi люди. Ось привели полiцаї юрбу
закордонцiв. Пiймали їх на кордонi, коли переходили купити сiрникiв, мила
чи солi. Всi обiдранi, виснаженi. Ноги, здебiльша босi, дивляться навкруги
розгублено, дико.
Всi, хто тут не є, так само як i Володько, чекають до другої години,
щоб дiстати резолюцiю вiд пана старости. Дехто тяжко зiтхає, ось там тихо
плаче старша жiнка, тисне в собi кожний звук, тiльки сльози не в станi
затиснути. Витiкають з глибоких, запалих очей i течуть по щоках. Вона вже
навiть не пiдтирає їх.
Час тягнеться поволi, лiниво. Тi, що стоять (а мiж ними й Володько),
переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися.
У двi години у дверях з'являється карний референт з цiлою купою паперу
в руках. Починає читати вироки. Пiднiмається плач, крики. До дiла
приходять полiцаї i вiдводять кого треба.
Володько довiдується в своїй справi таке:
- Пан референт, що дає дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше
прохання, i через те ви мусите прийти ще раз...
- А коли? - запитав Володько. Настрiй його впав дуже низько, так що й
голос вiдмовляється висловити якесь слово.
- Ну, прийдiть так за днiв три.
За три днi Володько з'являється знову. Знизу його послали нагору,
звiдти знов униз. Унизу урядовець розсердився i заявив, що вiн з тим не
має нiчого спiльного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять.
Володько ще раз пiднявся на горiшнiй поверх, несмiливо вже постукав i
несмiливо увiйшов. Кiлька столiв i кiлька за ними урядовцiв. Володько
пiдходить до першого, що сидить налiво... Лисий такий, з чорною, зарослою
волоссям латкою коло правої брови.
- Прошу ласкаво так i так. Я... Але Володько не скiнчив свого речення.
Урядовець, видно, зовсiм його не слухає, насупив брови, очi його забiгали.
- Ви що? - визвiрився вiн на Володька.- Куди ви зайшли? До корчми? Чи
до уряду?
Володько вiдчуває, що блiдне, й здивовано знизує плечима. Дивиться на
себе, помацав у руцi кашкета.
- Руки! - ще сильнiше крикнув урядовець.- Де вашi руки? Як ви їх
тримаєте?
Володько аж тепер помiтив, що пiдступив надто близько, щоб його краще
почули, i що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Вiн швидко,
нiби вiд гарячого, вiдриває руки, вiдступає кiлька крокiв назад, починає
сильно хвилюватися, забуває всi чужi слова й не може як слiд пояснити,
чого властиво йому треба. А урядовець все кричить:
- Вже час навчитися державної мови! Лепече чорт зна що, пся-крев!
I пiсля цього урядовець вiдсилає Володька до сусiднього столу. Там
сидiв пан з золотими зубами й трошки привiтнiшими очима. Володько обережно
пояснює, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявляє, що пан староста
принципово погоджується дати дозвiл, але необхiдно, щоб хтось iз села, i
то людина старша, взяв на себе вiдповiдальнiсть за хiд вистави й забави.
- А без того не може бути? Я... - почав було Володько, але урядовець
негайно його перебиває:
- Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розумiти належно. До
побачення!
Володько поволi спускається вниз, виходить зо староства, йде вузьким
хiдничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за мiстом, коли опинився
сам серед широкого поля рiдної землi. Сiре осiннє небо, захiдний вiтер,
грязька, нерiвна дорога. Перед ним п'ятнадцять кiлометрiв дороги. На
щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його пiдвiз.
Пiсля цього Володьковi вже не хотiлося бiльше йти за дозволом, але ж як
бути? Невже при першiй неприємностi, при першiй невдачi ганебно
вiдступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до
суду? Андрiй Андрiйович, що сам служив у староствi й добре знає тамошнi
вiдносини, сказав:
- Скаржитися на нього марна рiч. Кому скаржитися? Вiн завжди найде
проти вас аргумент, знайде свiдкiв, а що ви? Одно, що зробите, що вам
пiсля того не видадуть нi одного урядового папiрця.
Володько ликнув образу, затаїв гнiв, заручився "вiдповiдальнiстю", що
взяв на себе Андрiй Андрiйович, випросив у батька коня й опинився знов у
староствi. По короткiй мандрiвцi зверху вниз i навпаки та пiсля очiкування
мало не до другої години, Володько довiдується, що дозвiл буде готовий
завтра. Може прийти за ним хто-небудь.
При виходi в коридорi Володька зупинив молодий, русявий, з гострим
носиком, у гранатовому одязi панок.
- Так ви з Тилявки? - запитався вiн посмiхаючись.
- Так,вiдповiв Володько.
- I, значить, робите там виставу? - питає той далi. Володько вiдповiв.
- Ви зветесь Володимир Довбенко? - тягне панок все далi.
Володько пiдтвердив.
- А хто там бере на себе вiдповiдальнiсть? Довiдався.
- Ага. Знаю, знаю. Ну, нiчого. Дозвiл дiстанете... Коли сказав пан
референт?
- Завтра.
- Ну, значить, завтра й дiстанете. Дуже приємно. До побачення, пане
Довбенко.
Панок пiшов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на
вулицю, сiв на коня й помчав додому.
Додому прибув досить пiзно. Кiнь зовсiм задрiпаний, сам втомлений,
розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нiчого йому не згадував про свої
пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарiкання, мовчки наївся й одразу
вiдiйшов у село.
- Еее,казала Настя.- Поки росте, доти хоч маєш його дома. А тепер...
Хто знає, де вiн ото ходить i що робить. Дома стiльки скрiзь роботи.
Молотилка на носi, гнiй треба викидати, навiть сiчки нема кому нарiзати.
Дрова сама он цюкаю, що менi аж спина трiщить... Коли б хоч сокира
людська, а то такий тягар, що ледве двигаєш...
На другий день за дозволом пiслали Сергiя. Володько мав досить роботи.
Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крiм того,
Сергiй має зайти до позичальнi перук i взяти їх кiлька.
Володько цiлий день працював. З ним працювало кiлька хлопцiв, яким
пообiцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували
лавки, бiгали, хвилювалися. Пiт густим горохом стiкав по чолi, змокрiла
спина. Працював, як вiл, як добрий кiнь. Не ходив, а бiгав, давав накази,
планував, обдумував кожну дрiбницю... I до вечора недокiнчена клуня
обернулася в театральну залу.
Пiзно вечором прийшов Сергiй. Принiс перуки, барви, все, що потрiбно
для сцени, тiльки не принiс дозволу. Чому? Бо дозвiл ще вчора пiшов через
"постерункового" угорської полiцiї.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294