Здебiльша лежить у крiслi-гойдалцi
де-небудь на соняшному мiсцi, читає або, закривши очi, думає. Обличчя її
все таке ж повне. Вона зовсiм не загоряє. Шкiра блiдувата, суха, хоч часто
на чолi з'являються дрiбненькi краплинки поту.
- Ну, як ваша вистава? - питала вона Володька... - Всi ми пiд враженням
вистави... Навiть Галя. Ач, як змiнилося вiд минулого року. То було все
ми, а тепер роблять iншi, а ми збоку. Один Роман там... Але вiн не має що
робити... А вчора вiн оповiдав про вас. (Володько спустив голову). Гарна
та дiвчина? Нi. Я не так хотiла сказати... Чи цiкава? Гарна, то гарна...
Бачила її не раз у церквi...
- Як кому,вiдповiв Володько.- Менi цiкава.
- Але вона виходить замiж.
-Так.
Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потiм повiльно казала:
- "Не всi тiї та сади цвiтуть, що весною розцвiтаються..." Чи не
правда? А вам грiх, що ви її зводите...
- Тяжко вам це пояснити,- сказав Володько. Дивився вбiк. Виминав її
погляду.- Ви самi казали колись, що треба любити.
- Певно. Але любити вiльну...
- Люблю те, що можу... Люблю не для втiхи. Люблю, бо бачу в нiй те, за
чим тужив... Але життя життям. Можете казати, що це грiх. Бог цього
напевно не скаже.
- Ну... Можливо. Ми цього не знаємо... Це дiйсно Божа рiч: любов,
кохання, щастя, нещастя... Життя i смерть... Все йде, минає... Приходить
щось нове. Але жити треба вiдважно. Навiть перед смертю.
Потiм прийшов обiд. Володько залишився обiдати. За обiдом пан Глiб
оповiдав за iнспекторську вiзитацiю школи. Мав добрий настрiй, через те
оповiдав зi смiхом...
- Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити,- сказала мiж iншим
Галя. Вона говорить по-московськи. Питання цi її не цiкавлять. Вона
зайнята зовсiм iншим. Саша має намiр вiд'їхати, й це її хвилює.
Обiд тягнеться довго. По обiдi Володько йде в село. Була гарна погода.
У читальнi почали збиратись учасники вистави. Прийшли всi. Настрiй трохи
натягнутий, але нiчого. Проба пройшла добре. Пiсля проби вирiшили
остаточно день вистави. Далi тягнути не можна. На цьому особливо настоював
Володько. Вистава в наступну недiлю.
Вечором у дiбрi на подвiр'ї Юхима заграли музики. Парубки та дiвчата
пiшли туди. Володько пiшов також. Мав добрий настрiй, без огляду на
вчорашнiй вечiр. Всi дiвчата дивились на нього з незатаєною цiкавiстю.
Мабуть, цiле село знає, що сталося вчора в читальнi.
Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював
кiлька разiв з тiєю самою Вiркою, що вчора ввечерi покликала його бiля
Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дiвчина, їй,
видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповiдає йому, що
казала їй Ганка.
- Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталцi не
подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Нi?
Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всi видатнiшi
хлопцi. Йон також тут. Вiн ходить, пiднявши голову. Так само й танцює.
Здається, i тут вiн сердитий. Сердито крутить дiвчиною й мiцно притупує
великими, вичищеними чобiтьми. "Комунiст",- думає Володько. Пiсля танцю
бiля Йона гуртується кiлька хлопцiв. Вони тримають себе зухвало. Мають в
собi щось Йонiвське. Вони вiдрiзняються вiд решти хлопцiв, хоч, крiм
Володька, нiхто того не помiчає.
У вiдчиненому вiкнi хати стоїть невелика нафтова лампа. Вона кидає дещо
свiтла на подвiр'я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молодi без
перерви ворушиться. Смiх, вигуки, миготять i зникають у темнотi обличчя,
бовкає великий бубон i все заглушує.
Кiндрат вже встиг випити. Вiн мне пiд ясенком якусь дiвку, а бiля нього
стоїть Роман. Де вiн тут взявся?
- Оксано.
- Мовчи. Чого кричиш, нiби тебе рiжуть! - каже Роман. Вiн також п'яний.
Володько побачив Мокрину й пiдступив до неї.
- Хочу з вами поговорити,- сказав вiн. Вiдiйшли набiк.
- Де Наталка? - питає Володько.
- А хресто-святий, не знаю,- спiвчутливо вiдповiдає Мокрина.- Вона ж
була в читальнi?
- Була. Куди пiшла - не знаю. Не можете її викликати?
- Сергiю! - гукнула Мокрина. Пiдiйшов Сергiй.
- Побудь тут. Я скоро прийду,- сказала вона. Сергiй не питав, куди й
чого йде. Вiн тiльки сказав:
-Добре.
- Пiдем,сказала Мокрина. Володько пiшов з нею. Мокринi подобається ця
таємнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона любить Наталку, так
само, як Сергiй
Володька. Вона охоче їм поможе...
Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.
- Добривечiр!
- Дайбо здоровля!
Потiм звернули на вигiн до колод. Дiйшли до рiчки. Хтось у темнотi йде.
- Агов! Хто йде?
Володько стрибнув i одразу був бiля Наталки. Це вона. Пiзнав її по ходi
й по голосi. Вона його також пiзнала.
- Йшли за тобою! Де провалилась? - грубувато казала Мокрина. Але в її
голосi чулась велика приязнь.
Потiм Мокрина пiшла назад на музики, а Володько з Наталкою зiстались.
Темнота, безлюдця... Там у дiбровi бовкає бубон i гудуть труби. Потiм
хлопцi заспiвали пiсню. Чути хрипкий голос Кiндрата. Вiн псує ту гарну,
буйну пiсню. "Ой, на горi вiтер вiє... Та жито половiє... А козак дiвчину
та вiрненько любить, а зайнять не посмiє..."
Володько веде Наталку трохи далi вiд стежки. На вигiн лягла роса. Вiд
рiчки тягне вогкiстю. За рiчкою вiльшина зливається з горою, гора з садом
Рони. Все те чорне. Видається, що там чорна безвiсть i в неї, не дивлячись
на нiщо, йдуть цi двоє людей.
Наталка оповiдає, що сталося.
- Нiчого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А куди я ходжу?
Ти-но менi дивись, I почали сваритись. Потiм прийшов тато. Спочатку
нiчого, а по часi кажуть: не смiй з ним ходити! Iнакше буде зле. А я не
видержала. Я не ваша худоба й ви не маєте права мене продавати. Ну, й
пiсля цього пiшло. Ет... Я зроблю, як хочу... - закiнчила Наталка.
Володько уважно її слухає. Потiм мовчки горне її до себе. Серце його
стискається. Знаходить її уста. Вони теплi й вогкi. Чує її пружнi дiвочi
груди. Пiд рукою вигинається тонкий стан. У головi туманiє.
- Мила моя! - шепче пристрасно.- Ти!
Вона мовчки горнеться до нього, а серце швидко б'ється в грудях. У
Ронiвському саду голосно затьохкав соловей. З другого боку села чути
пiсню. Але це вже не та пiсня, й спiвають її на горi бiля Демида.
Володько пiзно вертався додому. Нiчого не умовився з Наталкою. Нiчого
не сказав їй, а вона йому. Не хотiли говорити про те, що буде. Жили тим,
що є. Воно таке коротке. Вiн тiльки зайшов до криницi й сьорбнув кiлька
разiв чистої, холодної води. Був майже п'яний, i це трохи освiжило його.
До вистави все-таки не дiйшло. Повiтове староство не дало дозволу. Це
сталося в останнiй момент. Все було готове. Розлiпленi плакати - у
Тилявцi, на Угорську, в Жолобках, Башкiвцях i Людвищах. Готова сцена.
Готовi перуки. Готовi ролi. У суботу вечором ще була надiя, але приїхав
Сергiй i привiз вiдмову.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294