Подiбнi чутки доходили не тiльки до Володька. Вони розходились по
всьому селi. По всiх хатах говорили про це й чекали чогось... Тим бiльше
село було напружене, коли одного разу трапилася знов покража. У Дмитра
Шепеля вибрали комору. Нiхто не думав на Йона, але це з ним зв'язувалося.
Арештували знов Никона i його швагра з Башковець. Це було на поклони... А
за пару днiв рознеслася чутка, що на Угорщинi напали на двох жандармiв,
одiбрали вiд них зброю й дуже їх збили. Пустили їх живими, але хто то був
- невiдомо, їх було п'ять i всi в масках... Того дня хотiли знов забрати
Йона, пiшли за ним, але його не знайшли дома. Перешукали скрiзь, та
даремно. Розпитували сусiдiв, робили ревiзiї у Тараска, у Макара, у
Трохимового Кiндрата... По селi ходила озброєна, полiцiя. Був
передостаннiй тиждень великого посту. Все принишкло, втихло. У церквi
сповiдалися...
Але читальня йшла. Володько приходив, як звичайно, урядував,
органiзував свою футбольну дружину. До йонiвських погроз вiдносився
легковажно, Сергiй також кожний день приходив до кооперативу. Рона грав у
шахи й щочетверга скликав засiдання управи. Крамниця торгувала. Перед
святами купували бiльше, нiж звичайно. Привозили новi товари.
I от у Вербну суботу, коли всi були в церквi, до кооперативу хтось
забрався й вибрав багато краму. Бухлова не було дома. Злодiй вийняв шибу в
вiкнi крамницi й так влiз. Це знов зворушило селом. Управа робила
засiдання, сходилися пайщики, прийшла полiцiя... Писали, говорили,
обдивляли будинок, шукали слiдiв, але все марно. Никона ще в селi не було.
Вiн сидiв за комору, хоча йому не могли нiчого доказати. Його тримали
тiльки через його швагра. Тепер навiть не знали, кого арештувати.
Чiплялися до Тараска, але той ту нiч мав варту на селi, його бачили рiзнi
люди.
Володько легковажно вiдносився до погроз Йона, але цi крадiжi поважно
його турбували. Село нервувалося. "Хто те все робить?" - це питання
ставилося зо всiх бокiв. Деякi дядьки почали натякати:
- Е-е! Поки було по-старому - був спокiй. А почав отой свої
ханаберiї...
Цi закиди обережно пiдтримував Габель. Читальня йому перешкоджала, бо,
хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам нiколи до Габеля
не заходив i нiколи не купував у нього. Навпаки. При кожнiй нагодi,
наскiльки мiг, стримував хлопцiв вiд п'янства. А Габель був обережний. Вiн
не говорив проти Володька одверто, але з приємнiстю пiдливав оливи до
огню. Десь довiдався, що Володько ходить за Йоновою жiнкою. Зараз це
пiшло, куди треба. Довiдався, що зустрiчається з Наталкою, й уже зачепив
цим Iлька. Габель знав все, що робиться в селi. Вiд його уваги не уникало
нiчого. Одночасно при зустрiчi з Володьком вiн робив солодку мiну,
розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на староство, що не дає
дозволiв.
- Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все було б
добре. А то подражнили...
Володько знав, нащо то говориться. Вiн не вiдповiдав Габельовi...
Намагався уникати його товариства...
Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите. Там Симон iз
своїми вiрниками. Зачиняться й виють, кличуть Бога рятувати їх, бо
наступає страшний суд. їх виття затроювало село. Людям здавалося, що
дiйсно станеться щось погане. Може, той Симон щось розумiє...
Пiд таким настроєм Володько проводив свої днi. Праця йшла i дома i в
читальнi, але вiн кожного вечора не засиджувався довго, а вертався скорше
додому.
До дiвчат зовсiм не ходив. Ганка не показувалася в селi, а хоч Наталка
кiлька разiв переказувала, щоб прийшов, одначе вiн вiдмовлявся. Бачив
Мокрину, i вона сказала, що Наталка поправляється, вже ходить, була навiть
на сповiдi. Володько хотiв її вiдвiдати, але тимчасом не мiг цього
зробити.
На Володькове щастя, його батько не дуже переймався сiльськими
справами. Вiн мав досить своїх. Василь поволi перевозився, i Матвiй весь
час йому помагав. А до того треба й своє доглянути. Почали орати на
весняний засiв. Скрiзь стiльки роботи, що старий не може собi дозволити
думати про село. Вiн має там сина. Хай той думає. На його плечах
господарство...
XIII
Великдень злагiднив настрiй села. Люди йшли до церкви... Христос
Воскрес... Дзвони... Сонце. Дiвчата спiвали веснянки й виводили кривого
танця.
Йона в селi не було. Нiхто не знає, куди вiн зник. Володько намагається
знов обняти село, чимсь його зацiкавити. Вiн старанно пiдготовляє виступ
своєї футбольної дружини. Вiдбулися збори, запис охочих займатися спортом,
вибiр капiтана. Цей обов'язок взяв на себе Володько. Вiн весь вiддається
своїй дружинi. Забув, що вiдiслав допорученого листа, що минуло стiльки
часу, а вiдповiдi нема. Було, заглядав до старости проглянути пошту, а
тепер дав спокiй.
Земля пiдсохла. Розцвiли черешнi. Одного гарного дня пiд вечiр на
тилявецькому вигонi вперше стало двi дружини копаного м'яча. Двi
одинадцятки молодих хлопцiв. Цiле село зiйшлося поглянути на таку
дивовижу. Люди смiялися, жартували. Дiвчата соромились хлопцiв у коротких
штанцях. Тренера поки що не було, i Володько сам керував тренiнгом. Увага!
Свисток! Дружини зарухались, м'яч застрибав. Хлопцi моталися по грищi,
незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м'яча.
Антiн завзято на мiсцi тупцяє, розмахує руками, сопе. М'яч добiг, Антiн
розмахнувся ногою, але поки вдарив, м'яч вже пробiг браму й був далеко за
нею. Сергiй на нього кричить, лається, але наступний раз та сама штука
повторюється з ним самим. Володько грає в нападi, як правий "хорварт".
Розiгнався, жене люто м'яча. Ось йому пре назустрiч Демид. Хотiв вибити
з-пiд нiг м'яча, зо всiєї сили копає сильною ногою... М'яч вiд цього
вилiтає вбiк, але й Володько падає, мов пiдтятий, на землю. З ноги рине
кров. Здається, вона перебита. Поволi рухає нею i впевняється, що ще не
перебита, але встати не може.
- Бiжи, бiжи! - кричить вiн лежачи,- Сергiй! Бий! Романе! Увага! Темпо,
хлопцi! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о!
М'яч полетiв у протилежну браму, Володько свистить, хоче зiрватись на
ноги, але одразу знов падає.
- У, чортова нога! - лається й кричить що має сили:
- Браво, хлопцi! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А
ти, Демиде, женеш добре, тiльки делiкатнiше. Не куй, а то ми скоро всi.
мов снопи, лежатимем.
Через двi години засапанi, залитi потом i болотом хлопцi вертаються до
читальнi. За ними йде цiле село. Всi регочуть. Багато з грачiв шкутильгає,
але нiхто не звертає на це уваги. Завзято сперечаються.
- Неправда! - перечить весь червоний Антiн.- Я бив добре. Але моя нога
трохи тяжка. Це винен воротар.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294