бороди. Он дiд - сивий, як голуб, припав
чолом до порога, б'є засохлим кiстлявим кулаком свої груди. Молода
смуглолиця дiвчина тисне до грудей обидвi долонi, нiби там огонь, який
пече i який треба здушити.
А сонце дивилося i завзято мовчки пекло. Небо майже чисте, лиш пара
сукуватих незграбних хмарин, i це все.
Люди понесли пiд свої стрiхи жахи i ридання. А в селi нова
несподiванка. На "маказинi" знов вилiпили наказ - вибиратися.
Матвiй уважно прочитав усi лiтери, усi знаки. Хотiлося хоч маленьку
ключечку знайти, щоб зачепити на нiй свою надiю. Дарма. Йди, господарю,
витягай воза, клади на нього своє господарство, чiпляй за люшню твою
худобу i їдь.
Їдь, куди хоч. Свiт без кiнця.
Матвiй ступає в поле. Йде стернею мiж пiвколами. Став i глянув на
захiд. О, нi! Коли ти хоч вже конечне, щоб я покинув цей шматок землi, то
зроби так, щоб провалився вiн i на його мiсцi постало море. Хай хвилi
гуляють тут, нiж ворожий чобiт, що топтатиме цю скибу, де кожна грудка
напоєна моєю кров'ю.
Пiвсотня рокiв стелиться поза мною, i я згадую кожний день, як згадую
болючий зуб кожну секунду. О, це вже нi! Пiдходь, армiє - сто тисяч, я
стану проти, i хай тисяч куль б'є в мої груди. А мiсця цього я не дам! Я
завоював його! Я - Матвiй Довбенко!
Я не видирав його нi вiд кого з рук. Я заплатив! Так,- кров'ю, шматками
власної плотi, рiками поту! Як хто смiє загарбати менi це?!
Лицем до заходу звернувся, кинув зiр з-пiд насупленого чола. Постать
мимохiть вирiвнювалась i долоня корчилась у жилавий п'ястук.
- Йди, вороже! Ходи за власним кiнцем, стань на цю гарячу ниву, яка
спече тебе i зотлить твої костi. Нi одної скиби вороговi! Нi одної груди
своєї землi! Геть!
Коли б мав дорослого сина, сказав би: "Бери хлiбину на три днi i йди
пiд "ружо". Земля охорони потребує". Коли б сам мiг двадцятку рокiв з плеч
скинути, став би також у лаву. Земля потребує охорони!
Сотня за сотнею рокiв йшли над землею i лишали на нiй свої знаки з
огню, з залiза; лишали наш дух тут... лишали костi безлiчi поколiнь.
Чуєте? Хто смiє вирвати нам з-пiд нiг цю вiковiчну пiдставу?
Ступає далi Матвiй. Поле перегортає перед ним сторiнку за сторiнкою,
мов якась велетенська книга. Тут стерня до зяблi готова. Там конюшина
насiнна з порудiлим твердим, як камiнцi, голов'ям. Там озимина буде -
жито, вусата червона пшениця... А он, над Мозолянкою по чужих полях, в
гуртi корови пасуться. Здалека це нiби зграя птахiв, i дим там довгим
рукавом розтягнувся - видно, огонь кладуть пастухи.
I обiйшов Матвiй також свої новi будинки. Кожна цеглина тут власною
рукою кладена, кожний диль, кожний вбитий цвях... Ех... Так i бачиш, як
молот вганяв його у платву. Подався на садочок. Щуплi незмiцнiлi щепки
тримаються, обнявшись перевеслом з кiлком. Це Матвiй їх у землю ввiгнав i
змусив стояти, рости... Так, це ж вiн...
Приходить Стратон.
- Ну як? Що ж? Поїдемо?
Зморшки на Матвiєвому чолi вирiвнялися. Брови опустились зовсiм низько.
Уста скривилися.
- Хiба що мене звiдцi мiною зiрвуть... Хiба тодi,- заявив вiн.
- А там он люди буди на вози рихтують...
- Буди. Теж видумали. Будочний народ... Цигани, грiм вас побий! - i
сплюнув.
- Думаю,каже вiн,- сидiти тут, аж стрiльно загуде над комином...
Подумайте, куме, яка дурна iсторiя... Бачили ви, скiльки ото вчера i
передвчора пересунуло перед очима? Бачили, скiльки того пiшло? I кацапи, i
нашi, i татари, i козаки, i хто тiльки там не був! I тут вiдступати?
Вiддавати на поталу все! Тьху! - бий тебе сила Божа! - коли ми вже не
зможем шпурнути вiд себе якогось клишавого австрiяку!
- Так. Жалко й обидно. Дiйсно... Але все одно "наша" вiзьме...
Матвiй знизнув плечима i мовчав. Стратон Бога вмiшав, каже:
- Прогнiвили! Хiба ж дотепер знали люди, що є Бог? Хiба коли вiн, один
з'другим, згадав це слово? Ну от... Маємо. Вiйна. На тобi нове лихо на
голову.
Розiйшлися дядьки поночi. Шляхом знов вiйсько потягло. За вiйськом
цивiлi-обозники на возах, не таких, як у дас, нi... Київцi на гарбах.
Здоровi мужчини, кажуть, тиждень в дорозi. Коло кожного воза кiлька коней,
мов леопардiв, прив'язанi. Матвiй i не думав, що десь така безлiч коней є,
i то все як кiнь, то кiнь.
Мiсяць жарить. Курява високо зводиться i пудрує поля. Пiснi,
гармонiя... Спати в таку нiч - не заснеш. Тисячi дум лiзуть в голову,
крають мiзок. Як страшно, як неймовiрно страшно, хочеться жити й рости.
Не дивлячись на все, другого дня Матвiй не одразу, як звичайно, подався
в поле, а виволiк з клунi воза i почав обглядати його. Потрусив кожне
колесо - чи не хлябає. Пiсля одно за другим знiмав з воза i пробував
букшi. Порiшив також на всякий випадок драбини мiцнiшi дати. При цiй
роботi кпився сам з себе. Насмiшкуватий гiркий вираз не сходив з його
обличчя. Що його на той вiзок забереш? Куди поїдеш?
Настя й собi не переставала лементувати, топпгiти, ломити руки. А куди?
А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть i де на нас оте лихо,
оте нещастя вискiпалося?
Василь i Катерина працюють у полi. Хведот ставиться до всього байдуже.
Володько весь цiкавiсть. Вiн розумiє чудесно становище. Вiн знає, що
значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його
тягне чомусь далi, туди... Ну, хай! Ну, хай щось станеться... Хай люди
вовтузяться, ворушаться. Буде змiна, рух, буде безлiч цiкавих переживань.
А москалi йшли...
- Нєбось... Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как
падайдьом, как суданьом етаво самово!.. Пусть устоїт, пусть папробуєт
устоять!..
- Ех, москалики, москалики! Вiдженiть вiд нас оте лихо, оту мару!..
Кажуть, уже чули, як "горудiя" стрiляють...
Настя поїть москалiв молоком, кормить яєшнею. А їх безлiч... Iдуть,
iдуть, безупинно i нiч i день iдуть...
Спочатку йшли лавами, без зброї. Зброю дiставали у Крем'янцi. Пiсля i
зброю несли з собою, через плече на ремiнi з голим "штихом". Йшли в
розстрiльну полями, ярами, лiсами. Кажуть, шпiонiв шукають. Кажуть, нiмець
безлiч шпiонiв наперед вислав i вони швендяються скрiзь, то жебраками, то
черницями, то селянами.
Одного разу прибiгли засапанi пастушки з лiсу - там хтось пiд кущем
сидить. Такий бородатий чоловiк з торбою, сидить i книгу в руках тримає.
Ми злякались i втекли.
- Шпiон! - загули люди.- Чому ж ви москаля не кликнули?
- Не було.
- Ну, то ходiм! Раз-два!
Коли прийшли, там лиш мiсце. Шпiон зник. Не дурний вiн там сидiти.
Хоча i був наказ вибиратися, нiхто з села не рухався. Дехто навiть буду
на вiз поклав i шлеї попричiплював. Але нiхто, крiм родини священика й
помiщика, не рiшався кинути рiдну хату. Та й не було видно потреби. Панiку
вiдступу робили самi свої - iнтелiгенцiя.
- Вони,гуторили дядьки,- рiзун його ма', тiльки нам баки забивають.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294