Матвiй ще є все-таки Матвiй.
Володько лишається дома. Хвилина тишi i спокою. Мати ходить у поле.
Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городi, Катерина, як дiвка,
спiває пiснi, жне... Обози переїхали i потягнулися десь туди д'заходу. По
стернях стоять та чорнiють копи. Овес чекає косаря.
Матвiй три днi барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до
Антоновець i вернеться.
В Антонiвцях скинув козакiв. По дорозi назад зустрiли iншi. Всiлися i
хоч-не-хоч, а до Обич вiдвезти мусiв. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками
нова банда:
- Стой! Паварачiвай, старiк!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..
- Такi ось каналiї землю нашу обсiли. Питаю, звiдки. С Тамбовскай. Бач.
Наперло зо всiх кiнцiв. Гаддя не народ!.. - говорить повiльно, але твердо
Матвiй. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла...
При вечерi Матвiй весь час сидить мовчки. Володько спостерiгає батька i
намагається вгадати його думки. I аж в кiнцi вечерi несподiвано
звертається до сина i заявляє:
- Нiчого не пошкодую, щоб ти став грамотним!
I бiльш нiчого. Знов мовчить i знов думає. Але Володько вже розумiє
батька. Пощо слова. Думка i чин. Ось двi передумови для людей, що творять
будучнiсть. Володько це чудесно розумiє. Це не викрики, це не маячення, це
не легковажнiсть. Розум, праця, вiра! Слова, якi вщерть налитi живою
кров'ю, натхненi живою душею.
Матвiй iде вiдпочивати. Як звичайно, спить вiн у клунi. Мiж своїми
снопами, мiж своїм знаряддям. Запах зерна свобiдно вливається в його
широкi втомленi груди. Так само, як i колись, кладе на груди знак хреста,
так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього мiсце i бути йому
охороною в часi нонi. Душа його спокiйна. Вона певна, що минулий день, як
i всi попереднi, був днем, що творить одну сходину до того незнаного i
разом знаного кiнця. Вона сходить догори, їй розгортається небо... Вона
бачить багато зi своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в
хаотичному ладi, подiбний на страшну музику. I в нiм iде Матвiй, такий
самий, як i все, що його оточує.
Володько працює в полi. Разом з батьком вiн вимахує тяжечими
батькiвськими грабками. Анi його руки, анi плечi не набрали ще необхiдної
сили та пружностi, але вiн не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно,
рiвно, помах за помахом, згортає вiн великi стебла вiвса. Довгий, рiвний
покiс лишається за ним рiвнобiжне до двох довгих слiдiв, витоптаних його
ногами. Ш-ш-ii, Ш-ш-ii. Батько спереду, син за ним. Вiд покосiв пружно
вiдбризкуються коники-стрибунцi. Зграя курiпок довго чаїлася, щоби
пересидiти небезпеку. Але бажання марнi. Ритмiчно i неухильно наближається
небезпека. Фр-р-р-р! Всi, як одна, зриваються i летять туди десь у
Мозолянку. Нiхто на них не зважає. Косарi рiвно виводять свої покоси вiд
межi до межi. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолi пiт i
йдуть далi. Нема спину. Треба зiбрати засiяне зерно, що ось виросло,
вкрило собою землю, а тепер проситься до клунi.
Через пару днiв приходить Настя з Катериною. В'яжуть i складають у
пiвкопи. Володько возить снопи до клунi. Розпустив довжелезного драбиняка
i тягне додому по кiлька кiп нараз.
Смажить сонце. На конi падають гедзи. Пiт заливає очi. Дорогою сунеться
возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний
дядько. Сидить на голiй дошцi, а ноги звiсив на стельвагу. За його
плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.
- Во! Но! - гукає щохвилi дядько i газдилить пужаля-кою по сухих ребрах
конят. Але тi мало звертають уваги на таку поведiнку. Сунуться собi
помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.
Дядько пiд'їжджає до Матвiєвого хутора. Саме в той мент Володько везе
хуру снопiв i намiряється в'їхати просто в клуню на тiк.
- Стой! - чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу
зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, вiн в'їжджає на тiк, бере
довгi вила i скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що тi снопи
рiвняє.
По хвилi входить до клунi большевик.
- Ти что?.. Нє слишал мєня?.. - говорить вiн.
- А хiба що?.. - вiдповiдає Володько i дивиться всторч тiй людинi.
Дивне сотворiння. Його обличчя нагадує тахлю вiкна, до якої роками не
торкалась ганчiрка господинi. Безлiч бiльшого й меншого ластовиння.
Бородавки. Вздовж i впоперек, нiби залiзнича сiтка мапи, поплутанi
зморшки. Очi, мов розлюченi звiрки, бiгають пiд настовбурченими, подiбними
на вiники бровами.
- Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж
зухвальство.
- Навряд,каже вiн.- У нас є сiльська рада i є її голова. Потребуєте
пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити...
Але "товариш" сердиться. Нечувана рiч. Йому вiдмовляють послуху. Хай
вiн i непоказний. Хай на ньому порвана "гiмнастьорка" i розпанаханi на всю
штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима.
- Глупосгi всьо. Паєдєш i канєц! - Заявляє вiн рiшуче й остаточно.
Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн не бажає i
справа полагоджена. Володько швидко змiряв його вiд голови до порваних
чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине
на полi снопи i не повезе цього типа нiкуди. Мовчки скидає снопи, а
доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно i мовчки виїжджає.
- Стой! - гукає "товарищ".- Ти куда? Стой!..
Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебiг з клунi
навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним. З пащеки
рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються Бога, Христа i "всiєї
небесної канцелярiї".
Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по руках
"товарища". Той одразу пустив конi i схватився за рушницю.
- Вб'ю! Двадцять п'ять лет прiнудiтєльних работ - трам-та-ра-рам!.. -
кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через поле тiкати.
Большевик бiжить, клямцає рушницею. "Клямцай,- думає Володько.- Все одно
не маєш чим стрiляти. А догнати не доженеш". Назустрiч бiжить Настя. Вона
перелякана.
- Стiй, дитино! Вiн тебе заб'є! Стiй!..
- Не бiйтесь! Не заб'є,- кидає Володько i жене далi. Большевик пiдбiг
трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс,
там хащi. Цих мiсць ще не здобули "товарищi".
Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст i перечiкує.
Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, синє, безхмарне.
Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли, змiнилися. Володько знає
причину цього, але не розумiє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали
однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi, що боролись
за землю впертою вiковою боротьбою, тi сьогоднi гнанi i переслiдуванi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
Володько лишається дома. Хвилина тишi i спокою. Мати ходить у поле.
Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городi, Катерина, як дiвка,
спiває пiснi, жне... Обози переїхали i потягнулися десь туди д'заходу. По
стернях стоять та чорнiють копи. Овес чекає косаря.
Матвiй три днi барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до
Антоновець i вернеться.
В Антонiвцях скинув козакiв. По дорозi назад зустрiли iншi. Всiлися i
хоч-не-хоч, а до Обич вiдвезти мусiв. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками
нова банда:
- Стой! Паварачiвай, старiк!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..
- Такi ось каналiї землю нашу обсiли. Питаю, звiдки. С Тамбовскай. Бач.
Наперло зо всiх кiнцiв. Гаддя не народ!.. - говорить повiльно, але твердо
Матвiй. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла...
При вечерi Матвiй весь час сидить мовчки. Володько спостерiгає батька i
намагається вгадати його думки. I аж в кiнцi вечерi несподiвано
звертається до сина i заявляє:
- Нiчого не пошкодую, щоб ти став грамотним!
I бiльш нiчого. Знов мовчить i знов думає. Але Володько вже розумiє
батька. Пощо слова. Думка i чин. Ось двi передумови для людей, що творять
будучнiсть. Володько це чудесно розумiє. Це не викрики, це не маячення, це
не легковажнiсть. Розум, праця, вiра! Слова, якi вщерть налитi живою
кров'ю, натхненi живою душею.
Матвiй iде вiдпочивати. Як звичайно, спить вiн у клунi. Мiж своїми
снопами, мiж своїм знаряддям. Запах зерна свобiдно вливається в його
широкi втомленi груди. Так само, як i колись, кладе на груди знак хреста,
так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього мiсце i бути йому
охороною в часi нонi. Душа його спокiйна. Вона певна, що минулий день, як
i всi попереднi, був днем, що творить одну сходину до того незнаного i
разом знаного кiнця. Вона сходить догори, їй розгортається небо... Вона
бачить багато зi своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в
хаотичному ладi, подiбний на страшну музику. I в нiм iде Матвiй, такий
самий, як i все, що його оточує.
Володько працює в полi. Разом з батьком вiн вимахує тяжечими
батькiвськими грабками. Анi його руки, анi плечi не набрали ще необхiдної
сили та пружностi, але вiн не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно,
рiвно, помах за помахом, згортає вiн великi стебла вiвса. Довгий, рiвний
покiс лишається за ним рiвнобiжне до двох довгих слiдiв, витоптаних його
ногами. Ш-ш-ii, Ш-ш-ii. Батько спереду, син за ним. Вiд покосiв пружно
вiдбризкуються коники-стрибунцi. Зграя курiпок довго чаїлася, щоби
пересидiти небезпеку. Але бажання марнi. Ритмiчно i неухильно наближається
небезпека. Фр-р-р-р! Всi, як одна, зриваються i летять туди десь у
Мозолянку. Нiхто на них не зважає. Косарi рiвно виводять свої покоси вiд
межi до межi. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолi пiт i
йдуть далi. Нема спину. Треба зiбрати засiяне зерно, що ось виросло,
вкрило собою землю, а тепер проситься до клунi.
Через пару днiв приходить Настя з Катериною. В'яжуть i складають у
пiвкопи. Володько возить снопи до клунi. Розпустив довжелезного драбиняка
i тягне додому по кiлька кiп нараз.
Смажить сонце. На конi падають гедзи. Пiт заливає очi. Дорогою сунеться
возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний
дядько. Сидить на голiй дошцi, а ноги звiсив на стельвагу. За його
плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.
- Во! Но! - гукає щохвилi дядько i газдилить пужаля-кою по сухих ребрах
конят. Але тi мало звертають уваги на таку поведiнку. Сунуться собi
помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.
Дядько пiд'їжджає до Матвiєвого хутора. Саме в той мент Володько везе
хуру снопiв i намiряється в'їхати просто в клуню на тiк.
- Стой! - чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу
зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, вiн в'їжджає на тiк, бере
довгi вила i скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що тi снопи
рiвняє.
По хвилi входить до клунi большевик.
- Ти что?.. Нє слишал мєня?.. - говорить вiн.
- А хiба що?.. - вiдповiдає Володько i дивиться всторч тiй людинi.
Дивне сотворiння. Його обличчя нагадує тахлю вiкна, до якої роками не
торкалась ганчiрка господинi. Безлiч бiльшого й меншого ластовиння.
Бородавки. Вздовж i впоперек, нiби залiзнича сiтка мапи, поплутанi
зморшки. Очi, мов розлюченi звiрки, бiгають пiд настовбурченими, подiбними
на вiники бровами.
- Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж
зухвальство.
- Навряд,каже вiн.- У нас є сiльська рада i є її голова. Потребуєте
пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити...
Але "товариш" сердиться. Нечувана рiч. Йому вiдмовляють послуху. Хай
вiн i непоказний. Хай на ньому порвана "гiмнастьорка" i розпанаханi на всю
штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима.
- Глупосгi всьо. Паєдєш i канєц! - Заявляє вiн рiшуче й остаточно.
Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн не бажає i
справа полагоджена. Володько швидко змiряв його вiд голови до порваних
чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине
на полi снопи i не повезе цього типа нiкуди. Мовчки скидає снопи, а
доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно i мовчки виїжджає.
- Стой! - гукає "товарищ".- Ти куда? Стой!..
Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебiг з клунi
навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним. З пащеки
рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються Бога, Христа i "всiєї
небесної канцелярiї".
Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по руках
"товарища". Той одразу пустив конi i схватився за рушницю.
- Вб'ю! Двадцять п'ять лет прiнудiтєльних работ - трам-та-ра-рам!.. -
кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через поле тiкати.
Большевик бiжить, клямцає рушницею. "Клямцай,- думає Володько.- Все одно
не маєш чим стрiляти. А догнати не доженеш". Назустрiч бiжить Настя. Вона
перелякана.
- Стiй, дитино! Вiн тебе заб'є! Стiй!..
- Не бiйтесь! Не заб'є,- кидає Володько i жене далi. Большевик пiдбiг
трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс,
там хащi. Цих мiсць ще не здобули "товарищi".
Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст i перечiкує.
Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, синє, безхмарне.
Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли, змiнилися. Володько знає
причину цього, але не розумiє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали
однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi, що боролись
за землю впертою вiковою боротьбою, тi сьогоднi гнанi i переслiдуванi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294