Двоє дверей, збитих самим Матвiєм зi звичайних,
негебльованих i небарвлених дощок, ведуть до тiєї будови i невiдомо котрi
з них кращi, хоча однi призначенi для простору, де буде мiститись худоба,
а другi, де замешкає сама родина. I звiрята, i люди будуть жити пiд одним
накриттям, бо в них одна судьба.
Маленька, дуже маленька хатка Матвiєва, нiяких тут витребенькiв, нiяких
розкошiв. Чотири стiни, низенька стеля, глиняна долiвка i двоє, на схiд i
захiд, менше i бiльше, вiконець.
Але яка це чудова хатинка, i як на неї всi чекають, i як старанно
втовкає Катерина її "землю", i скоро-скоро вона буде зовсiм готовою, i
скоро-скоро в нiй замешкає семеро людей.
Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста, у селi храмовий празник.
Матвiй, на жаль, не святкує, не святкує i його родина. Робити в такий час
негаразд - вiн iде до Дерманя, хоче привезти молотарку, що ще з лiта
замовлена в Гiльченськiй фабрицi. Сто рублiв без п'яти коштує на спiлку зi
Стратоном, i вона вже готова, i тiльки треба привезти - така путь, верстов
шiстдесят буде.
А село гуляє, аж гуде, п'ють люди i виспiвують i гаразд роблять. Настя
з дiтьми сама, нiхто до неї i вона нi до кого. Василь поїхав з Матвiєм,
Катерина пiшла на музики.
I коли другого ранку вона пiшла до боднi взяти затiрки на борщ, бодня
була порожня. Настя ходить i голосить: що ж їй тепер робити, чим їй
кормити оту дiтвору, тiльки й було, що дрiбок того скоромного.
Вернувся Матвiй. Настя все розказала. Пiшов вiн мiж люди - говорив,
питав, розпитував, а пiсля подався до Миколи Гнидки. По часi звiдти
вилетiли одна за одною стара Марта, молода Марта i їх племiнниця Ганна, на
весь двiр репетуючи:
- Ой, людоньки, рятуйте! Вiн його заб'є! Збiглися хто звiдки i почали
напирати на дверi, i коли увiрвалися досередини,- серед хати стояв з
макогоном у руцi Матвiй, а бiля його нiг на долiвцi, в калюжi кровi, лежав
Гнидка.
Матвiй, здавалось, був спокiйний.
- Ходiть, ходiть,- казав вiн.- Маємо ось тут злодiя, а тепер я з вами,
сукини сини, розправлюся iнакше! Я вас усiх зажену в тюрягу! - сказав i
пiшов.
Покликав Стратона i Iвана Кишку i каже:
- Iду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама
злодiйня.
Гнидка признався. У нього цiлу нiч пили - Здоров, Запорука й iншi, а
коли впилися, пiшли i вибрали бодню. i все роздiлили мiж собою. Стратон i
Iван дуже поважнi господарi, перший, як i Матвiй, має чотирнадцять
десятин, другий навiть п'ятнадцять, i вони спокiйнiше, нiж Матвiй,
дивляться на випадок з тiєю боднею. Треба було, мовляв, її не ставити,
сливе, пiд носом, а до того п'янi люди, а що вiзьмеш з п'яних, п'яний є
п'яний. Стратон i Iван не думають про те, що будуть їсти Матвiєвi дiти, у
них нiчого не пропало, а тому вони зовсiм поважнi i зовсiм холоднi i десь
там далеко в собi зневажливо дивляться на Матвiя, що з таких дрiбниць
робить бучу. Нi. Вони нiяк не радять iти до того врядника i вносити ще
бiльший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться, i все
буде добре.
Матвiй прийняв їх раду. Нi, не так, як Стратон та Iван, а по-своєму.
Для нього та бодня не "мала справа", i не тiльки тому, що дiти його не
будуть мати того скоромного, а ще чогось iншого, чого Матвiй не зовсiм
може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворiнь з
руками, ногами i ротом, що мають тi голови на в'язах. Йому видається, що в
них, тих головах, полова i вiтер, i як знайти до них доступ, щоб вложити
туди хоч пiпетку справжнього розуму. Вiдкрити їм уста, вiдчинити очi,
скерувати їх мислення руслом доцiльного, бо їх таких мiльйони й мiльйони
по всiй цiй широкiй, гарнiй, родючiй, Божiй землi. I Матвiй лишив цю
справу з тим урядником, не пiшов нiкуди, махнув на те рукою, дома сказав,
що якось-то буде, але по всьому видно, що в його головi зрiє iнша мисль i
що буде вiн її, як не сам, то в дiтях своїх у життя переводити.
А через пару днiв Матвiй переїхав на своє. Там ще нiчого не скiнчене,
ще нема вiкон, а дiри лише завiшенi ряднами, там ще не бiлено i вогко,
долiвка ще не висохла i грузне пiд ногами, чорно i смородно, але далi i
далi вiд тих людей дивних, не можна якось з ними, щось їх дуже рiзнить з
Матвiєм, не можуть нiяк себе розумiти, до смертi не люблять вони того
чоловiка i не знають за що, щось вiн їм просто не пiдходить, зовсiм iнше
кодло...
I Матвiй їх дуже добре по-своєму розумiє, не має, коли брати по-правдi,
навiть на них серця, сходить їм з дороги, бо таким треба зiйти з дороги,
коли хочеш з ними якийсь лад на майбутнє дати; i Матвiєва родина зажила на
своєму; до речi, була розкiшна, мов пожежа, осiнь, поля вимлiвали пiд
тягарем останнього тепла, рiлля i стернi затягалися струнами бабиного
лiта, що, здається, направду грали ущiпливо, а лiси довкруги починали
поволi розгорятися i горiти незгоряємо.
I яке щастя, що така якраз погода, що можна жити без вiкон, молотити
пiд вiдкритим небом, спати на скирдах свiжої вiвсяницi високо геть пiд
зорями, а ранками вiтати перше сонце i бути покритим свiжою, холодною
росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння i пекти її свiжу в
присковi, рубати головату, тверду капусту - збирати, звозити, складати i
при тому спiвати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе
пiсля школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов циганча,
закопчений димом, чи навiть ота Василинка, що її колиска висить на трьох
дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив'язана крайкою до
вервечок, i белькоче сидячи, або рачкує по рiллi на чотирьох, не минаючи
нi одного кiзячка, iз задертою високо на спинi сорочинкою.
Гiрше стає, коли починають чергуватись мiсяцi вниз до зими i тиснути
холодом, затискаючи ту родину все бiльше i бiльше до тих чотирьох,
подiбних на яму, стiн. Тiсно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа.
Невiдомо звiдки й коли взялася короста, нiхто про неї нiколи не чув i не
знав, Настя казала, що то принесла iз села Катерина, бо ходять до неї
якiсь парубки i довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Нiхто спершу
не звернув уваги на Катерининi руки, що на них.якiсь прищi висипали, але
згодом, згодом тi прищi перейшли i на iнших. Таке страхiття лихе, казала
Настя, нам ще тiльки цього бракувало.
А Володько "лазить", як казала Настя, до школи, там з кожним мiсяцем
кiлька все нових школярiв прибувало кожного разу, i всi до них назад до
"А" верталися. Боже, як це досадно товктися все на мiсцi, телiпати в
торбинцi оту одну "Азбуку Сєятель" Клавдiї Лукашевич i знати все, вiд
дошки до дошки, напам'ять, i "Умную ворону", i "Пєтушок золотой грєбєшок",
i "Трi козлiка", i нiяк не могти далi, бо приходять i приходять Петри i
Миколи, такi винятково "западеннi", як сказала б мати, i треба з ними
держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель i
нiякi Радiони, нiякi Євгени не можуть йому нiчого бiльше вдiяти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
негебльованих i небарвлених дощок, ведуть до тiєї будови i невiдомо котрi
з них кращi, хоча однi призначенi для простору, де буде мiститись худоба,
а другi, де замешкає сама родина. I звiрята, i люди будуть жити пiд одним
накриттям, бо в них одна судьба.
Маленька, дуже маленька хатка Матвiєва, нiяких тут витребенькiв, нiяких
розкошiв. Чотири стiни, низенька стеля, глиняна долiвка i двоє, на схiд i
захiд, менше i бiльше, вiконець.
Але яка це чудова хатинка, i як на неї всi чекають, i як старанно
втовкає Катерина її "землю", i скоро-скоро вона буде зовсiм готовою, i
скоро-скоро в нiй замешкає семеро людей.
Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста, у селi храмовий празник.
Матвiй, на жаль, не святкує, не святкує i його родина. Робити в такий час
негаразд - вiн iде до Дерманя, хоче привезти молотарку, що ще з лiта
замовлена в Гiльченськiй фабрицi. Сто рублiв без п'яти коштує на спiлку зi
Стратоном, i вона вже готова, i тiльки треба привезти - така путь, верстов
шiстдесят буде.
А село гуляє, аж гуде, п'ють люди i виспiвують i гаразд роблять. Настя
з дiтьми сама, нiхто до неї i вона нi до кого. Василь поїхав з Матвiєм,
Катерина пiшла на музики.
I коли другого ранку вона пiшла до боднi взяти затiрки на борщ, бодня
була порожня. Настя ходить i голосить: що ж їй тепер робити, чим їй
кормити оту дiтвору, тiльки й було, що дрiбок того скоромного.
Вернувся Матвiй. Настя все розказала. Пiшов вiн мiж люди - говорив,
питав, розпитував, а пiсля подався до Миколи Гнидки. По часi звiдти
вилетiли одна за одною стара Марта, молода Марта i їх племiнниця Ганна, на
весь двiр репетуючи:
- Ой, людоньки, рятуйте! Вiн його заб'є! Збiглися хто звiдки i почали
напирати на дверi, i коли увiрвалися досередини,- серед хати стояв з
макогоном у руцi Матвiй, а бiля його нiг на долiвцi, в калюжi кровi, лежав
Гнидка.
Матвiй, здавалось, був спокiйний.
- Ходiть, ходiть,- казав вiн.- Маємо ось тут злодiя, а тепер я з вами,
сукини сини, розправлюся iнакше! Я вас усiх зажену в тюрягу! - сказав i
пiшов.
Покликав Стратона i Iвана Кишку i каже:
- Iду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама
злодiйня.
Гнидка признався. У нього цiлу нiч пили - Здоров, Запорука й iншi, а
коли впилися, пiшли i вибрали бодню. i все роздiлили мiж собою. Стратон i
Iван дуже поважнi господарi, перший, як i Матвiй, має чотирнадцять
десятин, другий навiть п'ятнадцять, i вони спокiйнiше, нiж Матвiй,
дивляться на випадок з тiєю боднею. Треба було, мовляв, її не ставити,
сливе, пiд носом, а до того п'янi люди, а що вiзьмеш з п'яних, п'яний є
п'яний. Стратон i Iван не думають про те, що будуть їсти Матвiєвi дiти, у
них нiчого не пропало, а тому вони зовсiм поважнi i зовсiм холоднi i десь
там далеко в собi зневажливо дивляться на Матвiя, що з таких дрiбниць
робить бучу. Нi. Вони нiяк не радять iти до того врядника i вносити ще
бiльший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться, i все
буде добре.
Матвiй прийняв їх раду. Нi, не так, як Стратон та Iван, а по-своєму.
Для нього та бодня не "мала справа", i не тiльки тому, що дiти його не
будуть мати того скоромного, а ще чогось iншого, чого Матвiй не зовсiм
може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворiнь з
руками, ногами i ротом, що мають тi голови на в'язах. Йому видається, що в
них, тих головах, полова i вiтер, i як знайти до них доступ, щоб вложити
туди хоч пiпетку справжнього розуму. Вiдкрити їм уста, вiдчинити очi,
скерувати їх мислення руслом доцiльного, бо їх таких мiльйони й мiльйони
по всiй цiй широкiй, гарнiй, родючiй, Божiй землi. I Матвiй лишив цю
справу з тим урядником, не пiшов нiкуди, махнув на те рукою, дома сказав,
що якось-то буде, але по всьому видно, що в його головi зрiє iнша мисль i
що буде вiн її, як не сам, то в дiтях своїх у життя переводити.
А через пару днiв Матвiй переїхав на своє. Там ще нiчого не скiнчене,
ще нема вiкон, а дiри лише завiшенi ряднами, там ще не бiлено i вогко,
долiвка ще не висохла i грузне пiд ногами, чорно i смородно, але далi i
далi вiд тих людей дивних, не можна якось з ними, щось їх дуже рiзнить з
Матвiєм, не можуть нiяк себе розумiти, до смертi не люблять вони того
чоловiка i не знають за що, щось вiн їм просто не пiдходить, зовсiм iнше
кодло...
I Матвiй їх дуже добре по-своєму розумiє, не має, коли брати по-правдi,
навiть на них серця, сходить їм з дороги, бо таким треба зiйти з дороги,
коли хочеш з ними якийсь лад на майбутнє дати; i Матвiєва родина зажила на
своєму; до речi, була розкiшна, мов пожежа, осiнь, поля вимлiвали пiд
тягарем останнього тепла, рiлля i стернi затягалися струнами бабиного
лiта, що, здається, направду грали ущiпливо, а лiси довкруги починали
поволi розгорятися i горiти незгоряємо.
I яке щастя, що така якраз погода, що можна жити без вiкон, молотити
пiд вiдкритим небом, спати на скирдах свiжої вiвсяницi високо геть пiд
зорями, а ранками вiтати перше сонце i бути покритим свiжою, холодною
росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння i пекти її свiжу в
присковi, рубати головату, тверду капусту - збирати, звозити, складати i
при тому спiвати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе
пiсля школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов циганча,
закопчений димом, чи навiть ота Василинка, що її колиска висить на трьох
дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив'язана крайкою до
вервечок, i белькоче сидячи, або рачкує по рiллi на чотирьох, не минаючи
нi одного кiзячка, iз задертою високо на спинi сорочинкою.
Гiрше стає, коли починають чергуватись мiсяцi вниз до зими i тиснути
холодом, затискаючи ту родину все бiльше i бiльше до тих чотирьох,
подiбних на яму, стiн. Тiсно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа.
Невiдомо звiдки й коли взялася короста, нiхто про неї нiколи не чув i не
знав, Настя казала, що то принесла iз села Катерина, бо ходять до неї
якiсь парубки i довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Нiхто спершу
не звернув уваги на Катерининi руки, що на них.якiсь прищi висипали, але
згодом, згодом тi прищi перейшли i на iнших. Таке страхiття лихе, казала
Настя, нам ще тiльки цього бракувало.
А Володько "лазить", як казала Настя, до школи, там з кожним мiсяцем
кiлька все нових школярiв прибувало кожного разу, i всi до них назад до
"А" верталися. Боже, як це досадно товктися все на мiсцi, телiпати в
торбинцi оту одну "Азбуку Сєятель" Клавдiї Лукашевич i знати все, вiд
дошки до дошки, напам'ять, i "Умную ворону", i "Пєтушок золотой грєбєшок",
i "Трi козлiка", i нiяк не могти далi, бо приходять i приходять Петри i
Миколи, такi винятково "западеннi", як сказала б мати, i треба з ними
держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель i
нiякi Радiони, нiякi Євгени не можуть йому нiчого бiльше вдiяти.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294