По-своєму. Дiти, цiлий свiт, господарство. Все не так, як думав, сталося.
Пiсля пiшов спати.
А Володько вже сидiв у Сергiя. Був тут, як звичайно, Кiндрат, був Никон
i пара менших хлопцiв та дiвчат. Кiндрат голосно просторiкував своїм
хрипливим голосом. Сергiй мовчав i посмiхався. Никон час до часу кидав
якiсь слова й скорочено матюкався при тому.
- Нi чорта! - казав Кiндрат,- Буде наша! Боятись нема чого. Учитель
також з нами. Є дехто проти, але так i треба. Нi? А папiр весь рознесли.
Тепер скрiзь повно. Хай читають.
Забалакались до пiзнього вечора. Нарештi при розходi Кiндрат сказав до
Володька:
- А ми вже й читальню маєм.
- Де? - запитав зацiкавлений Володько.
- Е-е-е! Вчора ми всi тут радились. Никон нам свою комiрку вiдпустив.
Мати перечила, але хто її послухає... Ще не докiнчили. Я сьогоднi цiлий
день стола та лавицi тесав. Шевченка та Франка також маємо. Нема тiльки
книжок. У нас на горищi є, та хто тепер такi читатиме. "Триста лiт дому
Романових", "Святий i рiвноапостольський князь Владимир", "Смерть Iвана
Iллiча". Це ще Демид колись брав у школi й так зостались... Батько деякi
обкурив, але...
Володько сказав, що книжок дiстане. Тяжче з часописами. Треба грошей.
Кiндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальнi. На чотирьох мiсця
досить, а бiльше не прийде.
- Чому?
- Ну. Хто тепер покине досвiтки, дiвок... Сергiй Володька проводив.
- Знаєш? Бачив Ганку.
- Ну?
- Казала, щоб прийшов на досвiтки. Хоч?
- А чи варто?
- Варто. Там не тiльки дiвчата. Там i хлопцi. Походиш - побачиш. Треба
тiльки їх пiдiбрати. Вони всi по вечорницях та досвiтках розсипанi. А
Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.
Володько уявляв, як вимовляла цi слова. Уявляв її цiлу. У темнотi
зовсiм виразно перед ним з'явилась i стояла. Променистi, синi очi, рожевi
щоки i тонкi, червонi уста. Вагався. Сергiй мовчав i чекав.
- Нiколи ще не був на досвiтках,- сказав Володько.
- Не важно.
- Йду! - рiшив Володько.
Обидва повернули й через городи пiшли. Темно було. Зорi зникли, по селi
спiвали пiвнi на змiну погоди. Вiтер час вiд часу пошарпував верхами
дерев, нiби сердитий учитель своїх школярiв...
Зiйшли в долину, перейшли кiлька подвiр'їв, перелiзли кiлька перелазiв,
роздражнили собак. Хата Євдошки стародавня, в зруб, з малими вiкнами.
Свiтло ледве пробивається назовнi, у вiкнах людськi плечi. Чути лагiдний,
дiвочий спiв i регiт парубкiв. Десь вирвався пес i загавкав.
- Ти! Пiшов геть! - крикнув Сергiй, i пес одразу сховався. Володько
почував себе негаразд, але бадьорився. Думав, що казати як прийде, як
тримати себе.
Сергiй iде попереду. Повернув дерев'яну завертку й пхнув скрипучi
дверi, що провалилися в чорну яму. Переступили високий порiг, зiгнувши
порядно голови.
Дверi з хати вiдчинились самi.
- Гей! Хто там ще? Нема мiсця! Вертайсь! - кричали з хати.
- Зачини губу! - суворо крикнув Сергiй.- З дороги! Знову високий порiг.
Знову низький одвiрок. Простора, низька хата й повно диму та людей.
- Дай Боже вечiр добрий! - театрально гукнув Володько. Парубки, дiвки,
прядки, дим, смiх, пiсня.
- У-У-у! - загули парубки. Тут вони всi. Iлько, Антiн з перев'язаною
головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той пiдняв голову, як на сценi.
- Здоров, братва! Як є?
- Живем та хлiб жуєм!
- Дай Боже, дiвчата! Чи приймете?
- Дай Боже! Самi вступитесь. У нас не приймають,- хором вiдказали.
- Ну, й хорошi!
- Та не вашi!
- Рада душа в рай.
- Та хвiст не пускає,- додав котрийсь з хлопцiв.
- Ха-ха-ха! - зареготали всi, навiть тi, що сидiли навкруги на лавках i
що здебiльша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Iлько, Антiн та Йон.
Здоровi, широкоплечi, справжнi козарлюги. Тiльки коня та шаблю i на
Запорiжжя.
Володько оглянувся по дiвчатах, але Ганки не бачив. Це неприємно, але
не подавав знаку... Не бачив також i Наталки. Самi молодшi дiвчатка. Зо
старших одна Дарка. Всi прядуть. Тiльки прядки гурчать.
Настрiй приємний. За вiкном свище холодний вiтер, а тут тепло, горять
двi лампи, молодi, веселi люди. Чимсь старим, давнiм вiє, нiби тут панує
дух предкiв. Так, мабуть, було сто, двiстi й бiльше лiт перед цим, так i
тепер. Тiльки одяги дещо змiнилися. Нема нi корсетiв, нi вишивок, нi
свиток. Легкi перкалевi блузки, спiдницi... У хлопцiв кепки, штани-галiфе
й чоботи.
Всi якiсь напруженi. Очi, уста, щоки свiжi, здоровi, блискучi. Кожний
хоче з чогось смiятись, показать свою силу, свiй дотеп, свiй розум. Всi,
нiби на картинi... Вище, нижче, ще нижче... Там далi тiнi - чорнi й сiрi,
невиразнi, ворухливi. Профiлi, вираз, мерехтлива змiна, на i дай... Ось,
здається, чекають чогось... Очi, уста й груди... Гаряча iскра спаде й
спалахне, i серце заб'ється, i смiх розкотиться - бадьорий, лоскотливий,
жадiбний. Ось ноги тупотять i просять ритму, тремтять колiна, вигинається
пружний стан, випинаються груди. Все теплiше й теплiше стає. На чолi
сходить пiт, мов роса, мов дихання. В очах легкий туман, як душного
вечора... У вухах дзижчить нап'ята струна.
За вiкном собачий гавкiт i спiв пiвня. Вiтер пiдхоплює звуки й
вiдносить їх куди хоче. У сiнях рипнули дверi, й у затишку, пiд зрубом вже
стоять. Вiтер б'є об зруб своїми грудьми. Сердито, поривно. Вiдступить
раз, затихне, нiби збирається з силою. Розiгнавсь i тарах! Тiльки
заскрипiли крокви вгорi, i солома пiднялася. У щiлинах на кiлька ладiв
засвистало.
- Нi, нi! Чекай!.. Йон! - Чорно так, а в хатi регочуть.
- Сказився!.. Йоне!.. Ой!..
Гарячi уста, що горять i тут... Вiтер знову вдарив, знову вiдбився,
знову заскрипiли крокви й знову всi щiлини засвистали. Недалеко голосно
заспiвав пiвень. Оленка вирвалась, стрiпнулась, скрипнули дверi, а Йон
став проти вiтру...
- Дми! Бий у груди! - Тiльки кучер має на вiтрi. Нiби на летючому їде
конi...
- Просто на тебе? - кричить Антiн.
- Просто на мене! Розмахнувся, вдарив, i той лiг! - чiтко, ясно
вiдрубав Демид.
- Трупом! - хльостко додав котрийсь.
- Не трупом! В зуби калатнув, а душа не в зубах. Думав, мене не
вiзьме,- завершив Демид, повернувся рвучко й заспiвав.
- Хто бреше? - хильнулись сюди й туди дверi, бо вступив Йон. Йому нiхто
не вiдповiв, бо всi спiвали. "Ой, у полi вiтер вiє, та жито половiє. А
коза-ак дiвчину, та вiрненько лю-у-у-бить, а зайнять не посмiє..." Дзвенiв
тенор, рвався на кусники, носився в повiтрi. Його пiдхоплював бас, що
ревiв на всi боки. Хитались голови, миготiли носи й кучерi, напинались
карки й пiдборiддя.
Серед пiснi знову вiдчинилися дверi й всi оглянулись. В одвiрках стояла
Ганка. Уста смiялись, очi смiялись, смiялась цiла у шовковiй, бронзової
барви хустинi.
Володькiв тенор ще звучнiш задзвенiв, перелився кiлька разiв: "... що
женитись дума-а-а-а-ає, ой, i того ж вiн... та i не горне-е-е-е-ться, бо й
пого-о-о-о-вору бої-i-i-i-i-iться.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294