Дома того самого дня Володькова прикрiсть щасливо кiнчається. Дядько
сам оглянув чобiт.
- Ого... Арди ма, хiджi ма... Вiн, видно, хоче кепести чiкiрган. Майн
лiбер Гот. Нема iншої ради, як викинути його на вишки, i хай там спочиває.
А знав ти коли, як граф Румянцев там сражався, князь Потьомкин там
разив?.. Нiчого, Владимир Матвiйович. Ми тобi зараз чобiток антi-пiкiс
винайдем.
Пiшов до комори, пошпортався деякий час там i винiс чобiток антi-пiкiс.
- Дивись, яке бульдо. З-пiд самого Луцька привiз, як їздив до окопiв.
До нього, мабуть, i пара була, та десь стратилась. Якийсь покiйник
австрiяка в ньому землю нашу топтав... А дивись, яка пiдошва... Як сталь.
I цвяхи ще всi. Га? Якраз на праву ногу. Взуєш i будеш франт Iванович.
Другого ранку Володько дiйсно франт Iванович. Офiцерський бахматий
мундир. Посрiбленi гудзики. Спряженi ходаки - правий тупоносий - дебелий,
лiвий гостроносий - делiкатний. Але до школи можна йти. Можна буде й на
"спектаклi" гульнути. "Наталка Полтавка". Що можна до цих слiв додати.
Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скiльки турбот, бiганини,
смiху й смутку наробило це iм'я.
Семiнарiя гуде, ворушиться. По залах, коридорах ревуть спiваки. У
головнiй залi будують помiст, лаштунки, вiшають завiсу. Здоровенне
полотнисько. На нiм луг, левада, рiчка з лiлеями i похилi високi верби.
Далi копиця сiна, молодиця з граблями на плечах. А ще далi хатина зi
соняшниками, рожами, плотом i горщиками на кiлках. Стовп синього диму
зводиться з комина хатини i сягає попелястих, мов ягнята, розсипаних по
блакитi хмарок. Україна. Така вона. Такою чують змисли її мешканцiв.
Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем.
Володько все бiльше i бiльше вiдкриває отi широкi лани, отi левади, отi
особливi хмари. Починає навiть розумiти матнистi штани, кресатi брилi,
косники в бiлих вишитих сорочках. Нi в Дерманi, нi в Тилявцi, анi нiде в
околицях так не ходять, але це нiчого не значить, що й там, на справжнiй
Українi, де козаки, Сiч, де Днiпро з плавнями i порогами, так не ходять.
Там справжня, приваблива Україна. Хочеться наслiдувати її. Вiн з
приємнiстю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землi. I
також приємно йому, що вибрали його до хору. I тут вiн не останнiй! I тут
вiн братиме чинну участь у такому гарному дiлi, як вистава української
комедiї. Вийде на помiст, буде звiдтiль дивитися на всiх людей, спiватиме,
подивиться, як є за лаштунками, все огляне, затямить i iншим, тим, що
нiколи такої штуки не бачили, розкаже.
В суботу "генеральна репетицiя". Зала вже повна. Чекання. Рiчка, верби,
хата зi соняшниками пiдносяться i никнуть пiдстелем. Виринає гай, криниця.
I верби знов з'являються, а пiд ними дiвчина з вiдрами. Наталка. Байдуже,
що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову божевiльна
думка сумнiву, що це не справжня страждаюча великим коханням Наталка.
Байдуже, що голос її не зовсiм дiвочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не
треба, не почує. Вона спiває так жалiсно, що серце млiє. Навiть чути, як
вiтри вiють i дерева гнуться.
Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. I фрак його такої самої барви. На головi
дивацький капелюх. Штани картатi, з червоною хустиною, що телiпається зi
заду в розрiзi фраку. "Ловко", теє-то-як його. Чудесно. Луснути зо смiху
можна. Сам дiдько не видумав би кращої дивовижi. I палиця геть-чисто -
"рихтик" до всього лицює. Навiть табачницi не забули дати йому, бо хiба
без табачницi мiг би обiйтися такий чепурний панок.
А Макогоненко. Ой, Господи! Свита, червоний пояс, вуса. Справжнiй
дядько Гапон, коли вертається з "трахтиру" до своєї куми Килини
Пiдпiдьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве "ой пiд вишнею". Возний табаку
нюхає та слухає i сердиться, що, теє-то-як його, Наталка щезла, а замiсть
неї оцього навiженого принесло.
I Терпелиха-тiтка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. Їй-Богу,
вiн. I плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий... ех!..
Петро зi щоками, мов огонь. Шапка смушева i вусики, мов у Князькового
сина, отого вiдомого, що всiм дерманським "франтам" шиє найкращi галiфе i
френчi.
Це ж театр. Це ж той помiст, на якому ще i ще раз виступають дивовижнi
люди далекої Полтавщини. Виступають i обдурять невинно-чудесними своїми
скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкiсть на очах i справдi
щирий смiх. Пiсля йдемо далi у свiт, а вогкiсть очей, смiх i навiть запах
картини несемо зi собою. О, напевно радiсно буде згадати тi постатi в днi,
коли прийдеться робити звiт прожитого.
Володько вже не потребував би бiльше дивитися. I так затямив кожне
слово. Але все-таки пiшов i другого дня. З приємнiстю пiшов. Причепурився,
як мiг. Ваксував свої чоботи до блиску. Вiн же виступає на сценi. Про це
знають усi, i всi знайомi будуть на нього дивитися iз зали.
Зала убрана. На стiнах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз
жовто-синi прапорчики з'явилися. Володько он далеко ззаду в самому кутi
притаковився. Вiн ще раз, поки не покличуть його спiвати, переживає
трагедiю Полтавки. Зала набита. Панi наїхали зо всiх околиць. З Мизоча, з
Верхова, з Гiльча. Бiлi такi, прозорi. Цвiтуть по залi, мов лiлеї,
особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора,
плющових стiльцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в
своєму кутi. Спинається на пальцi, щоб якось i собi кинути погляд на
сцену. Ось близиться до кiнця. Завiса падає. Зала зривається i клекотять
оплески. Затремтiли спiтнiлi стiни. Володько бочком протискається до
переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх
галiфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористiв.
Готовi. Хор стоїть непорушне i чекає, поки пiднiметься завiса.
Володькове серце чiтко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, i завiса
полопотiла догори. Володько не бачить нi залi, нi людей у нiй. Вiн
дивиться просто в рот Карповi Пилиповичу, який вiдчайдушне розмахує
руками. Пiсня виходить значно гiрше, нiж було на спiванках, але по
скiнченнi чорне провалля спереду вибухає такою трiскотнею, що Карпо
Пилипович, нашвидко вiдкланявшись, завдає тон на другу пiсню. Це вже
лiпше. Володько починає вiдчувати себе. Щось два рази поворушив навiть
головою. Помiтив також, що в чорнiй прiрвi перед ним повно облич.
Кiнець. Гураган оплескiв. Завiса рiшуче вiдтяла з-перед очей залу.
Хористи виходять. Вони можуть собi йти додому, щоб не заважали публiцi при
танцях. Жорстока несправедливiсть. Вони навiть не мають права подивитися,
як танцюють.
На залi гримнула оркестра. В'язанка пiсень Давидовського надає всiм
крила, пiдносить. Публiка виходить i розливається по "фойє" та коридорах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294